Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Любов із берегів Ла-Маншу

Історія про те, як українці Франції прийняли на відпочинок родини загиблих на Донбасі воїнів
18 вересня, 2015 - 11:22

Де містечко Плумогер у французькій Бретані, а де Володимир на Волині... Та від минулого літа в Плумогері сумують за Володимиром, а у — за Плумогером. «Сьогодні поїхала додому частинка мене. Плачу», — написала Світлана Пельо на своїй сторінці у «Фейсбуку», коли провела Аню Головіну та її онуків, — родину загиблого на сході України Дмитра Головіна. Головіни ж сумують за пахощами гортензій, які так пишно і щедро цвітуть скрізь у Бретані, за шумуванням океану і катанням на каяках. А найбільше — за дружнім людським спілкуванням та співчуттям, якими вщерть були наповнені два тижні їхнього перебування у Франції.

«Я йшла берегом Ла-Маншу — і плакала. Мабуть, перехожі звертали увагу на літню жінку, котра йшла і плакала, а мені було все одно. Я могла б кричати на увесь світ: «Дякую вам, люди!» Дякую, бо мої онуки з Марією Налін, котра ж родом із нашого ж Нововолинська, бовтаються у водах Ла-Маншу, вони сміються, а не плачуть, вони радіють життю, за яке їхній тато віддав життя», — почуття й емоції від французьких канікул переповнюють і бабусю малих Головіних, Ганну Романівну.

У далеку подорож, яка тривала мало не дві доби, з одинадцятирічним Іваном та восьмирічною Сашенькою бабуся Аня вирушала з великою насторогою. Франція, місто Брест, у якому мешкають чимало французьких українок, той же Плумогер видавалися краєм світу. Власне, один із «кінців» Європи вони таки змогли побачити, коли їх завезли у місце, де Ла-Манш впадає в Атлантичний океан.

Старовинні замки, океанаріум, басейн, стародавні храми і сучасні ігрові атракціони — два тижні пролетіли у розвагах і дозвіллі, у гостинах від однієї українсько-французької родини до іншої. Головіних прийняла сім’я Світлани та Жана Іва Пельо. Вони хвилювалися, коли в Києві стояв Майдан, бо, ставши громадянами багатої європейської країни, ніколи не забували, звідки родом, а потім допомагали українській армії. Світлана каже, що серед них є люди, які допомагають Україні вже 24 роки, як Клод і Сімона, є подружжя Марі, котре заснувало асоціацію «Іруаз Юкрейне», котра стала одним із партнерів проекту «Частинка себе».

ЩОБ ПОЇХАТИ У ФРАНЦІЮ — ПІВРОКУ КЛОПОТІВ

Керівник громадської організації «Активіст» із Володимира-Волинського, відомий волонтер Костянтин Зінкевич каже, що співпраця громадян двох країн розпочалася ще минулого року. Спочатку на Волині отримували посилки від українських француженок Марії Налін та Ніни Франц, і допомога не припинилася. Але українська діаспора вирішила ще й прийняти на відпочинок на узбережжі Атлантичного океану кілька сімей українських воїнів: загиблих або зниклих безвісти. Особливо вразливою в соціальному плані виявилась остання категорія: родини зниклих безвісти просто «випадали» з життя, не мали ні чоловіка-тата, ні звістки про нього, ні належної допомоги та пільг, які надає наша держава родинам загиблих воїнів. Тому, аби дружині зниклого безвісти Вірі Крепець поїхати зі старшим п’ятирічним синочком Ярославом у Францію, довелося пережити півроку судів, бо без дозволу батька вивезти дитину за кордон неможливо. У цих клопотах Вірі допомагав саме «Активіст» та Ірина Курило, яка всю документальну роботу в паспортних столах, судах, бюро перекладів взяла на себе.

Назву для проекту — «Частинка себе» — придумала Уляна Дейнека зі Львова. Вона і стала координатором проекту з української сторони, а насправді для родин загиблих українських військових є значно більшим, аніж просто волонтер. Вона стала душею проекту, до якого долучилися волинські волонтери Костянтин Зінкевич, Олексій Панасюк, Ірина Галевич і радіо «Львівська хвиля». Вони виконали надзвичайно складну роботу з організації поїздок та їх фінансування. Щоб поїхала перша українська родина у Францію, мало минути у клопотах мало не півроку!

«МИ ЗРОЗУМІЛИ, ЩО НЕ САМОТНІ У ЦІЙ БІДІ»

Загалом українсько-французькі родини з міста Брест у Бретані й із навколишніх містечок прийняли на реабілітацію, оздоровлення, відпочинок вісім родин зі Львова, Кам’янця-Подільського та Волині. Кожну — на два тижні. З Волині у Францію їздила вдова загиблого капітана Андрія Задорожнього Наталія з двома дітками, мама солдата Збройних сил України Дмитра Головіна — Ганна Романівна з онуками та Віра Крепець зі старшим сином Ярославом. Вірин чоловік, старший солдат Леонід Крепець зник безвісти в зоні проведення АТО ще рік тому, і його ідентифікували лише за експертизою ДНК, перепоховання (похований як невідомий у Дніпропетровську) відбудеться цієї осені.

— Тепер і я є частинкою цього сонячного проекту, — каже Ганна Головіна. — Не тільки тому, що нам і ще семи родинам подарували світло у вікні... Ми ж усі жили й живемо із сумом. Бо втратили рідних... Але ми зрозуміли, що не самотні в цій біді, що її розуміють і поділяють з нами навіть на іншому кінці Європи...

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 
Рубрика: