Закінчення. Початок див. №№ 210-211, 215-216
Усім тілом, усім серцем, усією свідомістю — слухайте Революцію.
Олександр Блок
«Інтелігенція і революція» (1918)
8. «ІЗ ЧОТИРЬОХ ДОЩОК ДУБОВАЯ ХАТА». МАРУСЯ ЧУРАЙ: СМЕРТЬ ЯК ПОРЯТУНОК ВІД КОХАННЯ
Однією з найбільш цікавих, яскравих, неординарних і загадкових жінок в українському минулому може вважатися Маруся (Марина) Чурай — легендарна співачка, якій приписується авторство декількох десятків ліричних пісень і балад дивовижної краси, які відомі не менше трьох з половиною століть і вважаються народними.
Згідно з легендою, Маруся жила в середині XVII століття в Полтаві — одному з епіцентрів української національної революції і релігійної війни, очолюваних Богданом Хмельницьким (приблизні роки життя, на думку істориків, 1625—1653). Марусиного батька, урядника Полтавського козацького полку, мужнього героя Гордія Чурая, нібито стратили (спалили на вогнищі) поляки у Варшаві 1637 року. Мати залишилася малозабезпеченою і соціально незахищеною вдовою. Вигадані Марусею ліричні пісні й балади мали колосальну популярність серед сучасників, пісні козацько-мілітарної тематики (найвідоміша — «Засвіт встали козаченьки», в іншому варіанті — «Засвистали козаченьки») були сповнені патріотичного пафосу і мали серйозний мобілізаційний ефект.
Легенда приписує Марусі, надзвичайно обдарованій дівчині, любов до Гриця — козака Полтавського полку, молодої людини без особливих чеснот. Сам Гриць, схоже, теж любив Марусю, проте вважав за краще одружитися з іншою — звичайною дівчиною Галею, носійкою обивательського світогляду, жлобської психології і прагматичних життєвих установок, проте матеріально забезпеченою і без будь-яких творчих «вивихів» та ускладнень.
Подальший розвиток подій із документальною точністю зафіксований у найвідомішій Марусиній баладі «Ой не ходи, Грицю»: отримання і приготування магічного зілля, отруєння, смерть і похорони улюбленої людини, осуд за скоєне з боку матері. Проте нез’ясованим залишається справжній мотив і суб’єктивна сторона (наявність або відсутність наміру) у поведінці Марусі. Чи то дівчина свідомо отруїла двоєлюба Гриця — у помсту за ображене кохання, чи то вона хотіла лише дати Грицю одворотне зілля, але переплутала рецептуру, чи то збиралася швидше з’єднатися з коханим за межею земного буття, чи то Гриць через фатальну випадковість сам випив коктейль смерті. (Останні дослідження свідчать, що Маруся дала Грицеві випити не приворотне зілля, а склянку джерельної води: смерть настала не від отруєння, а від мікроінфаркту, спричиненого сильним душевним хвилюванням).
Далі (про це вже немає в баладі) суд Полтавського магістрату засудив Марусю до страти («карати на горло»), але нібито закоханий у неї родовитий полтавський козак Іван Іскра зумів потрапити на аудієнцію до самого гетьмана Богдана Хмельницького і переконати того помилувати дівчину, про що й було видано відповідний гетьманський універсал. Марусю вдалося врятувати, але через кілька років вона померла — від горя, туги і самотності.
Безперечно, з погляду сьогодення саме Маруся Чурай може вважатися найколоритнішим жіночим персонажем української революції 1648—1654 років. І якби хто-небудь із «таблоїдно-бульварних» журналістів, які пишуть про сучасну поп-музику і вірять у метемпсихоз (переселення душ), перейнявся питанням про подальші мандри Марусиної душі, сповна б міг вирішити, що нове втілення вона знайшла саме у Марії Бурмаці.
До речі, деякі політичні журналісти, порівнюючи події і персоналії помаранчевої революції 2004 року з українською революцією середини XVII століття, проводять такі паралелі: Віктор Ющенко — Богдан Хмельницький, Олег Рибачук — Іван Виговський, Юрій Луценко — Максим Кривоніс, Микола Томенко — Юрій Немирич тощо. У подібному контексті паралель «Марія Бурмака — Маруся Чурай» напрошується сама собою.
