«Твої листи пахнуть зів’ялими трояндами», — писала одна відома жінка померлому коханому. Твої листи і записи, мій коханий, пахнуть полином, світлом, мовчанням, самотністю, померлим щастям. Ні, не померлим — те щастя, яке ти мені дав, буде зі мною до скону. Це щастя кохання з першого погляду — не тільки в казках таке буває. Це щастя самопізнання й будування власної особистості — ти мене призвичаїв до цього захопливого, карколомно цікавого життєвого діяння. Ти збагатив мене безліччю молодих друзів, твоїх вихованців та учнів. Тепер вони й моя опора, як були й тобі надійною підмогою, а також і душевним болем, і тривогою, й утіхою здійснення їхніх творчих і особистих доль.
Хірурги далекого та прекрасного Вільнюса, розітнувши тобі груди в надії тебе врятувати, сказали, що ніколи не бачили такого великого — величезного! — серця. Воно вмістило так багато: сирітське бідацьке дитинство у фашистській окупації, тиняння за старшим братом в пошуках заробітку просторами Союзу аж до Уралу, працю з п’ятнадцяти років, флотську службу на Далекому Сході з екстремальними військовими ситуаціями, першу кохану, яка зустріла ранню смерть в морських хвилях, підземелля вугільних шахт Червонограда — Крістінополя, напругу вечірньої школи, зрадливе відступництво брата, втрату матері та всю оту шахтарську шпану, яку ти зібрав у відомий на Львівщині театр юнацької творчості «Мрія». Десять років ти тримав цей дитячий театр на легендарному художньо-педагогічному рівні, вкладаючи душу в цих дітей і підлітків. Тепер вони віддають тобі свою — заслужені артисти, керівники театрів, звукооператори й програмісти, інженери й лікарі, шахтарі й екскурсоводи, інтелігенти духу, як і ти.
Тепер я розумію, яким подвигом твого серця був наш шлюб. Людина тонкої делікатності, ти мужньо затис свою чоловічу гідність заради нашого щастя, бо увійшов у славетну родину мого діда, геніального українського артиста Амвросія Бучми, без професійної освіти, без достатку, «без нічого». Але ти приніс дорогоцінний скарб порядності, видатну мистецьку обдарованість і велику світлу душу. Лишилось вивчитись і стати на ноги. І в 33 роки ти сів за парту режисерського факультету Київського театрального інституту. А я, молодша за тебе на три роки, читала студенту Заболотному лекції, а потім була його деканом. Ти й це мусив витримати! Три роки ніхто, крім твого художнього керівника, незабутнього Михайла Михайловича Рудіна, не знав про нашу родинність. Дарма й казати, що ти був круглим відмінником. А потім одержав «державне призначення» у Луцьк. Чотири роки ми жили нарізно. Але як близько душевно! Волинський театр ім. Т. Шевченка досі згадує твої прекрасні вистави. І серед них «Украдене щастя», яке ти наважився поставити зовсім не по-бучмівськи (дитиною ти бачив діда в цій ролі на сцені), а в інших, несподіваних психологічних вібраціях. Чим і надихнув багатьох інших режисерів на їхній сміливий дотик до класичної п’єси Франка. Та й твоя волинська концепція «За двома зайцями», по суті перенесена в Київський молодіжний театр, принесла славу та кар’єру багатьом митцям.
Ти ніколи не носив обручки на своїх дивовижно красивих руках. Говорив, що тобі було б особливо соромно, якби ти з нею зазнавав невдач і поразок — це начебто ти б мене ганьбив. А ударів долі тобі довелось витримати дуже багато. І жорстоких. Чого вартий один тільки компартійний розгром Молодіжного (тепер Молодого) театру, який ти творчо вибудовував у Києві на сподіваннях однодумності, мистецької взаємодовіри та етичної чистоти. Розгром, здійснений «сільськими міліціонерами», як ти їх називав, з міськкому партії та підтриманий закулісною грою окремих артистів з ментальністю провінційних «зірок» та заздрісних колег. Два роки ти був без роботи. І два роки, вертаючись додому, я не знала, чи ти ще живий. Ти вистояв. Хоч мало не збожеволів. Вистояв. Спасибі.
У тебе було два могутні крила — режисура й педагогіка. Одне — режисуру — тобі підстрелили, практично відтяли. Але ти злетів на другому. Київське училище естрадно-циркового мистецтва стало для тебе не просто рятівним колом, але й покликанням і натхненням. Навіщо, здавалося б, майстерність актора акробату-трюкачу, жонглеру, ілюзіоністу чи вокалісту. Але ті, хто пройшов через твої уроки, ставали зірками естради й цирку. Пам’ятаю, ви майже добу працювали з Наталкою Могилевською перед Вітебським «Слов’янським базаром». І вона здобула перше місце! А коли оце стало тобі погано, вона прибігла до тебе з грошима на поміч серед перших. А Віталій Горбачевський (вперше для України й слов’янського світу Гран- прі на міжнародному фестивалі ілюзіоністів у Монте-Карло), він жив у нас кілька років під твоїм крилом. Як і Толя Петров, талановитий київський артист, і Толя Кожуховський, нині заступник генерального директора Національної опери. А міжнародні перемоги циркової групи «Бінго» під керівництвом Ірини Герман, успіхи гуртів «Грін-Грей» та «Чотири королi», молодих вокалістів Дениса Барканова, Ані Зотьєвої, Альони Попової, тієї ж Наталки Корольової. Клоунів, акробатів, фокусників… Всіх не перерахувати. І до всіх ти доторкнувся своїм серцем.
