Голова Української греко-католицької церкви блаженніший владика Любомир Гузар відповів на запитання УНІАН. Це інтерв’ю з блаженнішим (яке ми пропонуємо вашій увазі з деякими скороченнями) відбувалося в ті дні, коли Партія регіонів вивела людей на Майдан. Владика сам почав мову про мітинги, каже що мітинги — це завжди позитивно.
— То ви не маєте нічого проти мітингів? Навіть якщо мітингує Партія регіонів?
— Мітинги — це нормальна річ у демократичній державі.
Однак виглядає неприродно й смішно, коли, як свідчать мас-медіа, на мітинги люди йдуть за гроші. Знаєте, воно якось несмачно звучить. Бо ті люди не йдуть через переконання, це не є справжній політичний мітинг. Це все одно, коли артисти платять комусь, щоб вони дуже голосно їм аплодували. Це — те ж саме. То нещире й неправдиве. Як на мене, це радше компрометує, ніж переконує.
Якби справді вийшло п’ятнадцять тисяч з переконання — це щось би значило. А як там вийшла групка людей, і то оплачена, це не справляє жодного враження, треба бути хіба сліпим і немудрим, щоб серйозно таке трактувати.
— Чи зустрічаєтеся ви з простим людом? Що вони кажуть? Чи готові вони до демонстрацій?
— На жаль, я зараз уже дуже мало спілкуюся з людьми.
Коли я жив у Італії, там часто бували різного роду демонстрації, на які справді приїздило багато народу. Але не було ніколи такого враження, що тим людям хтось заплатив. Правда, коли йшов сильний дощ, то запланований страйк чи демонстрація не відбувалися. Бо треба себе шанувати. І ці страйки щось значили, до них влада ставилася серйозно, так би мовити, це було поважне волевиявлення.
На жаль, у нас немає ще культури такого типу.
На мою думку, помаранчева революція була іншого характеру — не політична, а радше суспільна демонстрація. На жаль, змарнована, бо її використали політики і, як на мене, не дуже щасливо.
Це було так: народ сказав — без багатослів’я, але своєю присутністю, — що хоче правди й справедливості. Хочуть служби народові, а не використання народу. Політики ж народ поділили на «помаранчевих» і «біло-синіх»... Це не зовсім правильно, бо я собі можу уявити навіть комуніста «помаранчевого», тобто людину, яка служить своєму народу з переконання.
Якщо називати когось із політиків «помаранчевими» — це немов би приписувати їм великі чесноти. Але ми бачимо, що більшість із них не інакші, як усі решта. Вони не заслуговують так називатися.
От бачите, як сприйняв це Захід... Для мене то був глибоко емоційний момент, коли Президент Ющенко поїхав до Німеччини й у німецькому парламенті усі — соціалісти, демократи — прийшли з чимось помаранчевим, щоб підкреслити, що вони згодні з таким підходом до політичного спектра.
Наша помаранчева революція, на мою думку, була унікальною. У Європі за останні кільканадцять років не відбувалося нічого подібного. Тим більше, що це була цілковито мирна революція. То не була Французька революція чи Російська, то була дуже Українська революція, специфічна, неповторна, гадаю... На жаль.
— Нашого Президента зараз багато критикують. Як ви вважаєте, яка його найбільша заслуга перед українським народом?
— Я дуже його шаную за його українськість. Він справді старається збудити український патріотизм. То не для того, щоб когось ненавидіти або проти когось. Ні! Це для того, щоб ми були свідомі, хто ми є — не як політичний соціум, а як народ.
Наприклад, відзначення 370-річчя від дня народження Івана Мазепи... Мазепу може хтось любити чи не любити, але він є великий державний муж України. Особливо козацьких часів, які мали багато відважних і гарних людей, але небагато державних мужів.
Також відзначення роковин Голодомору, бою під Крутами...
Це така чинна любов до України, до українського народу. Я це дуже високо ціную.
— А чи є щось таке в діях Ющенка, що вам не подобається?
— Мені здається, що його політична поведінка не дуже успішна.
Мені дуже не подобається його Секретаріат. Бо Секретаріат має бути на службі Президента. В Італії є секретаріат, в Америці є секретаріат, але ви ніколи не знаєте, хто ці люди. Тобто Ющенко мало виявляє себе як політик. Складається таке погане, негативне враження, наче то вони використовують Президента та роблять із ним, що хочуть.
