«Мы — дети страшных лет России —
Забыть не в силах ничего».
У часи, коли п’ять шостих суходолу були на замку, нам лишалося мандрувати рештою — однією шостою. Зауважу, що це чимало — безкраї незаселені простори азійської частини СРСР.
Не знаю, був це лише пошук пригод чи реакція на житейські реалії типу лермонтовської сентенції:
«Быть может, за хребтом Кавказа
Укроюсь от твоих царей,
От их всевидящего глаза,
От из всеслышащих ушей».
Так чи інак, у Будинку вчених щороку гуртувалися ватаги туристів, які розліталися теренами «Родины чудесной». Отже, на початку 1960-х наша група опинилися у Владивостоку.
Не стану описувати розкіш підводного світу Японського моря, химерну рослинність Сіхоте-Аліня. Але, попри те, досі не можу забути стареньку жіночку, певно, швейцара гуртожитку тамтешнього університету, де нам дали притулок, яка якось спитала: «Чому ви не розмовляєте українською мовою?».
І дійсно, чому українські науковці нехтують мовою свого народу? До цього часу, а минуло вже практично 50 літ, не знаходжу відповіді чи пояснення. Того, що Далекий Схід — «Зелений клин» був значною мірою заселений українцями, ми тоді не знали.
Наш черговий турпохід — сплав на плотах річкою Мана з передгір’їв Саян до Єнісею. Десь ми пристали до берега, мабуть, зварити обід. Я пішов «у розвідку» й раптом зупинився приголомшений. Назустріч мені з коромислом через плече йшла жінка середнього віку у вишиваній блузці й плахті. Тут я заговорив, звісно, українською. Але найбільше мене здивувала нейтральна реакція тої жінки! У цьому українському анклаві в сибірських нетрях, де, можливо, немає і ѓрунтового шляху, українську мову та її носіїв сприйняли як щось очевидне! Мабуть, засланці були призвичаєні до легенів, які виходять з лісу і зникають у ньому?!
Але науковці виступають не лише в іпостасі спортивних туристів. Існує й поняття «науковий туризм». Усілякі конференції, семінари, колоквіуми збираються, здебільшого, в столичних чи курортних містах.
Так, в Алма-Аті мені трапилося бути спершу з рюкзаком та льодорубом, а згодом, два-три рази, у краватці-метелику.
Відомо, що великі міста в імперіях є форпостами колонізації. Так і тут: у гомоні вулиць переважала російська мова.
У цьому зв’язку на пам’ять спадає розмова там же з колегою. Гарний чолов’яга, доктор наук, одружений з українкою. Він хвалив цей край, стиль і якість життя. Тільки скрушно додав: «Забагато чикмеків!».
Здається, у вустах росіян це універсальна назва представників тюркських народів. Водночас, це вияв синдрому імперської ракової болячки — розповзатися світом, поглинаючи все нові шматки континентів! Я ж сприйняв це буквально як удар кулаком у живіт! «Але ж, — кажу, — це їхня країна, їхня столиця!». З рівним успіхом можна було б переконувати в цьому марсіян!
Аж (не питайте про деталі й дати) там стався вибух пасіонарності — молодіжні заворушення, зокрема на мовному ѓрунті. Досить швидко відбувся процес, як казали до революції, «усмирения края»: першого секретаря — на пенсію, студентів — на вулицю.
Втім, коли я черговий раз прилетів до Алма-Ати на міжнародну конференцію з ділових ігор, вулиця й громадські місця густо гомоніли казахською мовою! Я мовчки це привітав.
Зараз у Казахстані нова столиця й, головне, пасіонарність не вщухла. Країна швидко розбудовується.
У цьому контексті годилося б згадати «столицу нашей родины».
Добре відомо, що перший на Європейському континенті комп’ютер — МЭСМ було розроблено та запущено в експлуатацію в Києві (Феофанія) колективом під керівництвом академіка Сергія Лебедєва. Очевидне неподобство! Бо світло знань, науки, мистецтва мала право випромінювати лише зореносна столиця.
