Пляшка олії, дві банки рибних консервів, по кілограму гречаної та пшеничної круп, макаронів та цукру, а також пачка чорного чаю. Минулої суботи вирішив скористатися статусом переселенця і завітав на вогник до львівського волонтерського центру, що надає допомогу біженцям та родинам учасників бойових дій. В офісі центру кожний займається своєю справою. У цій кімнаті фасують харчі по пакетах і складають їх гіркою попід стінкою; у тій — сортують взуття та одежу. За півгодини, опівдні, коли офіс відчинить для втікачів двері, продуктові набори та одяг від волонтерів одержать майже двісті родин.
Я прийшов трохи раніше і вже тримаю свій пакунок у руках. Один із координаторів центру Вікторія Пермякова — моя давня знайома, з якою ми на початку двотисячних вчилися в Донецьку на історичному факультеті, а згодом мандрували країною в складі Острозького клубу вільного інтелектуального спілкування молоді. Вікторія не належить до вимушених переселенців. Уроджена донеччанка, вона перебралася до міста Лева ще тоді, коли це не було мейнстрімом, — 2011 року. Її чоловік, Віктор, — активіст Залізничної сотні Львівської самооборони, на базі якої відкрито центр волонтерства. Ми обмінюємося з Вікторією кількома фразами. Я поспішаю, тому відкладаємо бесіду на вівторок, коли відбудеться тренінг для волонтерів.
ПОТРЕБА У СПІЛКУВАННІ
За статистичними даними, оприлюдненими 11 листопада в.о. голови Львівської ОДА Юрієм Турянським, у Львівській області перебуває 25 тисяч переміщених осіб, із яких майже три тисячі — діти. Двадцять п’ять тисяч осіб, які втратили сталі соціальні зв’язки й опинилися сам-на-сам із труднощами, про існування яких півроку тому не мали навіть уявлення. Щоб розуміти масштаби проблеми: частина переселенців, залишаючи зону АТО на початку чи в середині літа, сподівалися невдовзі повернутися, тож поїхали з мінімумом речей. Утім, не меншою мірою, ніж теплого одягу, вони потребують товариського спілкування.
Готуючись до розмови з Вікторією, зазираю на сторінку організації у «Фейсбуці», на якій волонтери звітують про проведені заходи. З’ясовується, графік достатньо щільний, і складається не лише зі збирання та роздавання продуктів. Львівський центр волонтерства прагне заповнити духовний вакуум, що неминуче утворюється довкола людини, яка випадає зі звичного кола колег, друзів і родичів. Нещодавно у центрі відбувся літературний вечір львівської літераторки Наталі Гурницької, а трохи раніше переселенці мали прогулянку Старим Львовом. Екскурсію організувала Вікторія, яка тримає невеличку туристичну агенцію. Останній цікавий проект — лист Миколаю від дітлахів.
«ЗАРАЗ НА ОБЛІКУ В ЦЕНТРІ — ПОНАД ТИСЯЧА ЛЮДЕЙ»
...У вівторок прибуваю на місце. Центр розташовано на першому поверсі багатоповерхового будинку неподалік Церкви св. Анни. Вікторія трохи запізнюється, але я здогадуюся, з якої причини, — вона затримується у Театрі ляльок. Керівництво культурного закладу радо озвалося на звернення організації й виділило для дітей переселенців два дні на тиждень, щоб ті мали змогу безкоштовно відвідувати дитячі вистави. У центрі мене зустрічає адміністратор Володимир, який з порога береться оповісти про заснування та будні організації.
«Все починалось у вересні з декількох волонтерів, усі з місцевих. Але центр розвивався, і до нас приходили переселенці. Нині вони складають майже три чверті постійного складу, а це 15—20 осіб, — каже він. — Крім допомоги продуктами й одягом, ми стараємося працевлаштовувати підопічних». Хоча пошук роботи не належить до провідної діяльності організації, виявляється, певні успіхи також є: зокрема, з півдесятка чоловіків відрядили на будівництво, двох жінок влаштували до супермаркету, ще двом знайшли місце роботи у сфері торгівлі.