Я не кажу, що воно саме так є, але все справляє таке враження.
— А Юлія Тимошенко на вас краще враження справляє?
— Боже милий... Гадаю, вона — здібний політик. На жаль, я ніколи не мав змоги з нею говорити особисто.
Я зустрічався з нею під час якихось подій, але так, щоб поговорити на розум, то — ні, щоб мати підставу зрозуміти, що є рушійною силою в її особистості. Публічні заяви мало що свідчать про саму людину. Вони для мене не є вказівкою того, як справді хтось думає, чого бажає.
Із Президентом я мав нагоду кілька разів говорити під час особистих зустрічей. Для мене його проукраїнські дії є промовистими.
— Знаю, ви зараз готуєте великий проект у культурній чи радше — духовній сфері. Чи можете розповісти, що це таке буде?
— У післяпасхальний час — 1, 2, 3, 5 і 7 травня ми запрошуємо на концерти академічної музики «З вірою і любов’ю». 1 травня концерт відбудеться в Івано-Франківському академічному музично-драматичному театрі, 2 травня — у Тернопільському палаці культури «Березіль», 3-го — у Львівському національному академічному театрі опери та балету, 5-го — у Національній опері України в Києві й 7-го — в Одеському національному академічному театрі опери та балету.
Це дивний проект, тому що він наче сам від себе виріс. Спочатку він задумувався як фінансовий. Через нього ми хотіли заохотити людей складати пожертви на будову нашого Патріаршого собору Воскресіння Христового. Але потім, коли ми почали дискутувати над цим проектом з його режисером Архипчуком, я зрозумів, що ми можемо людям дати набагато більше, ніж просто видовище.
Чи складуть люди якісь пожертви, чи не складуть — не є головною ціллю. Безумовно, ми будемо раді кожній гривні, яку хтось складе.
Ми хочемо дати людям трошки світла в сьогоднішній темряві, у якій вони почали — не скажу ламатися, але подаватися.
Ми їм хочемо представити те, що витримало віки, витримало як щось дуже позитивне. Ми говоримо про грецьку драму, італійські опери ХІХ століття, про церковну музику віків. Ці речі промовляють не тільки до нас сьогодні, а й дві-три тисячі років тому промовляли до греків. Тому що воно вдаряє в саме єство людини, це те, що робить людину людиною. Це значить, що в тій музиці є певна вартість, яка легко не проминає.
Кризи приходять і минають. У своєму житті я бачив кілька криз, а також війни. Здавалося б, що ця криза — щось страшне, що захитає все людство аж до грунту. Повірте, це все мине. А ось мистецтво, краса вдаряє в якусь таку нотку, жилку в нашому єстві, яка дзвенить віками.
Така музика, можливо, вимагає певної публіки, яка все ж таки є настільки інтелектуально, духовно розвинута, що вміє це прийняти і зрозуміти.
Через кризу, політичні перипетії видається, що ми живемо в темній, покритій хмарами хвилині, де світ не дуже радісно й весело виглядає. Але все ж таки навіть тут, у таких обставинах, є щось, що набагато триваліше за всі ті негоди. Люди мусять застановитися глибоко відчути, що навколо них діється.
Гадаю, то буде момент певного духовного пережиття.
— Чи запросите на концерт нашу політичну еліту? Може, це їх хоч трохи облагородить?
— То було б прекрасно. То був би великий здобуток.
Біда політиків, не тільки українських, у тому, що вони все бачать крізь призму політики. Політикові потрібно, щоб він хоч інколи забував про політику, а пригадував, що він —людина.
Треба відкидати свої немочі, щоб зустрітися з красою. Не забуваймо, що краса — один з атрибутів Бога. Ми трошки забуваємо, що Бог проявляється також у красі. Ми замало бачимо красу природи або красу взагалі. Ми частіше реагуємо на добро, правду, але забуваємо, який вплив на нас може мати краса.
— Чи знайшлися вже меценати на ваш проект?
— Таких ще немає. Першими спонсорами стали виконавці, які братимуть участь у концертах, не вимагаючи тих оплат, які вони отримують на світових сценах.
— Зараз час посту. Скажіть, а як правильно постувати? І що взагалі таке піст?
