Ідея освічених львівських фізкультурників народилася цілком випадково («День» писав про це в № 66-67 від 13 квітня 2012 року). Нагадаю, старші віком займалися вправами на спортмайданчику, чекали своєї черги на турнік. А ось підлітки, заховавшись за гаражами, завзято... курили цигарки. Причому були там і дівчатка. Це й стало поштовхом для старших — треба щось робити, бо інакше втратимо молодь. Так зародилась ідея створення оздоровчого руху імені Євгена Грицяка. Коло поступово розширюється, адже тема здоров’я — свого та національного — хвилює багатьох. Однак перші контакти з колегами зі східних областей показали, що не всі підтримують ідею — назвати свій рух іменем галичанина, та ще й колишнього політв’язня, керівника Норильського повстання. Адже в молоді роки той належав до ОУН. А ОУН для пересічного донеччанина, харків’янина, сімферопольця досі є «чужою» організацією. До речі, націоналіст Грицяк не каявся й пізніше, коли органи пропонували йому квартиру в Івано-Франківську в обмін на... каяття й відречення від національної справи. Євген не пішов на це, залишившись жити в маленькому неперспективному селі під Снятином. Його відмова дорого коштувала родині: донька-відмінниця так і не змогла вступити до медінституту (і це з шести спроб!), добре, що дали вивчитися на медсестру. Внук нині також безробітний. Хоча й випускник університету, історик за фахом... Чи не шкодує про це тепер Євген Степанович? Ні, не шкодує. Не шкодують і рідні про мужній крок гордого сина Покуття — отже, з цією родиною все в порядку — криця, генетичний еталон, зразок для наслідування. І якщо наш великий 45-мільйонний народ досі не навчився віддячувати матеріально тим, хто, виборюючи волю, ризикував власним життям і здоров’ям, то може віддячить морально? До того ж така сильна, енергетична постать, як Євген Грицяк, була б добрим символом оздоровчого руху. І еталоном для інтелігентних і послідовних людей, які хочуть добра своєму народові.
Зрештою, не в назві руху справа. Головне, щоб об’єднувалися люди, які розуміють: за здоров’я нації треба братися всерйоз. Тому дискусія на цю тему дуже потрібна суспільству. Нижче подаємо погляд перших активістів та симпатиків руху.
КОЗАЦЬКИЙ МІФ ПРИВАБЛИВИЙ НАВІТЬ ДЛЯ КАВКАЗЦІВ
Володимир ПАВЛІВ, тренер школи бойового гопака ім. Олекси Довбуша, Калуш Івано-Франківської області:
— У нас навіть моду на спортивні звички диктуватиме український індивідуалізм. Зібрати невеличку групу однодумців у місті чи в селі доволі непросто. Хоча за великого бажання — реально. Кілька років тому я спробував утворити таке оздоровче об’єднання в селі Гаврилів Рогатинського району. В нас не було нічого свого — ні залу, ні спортивного інвентаря; займалися в невеличкій комірчині, а замість гирь і гантелів використовували шестерні, привезені з тракторної бригади. Зате було велике бажання змінити спосіб життя — забути про пияцтво, тютюн і лінощі. Потім цей намір знайшов підтримку в односельців — на багатьох вплинула ця маленька «оздоровча революція» в рідному селі. І вони почали приносити нам гантелі та інше спортивне спорядження, а кількість охочих займатися спортом почала зростати. Уявляєте — на вихідні до Гаврилова почали приїздити хлопці з навколишніх сіл і навіть з найближчих міст! Потім я серйозно захопився бойовим гопаком, і мене дуже захопила ідея поширювати його в східних областях України. Адже в нашого народу є свої цінності — козацькі, саме їх і варто відроджувати, а не копіювати в усьому китайців чи японців. Верховний учитель бойового гопака Володимир Пилат порадив мені їхати в Дніпродзержинськ. Спочатку місцеве начальство дивилося на нас скоса, але потім зрозуміло, що з цього може бути якась користь місту, та й взагалі, гальмувати в козацькому краї відродження бойового гопака — цілковитий нонсенс. Нам почали допомагати, адже й серед начальства є нащадки запорозьких козаків, яких треба було лише трохи пробудити... Але це пробудження нам, гопаківцям, давалося непросто. Ми проводили до 350 показових виступів на рік! Часом встигали виступити на двох-трьох сценах упродовж дня... Це принесло плоди, до нас потягнулася молодь. Я почав тренувати юних дніпродзержинців у 34-й міській школі. Вважалося, що це криміналізований район; окрім нашого робітничого «люмпену» там було ще багато вихідців із Кавказу. І що мене найбільше здивувало: саме в цьому «емігрантському» середовищі найшвидше визріла думка, що дітям конче треба займатися бойовим гопаком! Люди щось чули про наших козаків, про їхні лицарські подвиги й уміння воювати. Знали, що Дніпропетровщина — козацький край. Може, навіть трохи ідеалізували козацтво, як і ми колись вважали непереможними японців після перегляду перших фільмів про карате. Так ось, батьки нерідко приводили до нас своїх синів із проханням виховати їх справжніми воїнами. І ці маленькі кавказці були прикладом для багатьох! Отже, говорячи про український оздоровчий рух, не варто забувати про козацький міф. Він може непогано консолідувати українську молодь.