Лебедєва хутко перевели до Москви й поставили на чолі інституту, що носить зараз його ім’я, а в Києві почався тихий занепад галузі обчислювальної техніки. Так тривало до появи в нас Віктора Глушкова, згодом академіка.
Між тим, життя висувало свої вимоги. Поточні проблеми потребували розв’язання, й нас усе частіше відряджали до Москви жебрати машинний час. І стовбичили ми там тижнями, якщо не місяцями.
Але Москва — це ще й світовий культурний центр: музеї, театри, бібліотеки, історичні та мистецькі пам’ятки. Гріх було не ловити момент!
Раз на раз не випадає, але одна екскурсія прикро доткнула мене. Досі бере досада — а проминуло вже років із 50.
У нашій компанії з п’яти-шести осіб трапилася жінка середніх літ, яку представили як викладача Московського університету. Лише це не стало б приводом закарбуватися у пам’яті. Втім, коли на привалі ми жували бутерброди, хтось прохопився, що я — гість з України. Теж не дивина. І раптом ця жіночка, — вочевидь, представниця «лучшей в мире» (на думку Андрія Вознесенського) російської інтелігенції, дивлячись на мене з канібальським вишкіром, заявила: «А хорошо мы вам дали»!
Я й досі не знаю, що конкретно вона мала на увазі, бо на правах «старшого брата» нам так часто і дошкульно «давали» (й брали)! Ну от хоча б свідчення про перший «подарунок» Україні від радянської влади — січень 1918 року. Анатолій Марієнгоф у своїх спогадах про Єсеніна — «Роман без вранья», зокрема, написав: «В Одесском Совете депутатов Муравьев говорит:
— ...в одни сутки мы восстановили разрушенный Радой сорокасаженный мост и ворвались в Киев. Я приказал артиллерии бить по самым большим дворцам, по десятиэтажному дому Грушевского. Дом сгорел дотла. Я зажёг город. Бил по дворцам, по церквам, по попам, по монахам. Двадцать пятого января оборонческая дума просила перемирия. В ответ я велел бить химическими, удушливыми газами... Говоря по прямому проводу с Владимиром Ильичём, я сказал ему, что хочу идти с революционными войсками завоевать весь мир...
Шекспировский монолог».
Цей прибутковий будинок на розі Паньківської та Микільсько-Ботанічної (а мені поталанило говорити із свідками того бомбардування) належав Михайлові Грушевському. Можна припустити, що студії з історії України годували погано. А так — підмога. Піднаймачами були, здебільшого, родини української інтелігенції.
Фактично, це був архів-музей стародруків, старожитностей, творів мистецтва, етнографічних матеріалів. І все те згоріло...
Слідом за цим у процесі «визвольної акції» було знищено тисяч із п’ять українських інтелігентів. Таких нечисленних на ту добу. Це був початок мору української (і не тільки) людності.
Той випадок, як мені здалося, «патологічного відхилення» у представниці російської інтелігенції спонукав мене провести невеличке соціологічне дослідження.
Виявилося, що та пані була дворянського походження. Ще один удар по моїм уявленням! До того я вважав, що шляхта й шляхетність — поняття, які випливають одне з одного.
Її батько був полковником Генштабу старої армії. Боюсь перекрутити ім’я, тому назвемо його — полковник С. Він свідомо перейшов служити у витвір Льва Троцького — Червону армію й став одним із творців перемоги червоних під Царициним. Заключний штрих компанії поставив тоді Й. Сталін. А саме, усіх офіцерів Російської армії, які перейшли на бік більшовиків і виграли бої, за відсутністю перспектив подальшого «використання», посадили на баржу, скерували її на фарватер, де вояків перестріляли й потопили.
Полковник С. уцілів — надто вагома фігура, був особисто знайомий з Леніним. Його кар’єра розвивалася далі до середини 1930-х, коли він потрапив на Соловки, звідки не повернувся.
І от пані С. готова була пробачити тирану смерть батька, бо те компенсувала їй естетично-патріотична насолода від усвідомлення, що той Батько (не її, а народів),— сам чи з поплічниками — піддав братам-сусідам!
Втім, час повернутися до теми й околиць імперії.
У Середній Азії ми часом потерпали від того, що мова міжнаціонального спілкування — російська — не була тут панівною. А в нетрях гір, степів, пустель — і зовсім незнаною.