І наша інтерпретація фігури Марії Бурмаки як Сирени помаранчевої революції («Дзеркало тижня», 2004, 25 грудня) — це не просто ефектна метафора. Як відомо, у старогрецькій міфології Сирени — напівптиці-напівжінки, що успадкували від батька дикість і стихійність, а від матері-музи — божественний голос, жили на морських скелях і заманювали до себе на розтерзання своїм солодкоголосим співом нещасних, які мали необережність заслухатися: «Прежде всего ты сирен повстречаешь, которые пеньем / Всех обольщают людей, какой бы ни встретился с ними... / Звонкою песнью своею его очаруют сирены, / Сидя на мягком лугу. Вокруг же огромные тлеют / Груды костей человечьих, обтянутых сморщенной кожей» (Гомер, «Одіссея», XII, переклад В.В. Вересаєва). Одним із тих не багатьох, що врятувалися, був, як відомо, Одіссей. Сирени також сприймалися як музи іншого світу — тому їх зображали на античних надгробках.
Але Марусю Чурай і ліричну героїню пісень Марії Бурмаки об’єднує не лише амплуа «сирен революції», але й належність до особливого психологічного типу, визначеного психіатрами як «жінки, які люблять надзвичайно сильно» (Робін Норвуд). Для таких жінок навіть жадання кохання стає хронічною і невиліковною хворобою, що приносить страждання — як їм самим, так і їхнім обранцям. Але якщо вони самі своїми стражданнями можуть «підживлювати» власну творчість, перетворюючи руйнівну енергію на креативну, то їхні обділені талантом обранці частенько приречені на болісний і похмурий фінал.
9. «ТВОЯ ДУША — МОЯ!» МАРІЯ БУРМАКА: КОХАННЯ ЯК ТЕХНОЛОГІЯ СМЕРТІ
У найбільш талановитих музичних композиціях Марії Бурмаки найцікавіші прозріння і образи не моделюються авторською свідомістю, а приходять немовби спонтанно — з підсвідомості або з надсвідомості — втім, як і в більшості обдарованих людей.
Для аналізу творчості будь-якого цікавого автора актуальні не стільки власні коментарі і пояснення, скільки дослідження механізмів трансляції архетипів, топосів (загальних місць), образів і словесних конструкцій, непідконтрольних авторській свідомості. До того ж свідомість і спонтанні асоціації людини з вищою філологічною освітою, що спеціалізувалася в галузі українського фольклоризму, і без того повинні бути переповнені усілякими образами, архетипами, ремінісценціями, прихованими і явними цитатами та іншими культурними «уламками» і «обривками».
Судячи з усього, Марія Бурмака не є виразником якоїсь філософської, метафізичної чи політичної доктрини або складної і послідовної системи цінностей, що байдуже для поп-музики і шоу-бізнесу, але не байдуже для рок-музики. З боку суспільства до яскравих рок-музикантів існують апріорні очікування — Гребєнщиков, Макаревич, Цой, Тальков, Шевчук, Кінчев, Бутусов, Башлачов, Олег Скрипка, Земфіра «за умовчанням» сприймаються як духовні вчителі, містики, «посланці вищих світів».
Творча і життєва установка Марії Бурмаки на «щирість» і «справжність» є вельми амбівалентним симптомом. З точки зору буденної свідомості це її вигідно відтіняє на строкатому тлі «співаючих боягузів» — пустих і бездарних панночок поп-сцени — чиїхось безголосих коханок, випускниць «фабрик зірок» і учасниць серійних «герлз-бендів» епохи 2000-х років, коли «напівфабрикати» прийшли на зміну «мікрофонним шептунам» 1960—1980-х і «фанерним халтурникам» 1990-х.
Але з точки зору будь-якої метафізичної поглибленості це, швидше, — свідчення домінування іманентних особових установок, «заземленість», відсутність устремління до трансцендентного, до виходу за межі власної «даності», відсутність ініціатичного «досвіду розриву» (Юліус Евола).
Проте в деяких композиціях за маскою «простиці», за маскою «просунутої домогосподарки» або самотньої, пристрасної, сильнорефлексуючої молодої міської інтелектуалки, що нагадує героїню фільму «Амелі з Монмартру», виразно проглядається і образ деякого всезнаючого єства, що полягає в генетичній спорідненості з українськими чаклунками, відьмами, русалками і мавками.