«Я ЗАЛУЧИВ ДО ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ КІЛЬКА СОТЕНЬ МОЛОДИХ ХЛОПЦІВ...»
Левко ФАЙБИШ, тренер спортивного клубу «Золотий лев», Львів:
— Кікбоксингом я займаюся десять років (із них вісім тренером), а перед тим ще займався карате і тайським боксом. За цей короткий час, а мені зараз двадцять шість, залучив до здорового способу життя кілька сотень молодих хлопців. Хтось і далі тренується в мене, хтось перейшов у інші види спорту, ще хтось просто займається фізичними вправами — для себе. Серед охочих займатися й тоді, й зараз було багато таких, що курять. Але останні врешті постають перед вибором: кинути курити й починати серйозно тренуватися або кинути спорт і... продовжувати курити. Зазвичай я переконував симпатиків кікбоксингу в перевагах першого варіанту.
Влітку ми їздили на кубок світу з бойових мистецтв у Феодосію. Там була можливість познайомитися зі спортсменами з інших країн (Росія, Білорусь, Вірменія, Азербайджан, багатьох азіатських країн), поспілкуватися з тренерами, обмінятися досвідом. Дуже сильною була вірменська команда, й узагалі, мені сподобався підхід вірменів до розвитку бойових мистецтв. Там належне фінансування, й я гадаю, що це зумовлено вірменською національною традицією — підтримувати своїх «кращих». Біля рингу стояв солідний мужчина (спонсор), який давав чималеньку суму в доларах чи євро тим землякам, які перемогли в поєдинку. Зрозуміло, що це було неабияким стимулом. Якби нас так підтримували українські підприємці, ми могли б виступати не гірше. Однак для наших спонсорів не передбачено ніяких пільг, допускаю, що їм навіть невигідно спонсорувати спорт. А для вірменів спорт, який може представити націю в кращому світлі — це святе! Тому й кажу про національні традиції. Можна довго говорити про хороші чи погані закони в тій чи іншій країні, але цікаво, що вірменин, у якого ми орендували будинок у Феодосії, також фінансово підтримував саме «свою», вірменську команду, хоча, за логікою речей, він — український громадянин і мав би підтримувати нашу збірну.
У ЛЬВОВІ НАДАЮТЬ ПЕРЕВАГУ БІГУ, а в ЛУГАНСЬКУ У ПОШАНІ ТУРНІКИ
Дмитро ТУРЧИН, викладач Університету ім. І. Франка, Львів:
— Якщо говорити про всеукраїнський оздоровчий рух, то слід мати на увазі, що він матиме певні особливості в кожному регіоні. Я нещодавно приїхав із Луганська й устиг помітити, що біг там не в пошані. Утім, там багато турніків, перекладин, драбинок для дітей — усе це потрапляє на очі дуже часто. Позайматися на брусах у Луганську — також не проблема, а ось у Львові з цим складніше. Одного разу я був свідком міського оздоровчого свята в улюбленому луганчанами парку ВЛКСМ. Воно було велелюдним, адже святу передувала хороша реклама, а ще молодих приваблювала гарна сучасна музика. Було не лише багато молоді, а й чимало людей середнього віку. Важливо, що на святі було багато дівчат, які захоплено дивилися на молодих, підтягнутих, спортивних хлопців... Реакція дівчат і молодих жінок була найкращою агітацією за здоровий спосіб життя. А ті з чоловіків, хто п’є і курить, відчували, що сьогодні не «їхній» день; гадаю, не в одного з них прокинулася думка про необхідність щось змінювати у своєму житті.
Створити всеукраїнський рух нам буде дуже непросто. Але принаймні я готовий безплатно вести групу здоров’я у Львові. Вважаю, таким чином «оздоровчі технології» швидше поширюватимуться в нашому регіоні.
СПОСІБ ЖИТТЯ КРАЩЕ ФОРМУВАТИ В ДИТЯЧОМУ ВІЦІ»
Оксана БОЙЧУК, педагог, керівник Дитячого театру «Лялька», Львів:
— У нашому театрі грають самі діти — наймолодшим із них по шість років, старшим — 16-17. Ми прагнемо показувати вистави в різних школах Львова — поки що «охопили» своєю опікою п’ять загальноосвітніх шкіл. Є вистави про шкоду куріння, і якось я стала свідком, коли хлопчик змусив свою маму... викинути цигарку. Отже, націленість на здоровий спосіб життя краще формувати в дитячому віці. Мені подобається, що «День» часто звертається до теми національного здоров’я. Варто також постійно обмінюватися львівським і донецьким досвідом оздоровлення на сторінках «Дня», адже його можуть вивчати активісти з інших регіонів України.
