Кожного року 22 червня киянка Майя Георгіївна Євменьєва о 4-й ранку здригається: їй 82, і вона добре пам’ятає, як почалася війна. Не вдалося потрапити на фронт, воювати, але довелося працювати на військовому заводі в місті Сивокар на випуску бомб.
На фронт пішов брат, молодий офіцер, талановитий поет Леонід Анісімов. Воєнна доля рідко буває щасливою. Брат загинув при визволенні міста Нова Одеса на півдні України. Там і похований у братській могилі. Щорічно 17 березня сини Майї Георгіївни Леонід і Олександр приїжджають сюди, щоб ушанувати пам’ять дядька і всіх, хто загинув у тому бою.
Iз 1942 року зберігає Майя Георгіївна листа від брата та його вірші. Аркушики пожовкли, чорнило вицвіло, але залишилися на них позначки військової цензури — виявляється, не все можна було писати з фронту додому.
Внук Павло віддав бабусі свій комп’ютер, і бабуся власноруч передрукувала дорогі їй листи, внучка Катерина зверстала, а внучка Іра підготувала безцінні світлини. Майя Георгіївна сподівається, що колись вдасться видати книжечку листів і віршів Леоніда Анісімова, в якій відбився не лише його внутрішній світ, але й важкий і жорстокий світ війни.
Здрастуй, дорога матусю!
Ти, мабуть, вважаєш, що мене вже давно вбили, що мене давно немає в живих. Ні, мамо, я ще живий і що це так, ясно з цього листа. 15 серпня минулого року я потрапив у оточення і, не бажаючи здаватися в полон, змушений був переодягнутися в цивільний одяг і блукати німецьким тилом до цього часу. Майже 6 місяців я блукав по Україні, обійшов її з краю до краю пішки, харчувався тим, що дадуть мешканці. Це ціла епоха життя, і її не можу тобі описати в цих коротких рядках. Мамо, я завжди пам’ятав про тебе, й у важкі хвилини життя (а їх було багато!) подумки радився з тобою. Я декілька разів намагався перейти через фронт, але це мені не вдавалося до даного моменту. 21 січня 42 року я, нарешті, перейшов через фронт. Тепер я перебуваю в Ростові-на-Дону під слідством. Не знаю, чим усе це закінчиться, але, принаймні, я матиму можливість повідомляти тебе; вважаю, що все йде добре.
Темные ночи
Темные ночи, конечно, прекрасны.
Тем, что умеют все тайны хранить.
Знают лишь звезды, они ж неопасны,
Трудно им то, что услышат, открыть...
Им, как и людям, ко мне безразличным,
Тайны свои я всегда открывал.
Слушали звезды с молчаньем приличным.
Я же ответа, конечно, не ждал...
Вот и теперь, свою тайну открою
Этим, как камень, холодным друзьям.
— Розу люблю я! ... Люблю всей душою!
Слышите? — крикнул я звездным огням...
Здрастуй, дорога матусю!
Пишу я тобі з донських степів, з тих місць, які нещодавно були звільнені нашими частинами від фріців і їхніх спільників. Тут ще довкола видно сліди запеклих боїв, підбиті танки, спалені машини, вбиті коні і ще багато чого іншого. А ось при дорозі лежить труп фріца, нагородженого Гітлером двома залізними хрестами. Ось він, нарешті, й отримав те за що воював, тобто півтори метра землі, на якій його шматуватиме гайвороння. Так йому й треба! Їм буде на нашій землі всім така доля...
Матусю, я живий і здоровий, перебуваю все там же. Матусю, у відповідь пишіть детальніше про ваше життя. Пишіть все, все! Нехай особливо пише Майя. Ось поки що все.
Здрастуйте, матусю і Маюсю!
Повідомляю вам, що сьогодні від’їжджаю на фронт! На передову! Якщо все буде благополучно, то вишлю свою нову адресу.
Зараз, незважаючи на те, що точної вашої адреси не знаю, все ж атестат вишлю й знову на весь термін, який можна, тобто на рік.
На суму 400 карбованців, а більшу не дозволяють.
Бажаю щастя вам, мої дорогі!
До побачення! До зустрічі! Я повернуся!
Здрастуй, матусю!