Мабуть, вивчення фольклору і народної архаїчної культури на філфаці Харківського університету не минуло дарма: авторська свідомість Марії ретранслює на підсвідомому рівні багато образів і концептуальних установок, характерних для традиційної езотерики і магічної відьомської практики. Ту ж композицію «Нехай» можна розглядати як досить цілісне відтворення магічного ритуалу, метою якого є оволодіння серцем, душею і життєвою енергією чоловіка — обранця ліричної героїні.
У слов’янських та інших індоєвропейських культурах об’єктом зацікавлення відуна або відунки є серце людини — як осердя усіх життєвих енергій і вмістище душі, а також кров. Оволодівши серцем і, відповідно, емоціями людини, можна встановити контроль над її розумом, шлунком, печінкою та іншими органами й відповідними функціями організму. Душа людини (у християнському розумінні — безсмертне єство) відунів не цікавить, на відміну від тюркських і алтайських культур, у яких головним об’єктом зацікавлення шамана є саме душа (що розуміється як осердя волі людини). Слов’янських відунів цікавить перш за все тіло людини: «Впивайся, тоска, въедайся, тоска, в грудь, в сердце, во весь живот рабу Божьему (имя), разрастись и разродись по всем жилам, по всем костям ноетой и сухотой по рабе Божьей (имя)» (записано в Жигалівському районі Іркутської області).
Людська ж душа, якщо брати індоєвропейський культурний контекст, потрібна дияволові, а не чаклунові — чаклуна або відьму душа може цікавити лише в тому випадку, якщо вони свідомо є «агентами» диявола. Мотив продажу душі дияволові характерний для середньовічної католицької Європи (можливо, визначальним тут став арабський вплив), але в Україні, Росії і Білорусі само по собі відання не є доказом зв’язку з силами пекла — відьми можуть використовувати диявольську енергію, але самі вони не обов’язково є слугами пекла.
Композиція «Нехай» починається зі згадки про «тисячу літ», які лірична героїня готова чекати ліричного героя («я чекатиму тисячу літ»). Викликає сумнів випадковість появи саме цього числа як метафори, вільної асоціації або вдалої рими. «І побачив я Ангела, що сходить з неба, який мав ключ від безодні і великий ланцюг у руці своїй. Він узяв дракона, змія древнього, який є диявол і сатана, і скував його на тисячу років, і скинув його в безодню, й уклав його, і поклав над ним печать, щоб не спокушав вже народи, доки не закінчиться тисяча років; після ж сього має бути звільненим на малий час» (Одкр. 20, 1-3).
Уявлення про Тисячолітнє Царство Христове є одним із центральних не лише для книги Апокаліпсиса, але і для християнського вчення в цілому. І має воно, мабуть, античні і ще більш древні корені: у Вергілія йде мова про «тисячолітнє очищення» («Енеїда», 6, 748), у Платона — про «тисячолітні мандри під землею» людських душ («Держава», 615a). День Господній триває саме тисячу років (Пс. 89, 5). Буквальне тлумачення цього образу призвело до виникнення численної єресі хіліазму, головний сенс якої — очікування месіанського «проміжного» Царства Христового до Страшного Суду. Саме хіліастичну природу мають усілякі уявлення про «земний рай»: проекти остаточної побудови суспільства загального блаженства, комуністична доктрина, учення Канта про «вічний світ», ліберальна утопія про «кінець історії» Фукуями, а також поширений у пострадянських країнах євроцентризм.
«Коли ж закінчиться тисяча років, сатана буде звільнений із темниці своєї і вийде спокушати народи, що знаходяться на чотирьох кутах землі, Гога і Магога, і збирати їх на брань; число їх як пісок морський» (Одкр. 20, 7). Виходить, що фраза з пісні «я чекатиму тисячу літ, я віки пересиплю в піски» означає, що активізувати свою силу відання і провести всі необхідні маніпуляції з героєм лірична героїня композиції зможе лише після падіння Тисячолітнього Царства Христового, коли антихрист буде звільнений на «малий час» (малий — порівняно з «тисячею літ»).
Титанічна інтенція присутня в мотиві прискорення часу: «за роки рахуватиму дні, обриватиму їх пелюстки» та «обертається вічності вісь», в мотиві влади над часом: «я віки пересиплю в піски», адже, як відомо, «у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день» (2 Пет. 3, 8).
Для здійснення магічного ритуалу важливий мотив містичної ініціації героїні: «Я уже перейшла ту межу, / За якою радість і біль». І лише після цього її заклинання починають працювати: «Нехай тобі насниться знов і знов / І ніжний подих, лагідний туман...». Згідно з німецькими повір’ями, відьми («дружини хмар») — прядуть туман, завдяки чому день перетворюється на ніч, ніч — на день.