«Зараз на обліку в центрі перебуває понад тисяча переселенців, і щотижня цей список зростає на 20-30 родин. Дуже хороша динаміка», — радісно повідомляє Вікторія, яка з’являється в центрі й переймає естафету у Володимира. Слідом за нею до центру починають приходити волонтери організації; вони заварюють чай і сідають на стільчиках, розташованих колом. Мою увагу привертає трирічна дівчинка, яка весело бавиться з коником. «Це донька нашої львівської активістки, художниці та дизайнера Анни, яка організувала для дітей написання листа Миколаю», — розповідає Вікторія. Пермякова пишається тим, що центр співпрацює з іншими обласними організаціями, які допомагають переселенцям. Днями центр одержав кілька пакетів із теплим одягом від колективу Золочівського ліцею; аналогічні пакунки надходили й від активістів Жовківської організації «Піклуюсь». А от допомога з боку міської влади обмежується лише повідомленням про існування волонтерського центру. Вікторія скаржиться, що держава фактично самоусунулася від розв’язання проблем переселенців: «До Львова переїхали мої батько й бабуся, тому я обізнана зі станом справ у цій сфері. Навіть 400 гривень, призначені урядом, у Львівській області не одержала іще жодна людина».
ПОДОЛАТИ СТЕРЕОТИПИ Й НЕДОВІРУ
Як колишня східнячка, Пермякова вбачає одне з провідних завдань центру в подоланні взаємних стереотипів і недовіри, що подеколи відчувають одне до одного мешканці заходу й сходу країни. Львів’янин Сергій, один із найактивніших волонтерів, що стояв біля витоків центру, вторує Вікторії: «Так, я зустрічав зухвалих людей, але більше одного разу вони не приходять. Більшість переселенців — хороші люди, які самі стають волонтерами». Сергій додає, що львів’яни охоче допомагають переселенцям, купують продукти й привозять одяг, а дехто пропонує й вельми несподівані послуги. «Я був на акції у супермаркеті, й одна жіночка видала: маю, каже, приватну стоматологію, й теж хотіла б допомогти. Тільки без фанатизму».
Тим часом Вікторія скликає всіх до кола. У приміщенні вже перебуває 14 волонтерів і впродовж півгодини підходить ще шість. Більшість — молоді люди до 25 років, але є й старші. «Дві третини із них — переселенці», — пошепки каже мені Володимир. Тренінг, присвячений волонтерській діяльності, починається зі знайомства. На обличчях присутніх з’являються трохи сором’язливі, але зворушливі й щирі усмішки, і я вирішую залишитися. Вікторія просить усіх поділитися на групи й розповісти про волонтерську діяльність, і я дивуюся щирості, з якою молоді люди підходять до виконання завдання. Таня із Сімферополя світиться неудаваною добротою. Каже, що волонтерство — це спосіб життя, за якого людиною рухає неподоланне бажання допомогти тим, хто в біді.
Під час короткої паузи встигаю поспілкуватися із переселенкою з Горлівки Мариною. Жінка розповідає, що полишила місто у червні, бо мусила рятувати дітей. Спочатку зателефонувала за державною гарячою лінією, але відповіді не було, тож знайшла в Інтернеті телефон «Донбас-SOS». Через певний час їй передзвонили й запропонували дешеве помешкання у Франківську і Львові. Обрала останній варіант. «Чоловік залишився в Горлівці, там його мати, — каже Марина. — У нас залишився бізнес, будинок... Зараз бізнес погано, але працює, тому чоловік не наважується все кинути. Утім, швидше за все таки доведеться». За словами Марини, залишити місто не так-то й просто. Бойовики не випускають тих, хто намагається виїхати з майном. Кажуть: якщо всі виїдуть, залишаться тільки пенсіонери. Переселенка вважає, що соціальна напруга на Донбасі зростає, і невдоволення може перерости в бунти, але на загал люди залякані й бояться виходити голіруч проти озброєних бойовиків.
Тренінг закінчується спробами волонтерів розробити власні проекти. Я дивлюся на цих молодих людей і розумію, що у них все вийде. Бо вони справжні. Натхненні. Живі.
