Ми стояли й захоплено розмовляли, як буває, коли зустрічаються люди, що симпатизують одне одному. Тонізуюче упивалися не лише згадуючи, а й радіючи, що сьогодення вельми творче насичене. Словом, стрекотіли на одній хвилі.
Завжди приємні люди не болісно амбіційні, ті, кому відпущені й здібності, й успіх, але природна делікатність уміє притушувати все це, не дозволити випинатися без потреби, ті, хто отримує задоволення від самого процесу наближення задуманого. Такою й була моя співрозмовниця — філолог за освітою, мистецтвознавець у житті, витончена як зовні (жодної яскравої барви, вульгарної деталі в одязі, стрижці), та й внутрішньо-начитана, швидка на рішення, творче нетерпляча, з тих, хто задумав і зробив. Щоправда, почувши такий перелік, Іра розсміялася. Та ти що! Мене всі називають лінивими вершками. Друзі впевнені, якби була активнішою й нахабнішою, досягла б набагато більшого.
Варто сказати, що все життя траплялися їй чоловіки слабкі, завжди вирішувала вона й за все відповідала — від уміння заробити до іншого. Відвезти-привезти, забити цвях, привісити картину, яку сама придбала, — тут допомога була. На підхопленні, одним словом. Ми сміялися, смакуючи добре вино, й вона мені зізналася, що раптом абсолютно несподівано зустріла в свої 55 яскраве кохання, щоправда, на відстані трьох годин льоту від Києва. «Уявляєш, — почула, — мені в житті його ні з ким порівнювати, й лише тепер зрозуміла значення слів, які чула безліч разів від інших — мій чоловік. Знаєш, як він мене називає? Мій барбар. Це так мій француз сприймає слово варвар. У нього та його друзів з дитинства усталене визначення — штамп: слов’янські варвари. Так стала його варваром, точніше барбаром. Тепер півроку живу там, а півроку в Києві. Зараз лечу до нього, в його чудовий будинок із садом. По телефону сказав, що в саду ще є сливи й він їх для мене береже. Колись у школі з поглибленим вивченням мови я чудово справлялася з французькою, але зараз непросто. Він також не володіє ні російською, ні українською. Проте ми чудово розуміємо одне одного, й він перекладає друзям те, що я кажу. Сміхота. Ми зустрічаємося для радості, що істотно скорочує відстані. Його пристрасть (має свою мистецьку крамничку) мені теж близька. Так почали допомагати одне одному, й навколишній світ сьогодні — один на двох. Лінуватися тепер абсолютно ніколи, хочеться весь світ побачити, отже, працювати будемо спритніше, звівши темп у квадрат. Там, знаєш, гроші теж не падають з неба, й хоч він має пенсію в дві тисячі євро й свою крамничку, для Франції це скромні гроші. Щоправда, коли він почув, що в мене пенсія 600 гривень — занімів. Проте хто не заніміє. Звісно, заробляю у багато разів більше, інакше як вижити. Така пенсія, до речі, в усіх художників, тому крутиться кожен з них як білка в колесі в гонитві хоч за якоюсь стабільністю».
«Нещодавно ось приятельку, початківця скульптора-кераміста, ледь не побили на Андріївському узвозі, — на підтвердження своїх слів пригадала моя співрозмовниця. — Вона, маючи розкішну майстерню, подаровану успішним чоловіком, раптом розкрилася як дуже цікавий майстер. Попрацювавши рік з натхненням і пристрастю людини, що довго чекала свого часу, накопичила досить багато своїх робіт. Не шаблонних, а оригінальних, яскравих, над задумом і втіленням кожної скульптури добряче помучилася. Не маючи досвіду виживання, а лише через бажання перевірити себе й оцінити на людях, вивезла свої роботи на Андріївський для продажу. Пам’ятаю, тоді ще її перепитала, чи зарезервувала вона заздалегідь там місце. Та нічого, — почула самовпевнену відповідь. Мені Микита допоможе. Це її 16-річний син.
Уранці вони так і зробили. І слава Богу, що буквально через півгодини під’їхав хтось і купив у неї одразу всі три роботи, чим довів господині, що мислить вона дійсно винахідливо. Ось саме тоді їх ледве й не побили. Мало того, що вклинилася чужа багачка й у неї одразу все купили, а нам дітей іноді годувати нічим і стоїмо тут годинами... Словом, вчасно змилися, від гріха подалі.
Цікаво, що ти будеш робити з грошима? — зустрів її чоловік, здивований таким успіхом. Він, треба сказати, насправді серйозно не ставився до захоплення дружини, а тут замислився — молодець, однак. З грошима — не хвилюйся, — почув відповідь, — це лише початок. Чоловік все ж таки почав хвилюватися — не вистачало ще, щоб стала дружина зовсім самостійною. Самі нерви, головне, щоб від сім’ї не відірвало, — промайнула в нього безглузда думка. Щоправда, вголос нічого не сказав, але засмутився. І чого цим жінкам не вистачає»...