Один із найважливіших мотивів — вариво галюцинаційного відьомського зілля, як і у Марусі Чурай («тільки вариться кава, як ніч»), після чого можливі справжні алхімічні реакції: «у вогонь обертається лід».
Примітний інтертекст — відсилання до пісні групи «Океан Ельзи» «Відпусти»: «На касеті одне: «Відпусти», так благає когось «Океан». Основний мотив цієї композиції Святослава Вакарчука — ліричний герой благає колишню кохану-відьму («ти білий день без дощу», «ти тиха ніч без зірок», «ти лиш сон, тільки сон», «ти не пускаєш мене») про звільнення свого серця, емоційної системи і душі з-під влади її відьомських чар.
Мотив містичної пристрасті, коли прекрасна дівчина-відьма повністю оволодіває ліричним героєм, залишається одним із центральних у Вакарчука і далі: «Мила моя... / Чому душу не пускаєш? / Вище неба / Чому так високо літаєш?» або «Ти взяла моє життя / І не віддала... Ти випила мою кров / І п’яною впала... Хто ти є?.. Я не здамся без бою» (CD «Gloria», 2005).
Втім, деякі мотиви у тексті композиції «Нехай» вказують на присутність не стільки відьомських, скільки шаманських культів: «Я затримаю дихання, бо... / Ти затримаєш дихання десь», «Тільки серце далеко летить — відпустила його я сама». Смутний натяк на пережиту шаманську ініціацію можна побачити в тексті іншої композиції з цього ж альбому (CD «№ 9») — «Чому»: «Дуже дивно за небокраєм, / А мене туди знову кличеш, / Я була там, я точно знаю, / Я впізнала тебе в обличчя...».
І якби Марія Бурмака задумала зняти відеокліп на пісню «Нехай», то конгеніальний відеоряд під час звучання приспіву повинен був би, вірогідно, змальовувати нічний політ ліричної героїні над землею — чи то на ліжку (як у фільмі Еміра Кустуріци «Життя є диво»), чи то на повітряній кулі, дельтаплані, пароплані, в дирижаблі, чи то як у казках — на помелі, кочерзі або в ступі. (До речі, подібний образ був утілений у відеокліпі на пісню «Я втомилась від цих революцій» (2010), у якому співачка разом із подругами-амазонками сиділа саме на зеленому дивані, що летить).
Слов’янська етика і гендерні традиції передбачають певну жертовність з боку люблячої жінки на користь свого обранця. І якби Марія Бурмака і лірична героїня пісні «Нехай» знаходилися б у полі тяжіння такої моделі поведінки, рядки «Нехай душа залишиться зі мною, / Твоя душа — моя» повинні були б звучати приблизно так: «Нехай душа залишиться з тобою, / Моя душа — твоя», що, до речі, ніяк не зменшувало б рими і ритмічної організації тексту.
Цілком можна припустити, що Маруся Чурай, живи вона зараз, неодмінно написала б щось, що тематично нагадує композицію «Нехай». А знана на українському фольклорі Марія Бурмака не повинна була б залишитися байдужою до шедевра своєї попередниці — балади «Ой не ходи, Грицю» (як не залишилася байдужою до весільної пісні про небіжчика «Ой, чия то рута-м’ята», яку саме вона записала у фольклорній експедиції по Харківщині і розкрутила).
Українські діви-воячки готові битися за загальнонаціональне і навіть світове щастя, але зробити щасливим одного окремо взятого чоловіка у них виходить украй рідко. Понад усе вони люблять владу, музику, поезію, науку, мистецтво, але не обранця. Вони поєднують стихії кохання, революції, справедливості, смерті і перетворення у єдиний смисловий простір. Але заримувати «кохання — зітхання» вони не вміють.
Це зачароване коло, це доля української історії, це дилема курки і яйця, це питання без відповіді: чому в Україні високе кохання завжди сусідує зі смертю і небуттям? І чому сирени революцій і заклинательки вогню невідворотно перетворюються на пожирачок чоловіків?
Можливо, якщо колись відповідь на це запитання буде знайдено і якщо буде створено технологію відновлення чоловічого «гена» і чоловічої онтології в загальнонаціональному масштабі, Україна зможе змінити свою сумну зумовленість, свою стоїчну приреченість і знайти нову — прекрасну й дивну — долю.