Я вже близько 10 днів беру участь у боях. Бої йдуть досить сильні. Ми наступаємо, але фріци, біси, наполегливо обороняються. Я наразі живий і здоровий, хоча над головою в мене й продзижчало чимало куль, уламків і снарядів. Ну, та що про це писати! Це війна, й ви повинні розуміти.
Здрастуйте, матусю і Маюсю!
Повідомляю вам невелику новину: після 21 дня боїв ми знову відійшли на колишнє місце й зараз перебуваємо знову в 8 кілометрах від передової. Не знаю, скільки часу тут пробуду, але поки що повідомляю про те, що, так би мовити, є фактом. Передова в наш час — це вельми важке випробування, але що вона з себе являє, можна зрозуміти лише випробувавши її на собі. Ось вірш про неї, він написаний під грім розривів і дріб кулеметів:
Здесь дым, здесь грохот, суета.
Здесь каждый миг кому то горе.
И так от утра до утра
Грохочет бой, как в бурю море!
Здрастуй, дорога матусю!
Зараз ось сиджу в окопі, недалеко від «фріців», і пишу ці рядки. Нам тут ходити не можна, навіть висовуватися й то потрібно дуже обережно, інакше можуть помітити, і тоді буде погано, так би мовити.
Ми від Дніпра в 20 км, але, мабуть, скоро будемо біля нього, а можливо й далі. Ну, яке моє життя, ти можеш зрозуміти, якщо врахуєш, що снаряди й кулі з’являються щохвилини. Але це проте, я запевняю, не перешкодить мені повернутися до вас, матусю.
Матусю, я тобі довго не писав і в цьому дуже, дуже винен перед тобою.
О, матусю! Вибач мене, я винен.
Здрастуйте, матусю і Маюсю!
Про що ж вам написати? Ось я дивлюся навколо й нічого такого хорошого не бачу. Погода зараз стоїть похмура й дощ раз у раз проривається крізь хмари, падаючи на землю холодними краплями. Болото... Влітку безперервним нашим супутником був пил, а тепер його змінили болото та холод. Якщо додати кулі та снаряди, то картина війни стане ледь ледь, може, зрозумілою.
Якщо ми розмовляємо, то всі розмови про дім, про життя минуле... Якщо ми думаємо, то всі наші думки спрямовані також до далекого дому... Якщо ми стріляємо, то намагаємося більше вбити фріців, щоб швидше наблизити їхнiй кінець. Так ми живемо. Так і я живу, матусю!
Інша річ там у вас! Пишіть більше про своє життя! Пишіть про все. Матусю, ось особливо ти пиши.
Привіт iз передової!
Здрастуй, дорога Маюсю!
Пишу тобі з передової. Зараз тут затишшя. Ми мовчимо, і фріци мовчать. А вчора? Вчора тут без кінця рвалися снаряди, свистіли кулі, фріци лізли в контратаку. Всі їхні контратаки ми відбили.
Тепер мені цікаво дізнатися про ваші справи. Як там? Пишіть. Чекаю.
Привіт матусі!
Конверта немає.
ЛИСТ 79
Здрастуй, дорога Маюсю!
Ми зараз наступаємо так, як не наступали ніколи. Болото до коліна, але ми йдемо безперервно вперед. Ніщо нас не може зупинити. Величезні трофеї: тисячі автомашин, сотні гармат, десятки танків і інше, і інше. Коротше кажучи, воюємо. Пишіть мені швидше.
Здрастуй, дорога Маюсю!*
Відповідаю на лист, датований 23.01.44 р.
Маюсько, так ти як і раніше захоплюєшся морем? Маюсю, це добра мрія! Але ось я повернуся, й ми з тобою тоді обов’язково побуваємо біля моря й мабуть навіть поплаваємо ним. От буде добре! Ми поїдемо туди, в Сочі чи Батумі, в ці вже знайомі мені міста. Ну гаразд — це буде!
Море для тебе щось святе, але й це добре, так що й тут я згодний з тобою. Взагалі з думками твоїми, висловленими в цьому листі, я повністю згодний.
Привіт матусі!
Маюсько, пробач за те, що недбало написано. Пишу в землянці під завивання й гуркіт снарядів. Так що пробач.
Це був останній лист Леоніда Анісімова додому. 17 березня 1944 року він загинув.