Менше клопотів із тим було в Закавказзі. І тут панувала мода спілкуватися своїми мовами. Але при звертанні російською ми чули у відповідь цю ж мову. Загалом відчували приязнь і доброзичливість! Особливо вразили мене два моменти у Вірменії.
Центральна площа Єревана: на ній домінує споруда Музею історії Вірменії, а збоку притулився непоказний будинок уряду. І подумалося тоді, що народ, який так шанує свою історію, свій родовід, має непогані шанси на наступні тисячоліття. Бо фонтан на 2500 струменів — візаві музею, споруджений на честь ювілею столиці, унаочнював давність її історії.
Друге яскраве враження. Чимчикую повз будинок школи, коли з неї вихлюпується — ні, не потік — лавина школяриків, які гучно перегукуються незрозумілою мені, певно вірменською, мовою. Коли ж я дістався воріт, то прочитав з вивіски, що це школа з російською мовою викладання. І пригадалася мені далека й безталанна Україна, де її мову і в коридорах україномовних столичних шкіл рідко почуєш...
З роками потяг до екстриму — купання в озерах, де дно і береги складала віковічна крига — згасав. Та й плоти на порогах — для відчайдухів. І тоді в наших головах сформувався «європейський вектор». Конкретно: сплав на байдарках річками Латвії.
Нас попереджали, і ми це завбачили, у жодному разі не позиціонувати себе «братами-визволителями». Бо тоді місцеве населення вас просто ігноруватиме. Але як, користуючись російською мовою, дати зрозуміти, що ми — не росіяни? Тож на людях, поміж собою, ми гучно перемовлялися українською. Це привертало увагу місцевих жителів. Вони навіть починали розуміти російську мову! І сміх, і гріх.
Такий навіть побіжно-вибірковий лінѓвоогляд переконує, що народи, які тримаються свого, не цураються ні своєї мови, ні звичаїв, мають історичну перспективу. Так, Казахстан і Грузія зараз швидко прогресують, країни Балтії вже члени ЄС та НАТО і також успішно дають собі раду.
Отже, відродження мови — відродження нації!
Ну а ми? Пригадую два епізоди.
Якось, років із 30 тому в Шевченковому університеті організували курси підвищення кваліфікації урядовців середньої ланки. Попри моє небажання, мене запроторили туди прочитати курс з програмування. Щоб мати хоч якесь задоволення, окрім мізерної винагороди, я вирішив вдатися до української мови, тим більше, що працював над книгою й мав клопіт з термінологією.
Починаю лекцію, коли встає один із слухачів і заявляє, що, хоч він «бувший (Sic!) українець», але волів би слухати курс російською.
Класика! Чи можна уявити собі студента Сорбонни, який представляється «бувшим французом» і тому бажає слухати виклад італійською?! Або щось подібне в Оксфордському університеті?
Цей потік я обслужив все ж по-своєму, а надалі мене не запрошували.
Або сценка, яку я спостерігав багато разів і яка щоразу мене заскочує. Двоє дівчаток за прилавком, нехтуючи чергою покупців, щось жваво обговорюють рідною їм українською мовою. Це кадри, що приїздять до Києва на роботу з місцин за сотні кілометрів.
Зрештою котрась повертається до покупців і починає шкварити... російською. Тут я вже тримаю марку й даю «месидж» до їхньої підсвідомості, веду й далі українською. Нуль уваги. Дівчина продовжує чесати «по-городському». Загадка й годі!
Ми часто-густо чуємо плачі про сумну долю нашої калиново-солов’їної мови. Але чи варто вишукувати епітети та роз’ятрювати вікові болячки? Послуговуймося за всіх обставин українською! Тільки так ми поволі вилюдніємо!
Тож я поділяю думку багатьох авторів, що доля нашої мови в руках (в устах) нашого ж народу. Чи варті ми її, покаже час.
А поки наша громада потерпає від постгеноцидного синдрому. Навіть недоторканні народні депутати боязко озираються, чи не сприймає хтось їх як українців.
Звернуся до джерела, яке, здебільшого, й спонукало мене написати цей текст. Маю на увазі інтерв’ю Василя Овсієнка радіо «Свобода»: «Тепер в Україні фактично є влада росіян, а не українців», надруковане в «Дні» №№ 139—140 від 6—7 серпня.
Хто панує в нашій країні, нехай розбирається СБУ. Але інтерв’ю зачіпає й ближчі для нас питання. Цитую: «Вважається, якщо народ втратив три відсотка найактивніших людей, то він — переможений. Україна в ХХ столітті втратила, напевно, третину, якщо не половину населення. То були найактивніші люди. Залишилися слабші, погані вівці.
— Ви так називаєте людей, громадян України?
— Так. Тої нації, того народу, який був ще в 1920-х роках, його немає. Це вже гірша якість».
Важко порозумітися із не математиками! Як розуміти оте «вважається»? Якщо людина прилягла перепочити й спить понад вісім годин, то можна вважати її мертвою?
Так само, що означає «переможений» стосовно народу? Тим більше, що йдеться про мор, що тривав від 1917 по 1991 рік. І це не була інвазія інопланетян. Свої нищили своїх — громадянське протистояння. І програли всі ми. У виграші опинилися держави Антанти: пригальмували поступ країни-суперниці.
З арифметики Овсієнка випливає, що українців більше не існує. Бо досить було вибрати серед них 3% більш свідомих, активних, що й робили, перевиконавши план у 10—12 разів, і знищити їх!
Але я, приміром, існую і вважаю себе українцем. Пан Василь Овсієнко, певно, також. Можна ще наскребти кілька мільйонів таких диваків.
Відомий науковий експеримент, про що трохи згодом, на який, можливо, неявно посилається пан Овсієнко, але робить це неакуратно. Втім, не виключено, що він самотужки прийшов до аналогічних висновків, але належно не оформив їх.
Для експерименту вчені обрали колонію пацюків і розташували їх у центрі лабіринту. Їжа та вода, звісно, були за його межами. І ось ці немилі створіння почали метатися в лабіринті, аж поки серед них не визначався лідер, який знаходив шлях до виходу.
Експериментатори його вилучали, а решту зграї знову садовили в центр лабіринту, і процес тривав. На якомусь етапі лідери в зграї вичерпувалися. А решта «натовпу» — знесиленого, голодного, спраглого назавжди лишалася лежати у проходах та тупиках.
3-4% — число відоме, чинне і в людських колективах. Саме такий відсоток членів популяції здатен ефективно керувати соціумом. Тому в країнах, де при владі перебувають плюс-персони, це запорука того, що все там до ладу, налагоджена система пошуку й вишколу талантів. І не лише менеджерського штибу!
Дивний стрибок думки. Адже в лавах КПРС на схилі її існування було згромаджено до 10% населення СРСР. Припустимо, що в це гроно потрапили усі ті «позитивні» особи — 3—4% від популяції. Що далеко, до речі, не факт: з розумними партія уникала мати справу, зайвий клопіт! То виходить, що основу «правлячої еліти» в нашій країні складав баласт! Така система — уособлення застою — рано чи пізно мала розвалилася. І вона розвалилася, а її рештки досі захаращують нам шлях поступу.
Звичайно, науковці широко практикують досліди на тваринах, але буквально переносити їхні наслідки й висновки на людське суспільство було б необачно. Гине та чи інша розумово «стерилізована» популяція, чи лише деградує? Швидше останнє.
Ми ніби існуємо, але, водночас, нагадуємо конгломерат людей з переламаними хребтами, які готові зректися усіх культурних та історичних цінностей своєї нації. А лідерів масштабу Наполеона, Бісмарка, або творця сучасного Сінгапуру — Лі Куан Ю — катма!
І національних героїв ми зневажаємо. Бо вони посміли бути гордими, активними, розкутими. В нас же правлять бал переважно холуї.
За таких обставин ми дійсно вимираємо (росіяни, до речі, також). Не так, щоби щоранку збирати трупи по вулицях, але безупинно. І не треба бути корифеєм математики, щоб вирахувати, коли, при збереженні темпів демографічних утрат, зникне з лику Землі останній з українців.