— Те, що ми їмо, — це є тільки частина посту... Деякі відмовляють собі в певних стравах чи певній якості страв, щоб зберегти фігуру. Коли людина це робить, то вона робить це з любові до тіла, щоб гарно виглядати. Коли ж людина відмовляє собі в певній їжі в піст, вона це саме робить з любові до душі.
Піст є засобом приборкати певні пристрасті, так би мовити, завести певну дисципліну в своєму житті, щоб дати більше уваги духовним вартостям, ніж тілесним. Тим самим ми підносимося духом. Ми доказуємо, що не є рабами їжі.
Будь-що, від чого ми утримуємося, ставлячи перед цим духовні вартості, — це є піст.
Для нас їжа — не байдужа річ... Їжа не є сама задля їжі. Я можу часто зустрічатися з людьми, спілкуватися, але коли я з ними сідаю до столу — неважливо, що ми їмо, а важливо, що їмо разом. Це дуже важливий момент.
Їжа — це не тільки наповнити черево або скуштувати багато смачних речей. Їсти разом з кимось — це значить спілкуватися в дуже особливий, інтимний спосіб.
Пригадую «Графа Монте-Крісто» Олександра Дюма... Граф ніколи не куштував нічого в домі свого ворога.
Пам’ятаю, хтось сказав: «Піст є також тоді, коли ми їмо все, що перед нами поставили», — бо є речі, які ми любимо, і є речі, які ми не дуже любимо. Але їсти так, наче тої різниці немає, — це також перемогти свій смак.
У час посту деякі люди відмовляють собі також у кіно, театрі чи взагалі не слухають музику. Тобто є різні способи постити. Головне себе здисциплінувати, не бути залежним.
— Чи відрізняються для вас греко-католики від вірних Київського і Московського патріархату?
— Можу сказати — і так, і ні. Безумовно, що всі мають якісь свої спеціальні звички. Наприклад, греко-католики з покоління в покоління привчені, що вони мають брати участь у богослужіннях у неділі й свята. Тому в греко-католицьких церквах назагал у неділю присутньо досить багато людей.
Натомість у православній традиції такого обов’язку, як у греко-католицькій традиції, не відчувають, але вони стараються хоч на хвилинку прийти помолитися, поставити свічку, поцілувати ікону.
Друга річ, яку я спостеріг, — православні дуже серйозно ставляться до посту. Мені здається, куди серйозніше, ніж греко-католики.
Це є такі видимі розбіжності... Але люди є завжди й усюди людьми. Якщо до них гарно ставитися — щиро, відкрито, по-Божому, — вони реагуватимуть відповідно, радо з вами спілкуватимуться. Тому тут я ніколи не бачив якоїсь особливої різниці.
Коли був молодший, дуже багато їздив світом, зустрічав різних людей, різних віровизнань, різних національностей — і всюди те саме. Тобто якщо ви з людьми поводитеся як людина, люди реагують на вас як на людину.
Безумовно, всюди ви знайдете фанатиків. Я їх називаю фундаменталістами. Вони кажуть: «Якщо ти не такий, як я, то ти нічого не вартий». Так, є такі вар’яти, але назагал люди є людьми.
— Як часто їздите до Ватикану? І чи не пробували запросити Папу Римського Бенедикта XVI до України?
— Пробували... Знаю, що уряд і Президент пробували запросити. Бо ми пам’ятаємо, яке позитивне враження для багатьох людей, не тільки греко-католиків, мав візит Папи Івана Павла ІІ.
Я не передбачаю візиту в дуже короткий час, хоча не виключаю, що він у найближчих роках завітає в Україну. Я б радо побачив духовні наслідки цього візиту — такі наслідки, які були від візиту його попередника.
— Побажайте, будь ласка, щось нашим читачам у сьогоднішній нелегкий час.
— Побажав би їм не впадати на дусі, не думати, що це кінець світу. Звісно, це час нелегкий, але якби кожен з нас застановився якнайкраще використати його, усім було б легше. Наприклад, утішити пригнобленого, звернути увагу на справедливість, на правду. Навіть заманіфестувати відповідальним за цю кризу, показати, що нам болить те, що вони заподіяли... Ні, не в революційний спосіб, а так, щоб вони зрозуміли, що заподіяли велику кривду людям. Але найголовніше — оглянутися навколо себе й побачити, кому потрібно допомогти, кого підтримати.