Закінчення. Початок див. №№ 210-211, 215-216
Усім тілом, усім серцем, усією свідомістю — слухайте Революцію.
Олександр Блок
«Інтелігенція і революція» (1918)
8. «ІЗ ЧОТИРЬОХ ДОЩОК ДУБОВАЯ ХАТА». МАРУСЯ ЧУРАЙ: СМЕРТЬ ЯК ПОРЯТУНОК ВІД КОХАННЯ
Однією з найбільш цікавих, яскравих, неординарних і загадкових жінок в українському минулому може вважатися Маруся (Марина) Чурай — легендарна співачка, якій приписується авторство декількох десятків ліричних пісень і балад дивовижної краси, які відомі не менше трьох з половиною століть і вважаються народними.
Згідно з легендою, Маруся жила в середині XVII століття в Полтаві — одному з епіцентрів української національної революції і релігійної війни, очолюваних Богданом Хмельницьким (приблизні роки життя, на думку істориків, 1625—1653). Марусиного батька, урядника Полтавського козацького полку, мужнього героя Гордія Чурая, нібито стратили (спалили на вогнищі) поляки у Варшаві 1637 року. Мати залишилася малозабезпеченою і соціально незахищеною вдовою. Вигадані Марусею ліричні пісні й балади мали колосальну популярність серед сучасників, пісні козацько-мілітарної тематики (найвідоміша — «Засвіт встали козаченьки», в іншому варіанті — «Засвистали козаченьки») були сповнені патріотичного пафосу і мали серйозний мобілізаційний ефект.
Легенда приписує Марусі, надзвичайно обдарованій дівчині, любов до Гриця — козака Полтавського полку, молодої людини без особливих чеснот. Сам Гриць, схоже, теж любив Марусю, проте вважав за краще одружитися з іншою — звичайною дівчиною Галею, носійкою обивательського світогляду, жлобської психології і прагматичних життєвих установок, проте матеріально забезпеченою і без будь-яких творчих «вивихів» та ускладнень.
Подальший розвиток подій із документальною точністю зафіксований у найвідомішій Марусиній баладі «Ой не ходи, Грицю»: отримання і приготування магічного зілля, отруєння, смерть і похорони улюбленої людини, осуд за скоєне з боку матері. Проте нез’ясованим залишається справжній мотив і суб’єктивна сторона (наявність або відсутність наміру) у поведінці Марусі. Чи то дівчина свідомо отруїла двоєлюба Гриця — у помсту за ображене кохання, чи то вона хотіла лише дати Грицю одворотне зілля, але переплутала рецептуру, чи то збиралася швидше з’єднатися з коханим за межею земного буття, чи то Гриць через фатальну випадковість сам випив коктейль смерті. (Останні дослідження свідчать, що Маруся дала Грицеві випити не приворотне зілля, а склянку джерельної води: смерть настала не від отруєння, а від мікроінфаркту, спричиненого сильним душевним хвилюванням).
Далі (про це вже немає в баладі) суд Полтавського магістрату засудив Марусю до страти («карати на горло»), але нібито закоханий у неї родовитий полтавський козак Іван Іскра зумів потрапити на аудієнцію до самого гетьмана Богдана Хмельницького і переконати того помилувати дівчину, про що й було видано відповідний гетьманський універсал. Марусю вдалося врятувати, але через кілька років вона померла — від горя, туги і самотності.
Безперечно, з погляду сьогодення саме Маруся Чурай може вважатися найколоритнішим жіночим персонажем української революції 1648—1654 років. І якби хто-небудь із «таблоїдно-бульварних» журналістів, які пишуть про сучасну поп-музику і вірять у метемпсихоз (переселення душ), перейнявся питанням про подальші мандри Марусиної душі, сповна б міг вирішити, що нове втілення вона знайшла саме у Марії Бурмаці.
До речі, деякі політичні журналісти, порівнюючи події і персоналії помаранчевої революції 2004 року з українською революцією середини XVII століття, проводять такі паралелі: Віктор Ющенко — Богдан Хмельницький, Олег Рибачук — Іван Виговський, Юрій Луценко — Максим Кривоніс, Микола Томенко — Юрій Немирич тощо. У подібному контексті паралель «Марія Бурмака — Маруся Чурай» напрошується сама собою.
