Весна! Поголовний авітаміноз у поєднанні з неконтрольованим гормональним збудженням призводять до гострих приступів любовних переживань. Удар і по тілесному здоров’ю і по свідомості! Саме в цей час доречно пригадати про наближення дня народження вождя світового пролетаріату — Володимира Ілліча Леніна. Щоб не робити нудною чергову його річницю( 22 квітня), пригадаємо політичне значення цієї події в поєднанні з весняним настроєм, тобто постараємося розповісти про особисте життя Ілліча. Адже йому абсолютно не приділяли уваги радянські джерела інформації.
Зараз хоча б з’явилися американські дослідження. І треба сказати, там не так уже й багато нісенітниці. Навіть нещодавній штатівський художній фільм «Сталін», показаний на ТБ, спростував думку про упередженість зображення американцями наших до смерті улюблених вождів. Навпаки, вони в своєму аналізі цих особистостей демонструють певну глибину й свіжість погляду. Це ж у нас свої крайнощі. Ми ж Володимира Ілліча знаємо з дитинства. Хіба можна не запам’ятати це найдобріше обличчя, яке лукаво примружившись, дивилося на нас з другої сторінки букваря. На його день народження я в другому класі (1975р.) навіть три п’ятірки спеціально отримав. Ушанував таким чином пам’ять великого діяча.
Леніна ми, в основному, бачили в фільмі «Ленін у Жовтні». Або «... у 18-му». Що вельми символічно. З іншими місяцями й роками ми його не пов’язували. Лише революційна героїка. З домішкою лірики. Любовна лірика ленініани зводилася до фрази «Наденька, нельзя ли еще чайку!»
У 80-х з’явилися публіцистичні п’єси Шатрова. За часів Перебудови вони користувалися колосальним успіхом. Як з’ясувалося, Володимир Ілліч відвідував із Крупською студентські гуртожитки. По-людському дивувався, чим їм може подобатися Маяковський, і старомодно захищав Бетховена. Виявляється, з вождем можна було навіть сперечатися. Молодь дружно накидалася на нього й нітрішечки не боялася. Такого штибу художні викрутаси в середині 80-х були новинкою. Однак, коли Перебудова перейшла до своєї завершальної стадії, на громадян посипалися томи Солженіцина. Країною прокотилося «Червоне колесо». Там Ленін з’явився викінченим диктатором, страшенно вольовою і звірячою особистістю, що створила, наприклад, перші селянські концентраційні табори.
Весь цей час він у нас спілкувався з грибниками, пічниками, пенсіонерками, революційними матросами (на броньовику), і меншовиками. Якесь знання ним світу жінок, проявлялося в нього в тому, що товаришів, які проштрафилися він обзивав «політичними проститутками». І це загалом, при уважному, фрейдистському аналізі також про дещо могло б сказати. Тобто статева і політична сфери для вождя революції були єдиним цілим.
Повернімося до американців. Вони, як відомо, народ, що реагує на комерційну кон’юнктуру, і зрозуміло, одні з перших понаписували роботи на цю тему( наших досліджень і до цього дня не чути). Гітлера вони не пощадили (додають цілий спектр перекручень і список його коханок, що покінчили життя самогубством. Мабуть, його забави погано поєднувалися з офіційним образом «Наці №1»), Мао також (Великий Керманич часом дозволяв собі добре відпочити від штурвалу, вважаючи що «кількість жінок продовжує чоловікові термін життя. Враховуючи, що помер він у 83 роки, цю теорію можна визнати правильною), а ось що стосується Леніна, то вони створюють образ романтика.
Так, Володимир Ілліч до дам ставився без фамільярності, але вимагав політпідкованості. Саме на підставі спільних ідейних інтересів він закохався в Надію Крупську.
Закінчивши гімназію, вона мала право викладати як домашня наставниця російську мову й математику, але набагато більше за ці дисципліни їй сподобався «Капітал» Маркса (її батько був офіцером і дворянином, але брав участь у революційному русі). Тому, пішовши з Вищих Жіночих курсів у Петербурзі, вона опинилася в марксистському гуртку. Романові Крупської та Леніна сприяла їх участь у «Союзі боротьби за визволення робітничого класу». Після отримання 7-місячного строку ув’язнення Надя їде за коханим у заслання в Шушенське. Де історія «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» закінчується їх шлюбним союзом (1896). Їй було 27 років, Ульянову — на рік менше. У молодості Надю вважали симпатичною брюнеткою, але згодом її зовнішність стала набагато менш привабливою. Що дозволило письменникові Еренбургу з певною насмішкою зазначити: «Досить разок поглянути на Крупську, щоб зрозуміти — жінки Леніна не цікавили». Це — не так.