Ми багато говоримо й пишемо про Голодомор. Мені здається більш адекватним історичним реаліям був би узагальнений термін, що трапляється у Тараса Шевченка. Пам’ятаєте «Холодний Яр», рядок — «Брешеш, людоморе!».
Адже визначальною рисою трагедії 1917-1991 років були не знаряддя нищення — голод абощо. Суть була в бажанні позбутися розумних, освічених, роботящих, волелюбних. І для цього були придатними всі засоби. А «людомор», до речі, повний відповідник терміну «геноцид», якщо копнути етимологію!
За моделлю «Голод + Мор» можна вибудувати терміни: «Куле(мето)мор» — М. Фрунзе (Крим), Г. Котовський (Базар), або «Газомор» —М. Тухачевський (Тамбовщина).
То чи варто виокремлювати знаряддя мору й окремі етапи кампаній нищення? Адже злочином була уся комуністична епопея — і її теорія, і практика.
Готовий стверджувати, що маховик Людомору, розкручений за роки совєтської влади, продовжує діяти. Його ніхто вже не підштовхує, але й ніхто не здатен зупинити, переломити перебіг подій. Невже ми дійсно приречені загинути?!
Дослід з пацюками продовжили. Їм дали їжу, й ота біомаса почала продукувати нащадків. Десь через три-чотири генерації в ній поновилася ієрархія «розумників», готових очолити й повести «співгромадян» уперед!
Не знаю, спираючись на цей дослід, чи з інших міркувань, сучасні автори вважають чинними для людського суспільства ті самі параметри — три-чотири генерації, щоб вирішити демографічні, економічні, соціальні проблеми і зрівнятися щодо якості життя з передовими країнами.
Що для цього слід робити? Насамперед, прискорити процес оновлення генерацій, а для цього всіляко стимулювати ранні шлюби. Також подбати про умови формування великих родин. З одинаками ми далеко не заїдемо!
Загалом, ідеї носяться в повітрі. Досить читати газету «День»! Та, на жаль, вони не втілюються поки в національні програми.
Коли Китай вирішував протилежну проблему — стримати ріст населення, то підняв планку віку вступу в шлюб, здається, до 25—26 років. Крім того, лімітував на рівні закону припустиму кількість дітей в родині — одна!
Нам поки не загрожує перенаселення, навпаки, панує протилежна тенденція. Видається, жити в шлюбі стало «не модно». Дивіться «День» від 21 вересня ц.р.: «Усе більше українців одружуються близько 30-ти».
А діти — отрута життя, у разі чого, нехай матінка-держава виховує їх по сиротинцях! Усе це — деградація натуральних інстинктів, самих підвалин життя — також є виявом постгеноцидного синдрому.
Шлюбний вік, встановлений в нас законом, відповідає життєвим реаліям. Але самого дозволу укладати шлюб недостатньо, щоб прискорити оновлення популяції. Слід ще сприяти молодим людям улаштовувати своє родинне життя. А для цього, окрім свідоцтва про шлюб під марш Мендельсона, слід було б вручати молодятам ключі, бодай від скромного номеру в державному готелі-гуртожитку. Дверей та даху над головою буде достатньо на перший час. Далі, з появою дітей, так само гарантовано слід надавати родинам просторіше житло. І так до появи в них трьох-чотирьох дітей — тоді чергове помешкання надавати вже у приватну власність.
Здається, влада вже розуміє, що, не вклавши кошти, матимемо нульовий результат, що без капітальних вкладень ми будемо й далі йти в небуття.
Десь улітку 1986-го я вирушив помилуватися фонтанами Петергофа. Крокую від станції до моря й щось мені видається незвичайним. Зрештою, я зрозумів — дитячі голоси! З постчорнобильського Києва дітей на той момент повивозили. І запанувала тиша. То чи не вибудовуємо ми й далі моторошний світ без дітей?!
«День» від 22 вересня подав матеріал «Доступні метри. Для забезпечення молодих житлом щорічно потрібно виділяти 10—20 мільярдів гривень». А таки доведеться виділяти! Можливо, коштом заощаджень (податків) на палаци, яхти та мисливські угіддя.