І наша інтерпретація фігури Марії Бурмаки як Сирени помаранчевої революції («Дзеркало тижня», 2004, 25 грудня) — це не просто ефектна метафора. Як відомо, у старогрецькій міфології Сирени — напівптиці-напівжінки, що успадкували від батька дикість і стихійність, а від матері-музи — божественний голос, жили на морських скелях і заманювали до себе на розтерзання своїм солодкоголосим співом нещасних, які мали необережність заслухатися: «Прежде всего ты сирен повстречаешь, которые пеньем / Всех обольщают людей, какой бы ни встретился с ними... / Звонкою песнью своею его очаруют сирены, / Сидя на мягком лугу. Вокруг же огромные тлеют / Груды костей человечьих, обтянутых сморщенной кожей» (Гомер, «Одіссея», XII, переклад В.В. Вересаєва). Одним із тих не багатьох, що врятувалися, був, як відомо, Одіссей. Сирени також сприймалися як музи іншого світу — тому їх зображали на античних надгробках.
Але Марусю Чурай і ліричну героїню пісень Марії Бурмаки об’єднує не лише амплуа «сирен революції», але й належність до особливого психологічного типу, визначеного психіатрами як «жінки, які люблять надзвичайно сильно» (Робін Норвуд). Для таких жінок навіть жадання кохання стає хронічною і невиліковною хворобою, що приносить страждання — як їм самим, так і їхнім обранцям. Але якщо вони самі своїми стражданнями можуть «підживлювати» власну творчість, перетворюючи руйнівну енергію на креативну, то їхні обділені талантом обранці частенько приречені на болісний і похмурий фінал.
9. «ТВОЯ ДУША — МОЯ!» МАРІЯ БУРМАКА: КОХАННЯ ЯК ТЕХНОЛОГІЯ СМЕРТІ
У найбільш талановитих музичних композиціях Марії Бурмаки найцікавіші прозріння і образи не моделюються авторською свідомістю, а приходять немовби спонтанно — з підсвідомості або з надсвідомості — втім, як і в більшості обдарованих людей.
Для аналізу творчості будь-якого цікавого автора актуальні не стільки власні коментарі і пояснення, скільки дослідження механізмів трансляції архетипів, топосів (загальних місць), образів і словесних конструкцій, непідконтрольних авторській свідомості. До того ж свідомість і спонтанні асоціації людини з вищою філологічною освітою, що спеціалізувалася в галузі українського фольклоризму, і без того повинні бути переповнені усілякими образами, архетипами, ремінісценціями, прихованими і явними цитатами та іншими культурними «уламками» і «обривками».
Судячи з усього, Марія Бурмака не є виразником якоїсь філософської, метафізичної чи політичної доктрини або складної і послідовної системи цінностей, що байдуже для поп-музики і шоу-бізнесу, але не байдуже для рок-музики. З боку суспільства до яскравих рок-музикантів існують апріорні очікування — Гребєнщиков, Макаревич, Цой, Тальков, Шевчук, Кінчев, Бутусов, Башлачов, Олег Скрипка, Земфіра «за умовчанням» сприймаються як духовні вчителі, містики, «посланці вищих світів».
Творча і життєва установка Марії Бурмаки на «щирість» і «справжність» є вельми амбівалентним симптомом. З точки зору буденної свідомості це її вигідно відтіняє на строкатому тлі «співаючих боягузів» — пустих і бездарних панночок поп-сцени — чиїхось безголосих коханок, випускниць «фабрик зірок» і учасниць серійних «герлз-бендів» епохи 2000-х років, коли «напівфабрикати» прийшли на зміну «мікрофонним шептунам» 1960—1980-х і «фанерним халтурникам» 1990-х.
Але з точки зору будь-якої метафізичної поглибленості це, швидше, — свідчення домінування іманентних особових установок, «заземленість», відсутність устремління до трансцендентного, до виходу за межі власної «даності», відсутність ініціатичного «досвіду розриву» (Юліус Евола).
Проте в деяких композиціях за маскою «простиці», за маскою «просунутої домогосподарки» або самотньої, пристрасної, сильнорефлексуючої молодої міської інтелектуалки, що нагадує героїню фільму «Амелі з Монмартру», виразно проглядається і образ деякого всезнаючого єства, що полягає в генетичній спорідненості з українськими чаклунками, відьмами, русалками і мавками.