Вже в еміграції Ілліч захопився таємничою аристократкою Елізабет де К. Однак, не дивлячись на те, що вона була з багатих шарів суспільства, орієнтація в неї була правильна — червона. Її приваблювали «екстремальні чоловіки», і знайомству сприяла репутація Леніна, як небезпечного революціонера. Елізабет де К. подобалося «підпільне кохання», зі всілякими паролями та таємницями. Професійна діяльність Ілліча автоматично накладала відбиток на характер його особистого життя. Коротше, ця пані відчувала себе чимось на зразок подруги Джеймса Бонда. Її приваблювала гострота пригод з революціонером, за яким вона один раз навіть поїхала до Пітера і бачила реакцію мітингуючих на Леніна. Чистий адреналін!
Однак говорять, що вона розійшлася з ним у поглядах на свободу громадян. У Ілліча (до речі, цілком виправдано, без панібратства, так називати більшовицького лідера, бо навіть перша партійна кличка у нього в 24 роки була Старик) все більше зміцнювалася думка, що публіку треба гнати до щастя силою. Минаючи свободу.
1909 року в Парижі він зустрів своє друге «найбільше кохання» — заможну розлучену пані Елізабет Д’Ербенвіль Арманд.
Француженка за походженням, дочка комедіанта з мюзик-холу, після смерті батька вона перебралася до Москви, де вчителювала її бабуся й тітка. Вісімнадцятирічна Елізабет незабаром привернула до себе увагу двадцятирічного Олександра Арманда — другого сина багатого текстильного мануфактурника. Вони зіграли весілля, поселилися в приміській садибі. Елізабет народила п’ятьох дітей.
Але їй був противний «тихий обивательський» плин життя. Вона захопилася молодшим братом свого чоловіка Володимиром і його революційними ідеями. Тоді ж вона познайомилася зі статтями Леніна. Їй сподобався його «обурений стиль». Брало! Вона вступила до більшовицької організації. Побувавши в Стокгольмі, вона приїхала до Росії 1905 року, щоб брати участь у революції. Але не встигла натішитися революційною героїкою, як її за два дні заарештували. Вийшовши з в’язниці через дев’ять місяців, вона стала партійним кур’єром. Потім потрапила до в’язниці ще пару разів. Інеса втекла з заслання й таємно перебралася до Франції.
Ленін і Крупська зустріли її в Парижі, як революційну знаменитість. Володимир Ілліч наполіг, щоб її поселили в тому ж готелі, де він жив із дружиною, в номері навпроти.
Як багато чоловіків у сорок років, Ілліч, дивлячись на сексапільну, красиву жінку, та ще й полум’яну революціонерку — відчув «друге дихання».
За свідченням Анжеліки Балабанової, учасниці Комінтерну, (в майбутньому — коханки Муссоліні) «Арманд педантично одягалася, як стовідсоткова більшовичка — завжди в одному й тому ж суворому стилі. І як стовідсоткова більшовичка думала й говорила. Вона вільно володіла багатьма мовами. І будь-якою з них дослівно цитувала Леніна». Кому ж із чоловіків на місці Леніна не припала б до душі така шанувальниця?
Окрім того, у них збігалися смаки в мистецтві. Вона так само, як і Ленін, з композиторів віддавала перевагу Бетховену, а з письменників — Чернишевському.
«Незбігання», звичайно, було лише з третьою стороною любовного трикутника — законною дружиною. Але Крупська не перешкоджала розвиткові роману. Однак далося їй це нелегко. Можливо, через це Надія Костянтинівна вважала, що «в Парижі довелося провести найважчі роки еміграції». Вона не влаштовувала сцен ревнощів. Та й Ленін бережно намагався утримати її біля себе, а не йти на розлучення. Жінки навіть потоваришували. Крупська говорила, що щиро прив’язалася до Інеси і її дітей. Вона писала, що «в домі світлішало, коли входила Інеса».
1914-го року вони розійшлися, оскільки Ленін з революційних справ відправився з Крупською до Кракова. Арманд дуже нудьгувала за Іллічем. Їх листування рясніло ліричними пасажами.
«О, мій дорогий, ми з тобою розлучені! — писала вона з Парижа. — Яка це мука! Дивлячись на знайомі місця, я дуже ясно, як ніколи раніше, розумію, яке величезне місце ти займав у моєму житті. Тут, у Парижі, всю нашу діяльність тисяччю ниток пов’язано з думками про тебе. Навіть зараз я змогла б обійтися без поцілунків, тільки б побачити тебе. Зрідка розмовляти з тобою — яке щастя, і кому від цього було б гірше? Чому я повинна від цього відмовлятися?»