Ти ніколи не чекав подяки, випускаючи цих «пташок» у самостійний політ. Але уважно слідкував за їхнім летом здалеку. І коли вони часом залітали до тебе на вогник, тобі було що їм сказати й порадити. І вони летіли.
Твоє благородство, інтелігентність, уважність до кожної людини, теплий гумор і високий професіоналізм педагога й режисера викликали до тебе величезну повагу тих, хто розумівся на таких речах. Та інстинктивне гостре неприйняття тебе тими, хто підсвідомо відчував поруч з тобою власну ницість. Одна твоя присутність могутньо діяла на людей. Одних підносила до віри у власні сили, пробуджувала в них найкращі якості. Інші… Бог їм суддя. Зате перших було значно більше.
Особливо вдячно сприймали тебе діти. Дитячі душі — індикатори правди, добра й справедливості. Юні студенти Київської дитячої Академії мистецтв, де ти був автором унікальної методики формування професійного актора, митця, починаючи з семирічного віку, сприймали тебе як батька, як рівного собі, тільки мудрого товариша. Вони пам’ятають твою руку на своєму плечі, твій жарт, погляд, інтонацію. Вони будуть артистами. А, може, просто інтелігентами нової формації, твого взірця.
Діти кажуть, що ти завжди був правий. 34 роки нашого подружнього життя, в якому ми жодного разу не підвищили голосу одне на одного, підтверджує це. Щоправда, якось я мало тебе не втратила через власне необережне слово — якби ж знаття! Ти ніколи не казав, де і через що болить тобі душа. Ненавиджу слово «нормально» — так ти завжди відповідав на мої тривожні запитання про здоров’я чи настрій. А тобі, бувало, рвалося серце. Так і порвалося трьома інфарктами й купою інших ран.
У твоїй мудрій правоті я знаю лише одну твою помилку. З кожної дитини, з кожного учня, з нашого сина, з молодшого колеги ти намагався ліпити ідеальну людину й геніального митця. А це навряд чи можливо. Та ти не хотів рахуватися з неможливістю. Ти сам рвався до високості духу та інших тяг за собою — за вуха, за комір, за душу. Не всі витримували таку напругу, а ти страждав з того.
Від’їжджаючи до Литви на операцію, ти сказав, щоб за будь-якого фіналу я вголос подякувала всім тим, хто допоміг тобі в цю скрутну хвилину, щоб назвала кожного й нікого не забула. Сонце моє! Я вдячно пам’ятаю усіх достеменно й назавжди. І людей, і цілі театри, й колективи, навчальні заклади, державні установи, громадські організації, і близьких друзів, учнів, дорослих, дітей і навіть невідомих, тих, хто не просто прийшов — кинувся — тебе рятувати. Ти бачив, скільки було сліз на твоїх проводах. Як плакали мужчини й діти. Але я не в змозі перерахувати й назвати усіх! Дуже прошу їх — кожного — повірити, що їхні зусилля та творчі акції, їхні імена й заплакані обличчя, їхні голоси з телефонної далечини вкарбовані в моє вдячне згорьоване серце навіки. І ще благаю їх прийняти цього мого останнього листа до тебе як нашу висловлену їм подяку й доземний уклін.
Твої сороковини припадають на святий Великдень. Кажуть, тоді відкривається душам дорога до раю. Лети, душе мого коханого раба Божого Олександра, до світла, бо ти сам був світлом для мене й для багатьох. Май спокій, відпочинь, бо надто втомився на земній дорозі. Не плачу за тобою, бо сподіваюсь, що тобі Там буде добре, й тому відпускаю тебе на далекі перехресні стежки Всесвіту. Я приходитиму до твоєї пам’яті на Байкове кладовище, де ти зустрівся з тими, хто знав і любив тебе, — моєю бабусею, Валентиною Юхимівною Бучмою-Бжеською, з моїм батьком, Ігорем Юрійовичем Бжеським. А от дєдик, Амвросій Максиміліанович Бучма, що ліг тут першим, тебе, Сашо, не знав. Тож познайомтесь. У вас так багато схожого в земних біографіях, в поглядах на життя, людей і творчість…
А мені чується рідний голос Бучми — Миколи Задорожного з фінальною фразою вашої вистави «Украдене щастя»:
— …Вспокойся, хіба ти не маєш для кого жити?
До зустрічі!
Назавжди твоя Валентина, якій ти подарував щасливе прізвище Заболотна.