Мабуть, вивчення фольклору і народної архаїчної культури на філфаці Харківського університету не минуло дарма: авторська свідомість Марії ретранслює на підсвідомому рівні багато образів і концептуальних установок, характерних для традиційної езотерики і магічної відьомської практики. Ту ж композицію «Нехай» можна розглядати як досить цілісне відтворення магічного ритуалу, метою якого є оволодіння серцем, душею і життєвою енергією чоловіка — обранця ліричної героїні.
У слов’янських та інших індоєвропейських культурах об’єктом зацікавлення відуна або відунки є серце людини — як осердя усіх життєвих енергій і вмістище душі, а також кров. Оволодівши серцем і, відповідно, емоціями людини, можна встановити контроль над її розумом, шлунком, печінкою та іншими органами й відповідними функціями організму. Душа людини (у християнському розумінні — безсмертне єство) відунів не цікавить, на відміну від тюркських і алтайських культур, у яких головним об’єктом зацікавлення шамана є саме душа (що розуміється як осердя волі людини). Слов’янських відунів цікавить перш за все тіло людини: «Впивайся, тоска, въедайся, тоска, в грудь, в сердце, во весь живот рабу Божьему (имя), разрастись и разродись по всем жилам, по всем костям ноетой и сухотой по рабе Божьей (имя)» (записано в Жигалівському районі Іркутської області).
Людська ж душа, якщо брати індоєвропейський культурний контекст, потрібна дияволові, а не чаклунові — чаклуна або відьму душа може цікавити лише в тому випадку, якщо вони свідомо є «агентами» диявола. Мотив продажу душі дияволові характерний для середньовічної католицької Європи (можливо, визначальним тут став арабський вплив), але в Україні, Росії і Білорусі само по собі відання не є доказом зв’язку з силами пекла — відьми можуть використовувати диявольську енергію, але самі вони не обов’язково є слугами пекла.
Композиція «Нехай» починається зі згадки про «тисячу літ», які лірична героїня готова чекати ліричного героя («я чекатиму тисячу літ»). Викликає сумнів випадковість появи саме цього числа як метафори, вільної асоціації або вдалої рими. «І побачив я Ангела, що сходить з неба, який мав ключ від безодні і великий ланцюг у руці своїй. Він узяв дракона, змія древнього, який є диявол і сатана, і скував його на тисячу років, і скинув його в безодню, й уклав його, і поклав над ним печать, щоб не спокушав вже народи, доки не закінчиться тисяча років; після ж сього має бути звільненим на малий час» (Одкр. 20, 1-3).
Уявлення про Тисячолітнє Царство Христове є одним із центральних не лише для книги Апокаліпсиса, але і для християнського вчення в цілому. І має воно, мабуть, античні і ще більш древні корені: у Вергілія йде мова про «тисячолітнє очищення» («Енеїда», 6, 748), у Платона — про «тисячолітні мандри під землею» людських душ («Держава», 615a). День Господній триває саме тисячу років (Пс. 89, 5). Буквальне тлумачення цього образу призвело до виникнення численної єресі хіліазму, головний сенс якої — очікування месіанського «проміжного» Царства Христового до Страшного Суду. Саме хіліастичну природу мають усілякі уявлення про «земний рай»: проекти остаточної побудови суспільства загального блаженства, комуністична доктрина, учення Канта про «вічний світ», ліберальна утопія про «кінець історії» Фукуями, а також поширений у пострадянських країнах євроцентризм.
«Коли ж закінчиться тисяча років, сатана буде звільнений із темниці своєї і вийде спокушати народи, що знаходяться на чотирьох кутах землі, Гога і Магога, і збирати їх на брань; число їх як пісок морський» (Одкр. 20, 7). Виходить, що фраза з пісні «я чекатиму тисячу літ, я віки пересиплю в піски» означає, що активізувати свою силу відання і провести всі необхідні маніпуляції з героєм лірична героїня композиції зможе лише після падіння Тисячолітнього Царства Христового, коли антихрист буде звільнений на «малий час» (малий — порівняно з «тисячею літ»).
Титанічна інтенція присутня в мотиві прискорення часу: «за роки рахуватиму дні, обриватиму їх пелюстки» та «обертається вічності вісь», в мотиві влади над часом: «я віки пересиплю в піски», адже, як відомо, «у Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день» (2 Пет. 3, 8).
Для здійснення магічного ритуалу важливий мотив містичної ініціації героїні: «Я уже перейшла ту межу, / За якою радість і біль». І лише після цього її заклинання починають працювати: «Нехай тобі насниться знов і знов / І ніжний подих, лагідний туман...». Згідно з німецькими повір’ями, відьми («дружини хмар») — прядуть туман, завдяки чому день перетворюється на ніч, ніч — на день.