Однак любовний трикутник злегка «коробило». «Ти питаєш, чи не гніваюся я на те, що ти «довів до кінця» розрив. Ні, не думаю, що ти це зробив iз власної волі. У Парижі в наших стосунках з Н.К. було багато доброго. В одній із останніх порожніх бесід вона сказала, що я їй стала дорога й близька лише зовсім нещодавно... Лише в Лонжюмо (літній школі революціонерів), а ще — минулої осені, коли ми впрівали над перекладами... Я до тебе дуже звикла. Мені так подобається навіть не слухати тебе, а просто дивитися, як ти говориш. По-перше, у тебе так пожвавлюється обличчя, а, по-друге, мені простіше в такі хвилини дивитися на тебе, тому що ти це не помічаєш...»
Крупська описувала їх «тріумвірат» так: «Годинами ми ходили обсипаними листям лісовими доріжками. Звичайно, утрьох: Володимир Ілліч, Інеса і я... Іноді ми сиділи на сонячному схилі між кущів. Ілліч накидав тези своїх промов, я вчила італійську, Інеса шила спідницю й насолоджувалася сонячним теплом».
Загалом бідний Ілліч розривався між дружиною й коханкою, але «накидавши всі тези» і склавши план дій з полегшенням віддався ще одній своїй пристрасті — революції. У березні 1917р. вся трійця повернулася в Росію в знаменитому пломбованому вагоні. За деякий час Іллічеві, як відомо, було вже не до ліричних пертурбацій — він заходився із захопленням руйнувати «до основанья» старий світ і «будувати новий».
Арманд так само зайнялася цією копіткою справою. Але, напевно, роки заслань і напруження позначилися — 1920 року вона серйозно занедужала. До того ж вона відчула найсильнішу депресію.
Незадовго до трагічної розв’язки, Інеса писала в щоденнику:»... Тепер я до всього байдужа. А головне — майже з усіма нудьгую. Гаряче почуття залишилося лише до дітей і до В. І. У всіх інших стосунках серце неначе померло. Начебто, віддавши всі свої сили, свою пристрасть В. І. і справі роботи, в ньому виснажилися джерела кохання, співчуття до людей, якими воно раніше було таке багате. У мене більше немає, за винятком В. І. і дітей моїх, будь- яких особистих стосунків з людьми, а лише ділові. Я живий труп, і це — жахливо».
Вона зателефонувала Ленінові з проханням, що хоче поїхати до Франції відновити сили. Ленін відрадив. Він боявся, що на Батьківщині її заарештують і запропонував поїхати відпочити на південь, «до Серго на Кавказ».
За місяць прийшла страшна телеграма: «Поза всякою чергою. Москва. ЦК КП, Раднарком. Леніну. Хвору на холеру товаришку Інесу Арманд врятувати не вдалося крапка Померла 24 вересня крапка Тіло доставимо до Москви Назаров».
Для Леніна це було потрясінням. Можливо, тільки втративши кохану людину, він усвідомив, як багато вона значила для нього.
12 жовтня 1920 року відбувся похорон.
Анжеліка Балабанова так описала Леніна: «Не тільки його обличчя, але й уся фігура виражала такий величезний смуток, що я не насмілилася з ним привітатися, навіть найменшим жестом привернути його увагу. Було ясно, що він хоче залишитися зі своїм горем віч-на-віч. Він неначе зіщулився навіть, кепка майже закривала обличчя; очі, здавалося, тонули в сльозах, які він насилу стримував. Наше коло рухалося, і він рухався вслід за людьми, не опираючись, немовби був вдячний людському потокові, що ніс його все ближче до мертвого товариша».
Олександра Коллонтай так само вважала, що смерть коханої позначилася на Ленінові фатальним чином, що «він люблячи Інесу, не зміг пережити її кончини».
Дійсно, незабаром його здоров’я пішло на спад. Після 1922 року — він не при справах. 1924 — помирає від удару.
Все написане вище начебто не поєднується з жорсткістю розпоряджень Леніна (див. цитати). Проте — це одна людина. Він від д авав розпорядження стратити тисячі людей. Але до кінця ВІДЧУВ СМЕРТЬ ЛИШЕ ОДНІЄЇ, НАЙДОРОЖЧОЇ ДЛЯ СЕБЕ ЛЮДИНИ.