Один із найважливіших мотивів — вариво галюцинаційного відьомського зілля, як і у Марусі Чурай («тільки вариться кава, як ніч»), після чого можливі справжні алхімічні реакції: «у вогонь обертається лід».
Примітний інтертекст — відсилання до пісні групи «Океан Ельзи» «Відпусти»: «На касеті одне: «Відпусти», так благає когось «Океан». Основний мотив цієї композиції Святослава Вакарчука — ліричний герой благає колишню кохану-відьму («ти білий день без дощу», «ти тиха ніч без зірок», «ти лиш сон, тільки сон», «ти не пускаєш мене») про звільнення свого серця, емоційної системи і душі з-під влади її відьомських чар.
Мотив містичної пристрасті, коли прекрасна дівчина-відьма повністю оволодіває ліричним героєм, залишається одним із центральних у Вакарчука і далі: «Мила моя... / Чому душу не пускаєш? / Вище неба / Чому так високо літаєш?» або «Ти взяла моє життя / І не віддала... Ти випила мою кров / І п’яною впала... Хто ти є?.. Я не здамся без бою» (CD «Gloria», 2005).
Втім, деякі мотиви у тексті композиції «Нехай» вказують на присутність не стільки відьомських, скільки шаманських культів: «Я затримаю дихання, бо... / Ти затримаєш дихання десь», «Тільки серце далеко летить — відпустила його я сама». Смутний натяк на пережиту шаманську ініціацію можна побачити в тексті іншої композиції з цього ж альбому (CD «№ 9») — «Чому»: «Дуже дивно за небокраєм, / А мене туди знову кличеш, / Я була там, я точно знаю, / Я впізнала тебе в обличчя...».
І якби Марія Бурмака задумала зняти відеокліп на пісню «Нехай», то конгеніальний відеоряд під час звучання приспіву повинен був би, вірогідно, змальовувати нічний політ ліричної героїні над землею — чи то на ліжку (як у фільмі Еміра Кустуріци «Життя є диво»), чи то на повітряній кулі, дельтаплані, пароплані, в дирижаблі, чи то як у казках — на помелі, кочерзі або в ступі. (До речі, подібний образ був утілений у відеокліпі на пісню «Я втомилась від цих революцій» (2010), у якому співачка разом із подругами-амазонками сиділа саме на зеленому дивані, що летить).
Слов’янська етика і гендерні традиції передбачають певну жертовність з боку люблячої жінки на користь свого обранця. І якби Марія Бурмака і лірична героїня пісні «Нехай» знаходилися б у полі тяжіння такої моделі поведінки, рядки «Нехай душа залишиться зі мною, / Твоя душа — моя» повинні були б звучати приблизно так: «Нехай душа залишиться з тобою, / Моя душа — твоя», що, до речі, ніяк не зменшувало б рими і ритмічної організації тексту.
Цілком можна припустити, що Маруся Чурай, живи вона зараз, неодмінно написала б щось, що тематично нагадує композицію «Нехай». А знана на українському фольклорі Марія Бурмака не повинна була б залишитися байдужою до шедевра своєї попередниці — балади «Ой не ходи, Грицю» (як не залишилася байдужою до весільної пісні про небіжчика «Ой, чия то рута-м’ята», яку саме вона записала у фольклорній експедиції по Харківщині і розкрутила).
Українські діви-воячки готові битися за загальнонаціональне і навіть світове щастя, але зробити щасливим одного окремо взятого чоловіка у них виходить украй рідко. Понад усе вони люблять владу, музику, поезію, науку, мистецтво, але не обранця. Вони поєднують стихії кохання, революції, справедливості, смерті і перетворення у єдиний смисловий простір. Але заримувати «кохання — зітхання» вони не вміють.
Це зачароване коло, це доля української історії, це дилема курки і яйця, це питання без відповіді: чому в Україні високе кохання завжди сусідує зі смертю і небуттям? І чому сирени революцій і заклинательки вогню невідворотно перетворюються на пожирачок чоловіків?
Можливо, якщо колись відповідь на це запитання буде знайдено і якщо буде створено технологію відновлення чоловічого «гена» і чоловічої онтології в загальнонаціональному масштабі, Україна зможе змінити свою сумну зумовленість, свою стоїчну приреченість і знайти нову — прекрасну й дивну — долю.
