У Чернігові відбулася подія, яку назвати неординарною — мало. Це видатна подія в житті і Чернігівщини, і України. Означений організаторами як круглий стіл «Пам’яті Джеймса Мейса», захід пройшов як конференція про Голодомор в Україні 1932—1933 років.
Ще до початку круглого столу в одній із зал будинку засідань обласної ради було презентовано виставку Українського інституту національної пам’яті «Ми звинувачуємо! Голодомор 1932—1933 років — геноцид українського народу». Документи, фото, свідчення — десятки стендів — не могли не вразити присутніх. Цитати з документів... Одна з них, 1932 року, належить голові Раднаркому СРСР голові надзвичайної заготівельної комісії в Україні В’ячеславу Молотову: «Питання зараз стоїть так: буде в нас хліб — буде радянська влада. Не буде хліба — радянська влада загине. А зараз хто має хліб? Реакційний український мужик та реакційний кубанський козачок. Вони не віддадуть нам хліба добровільно. Його треба забрати...»
Правду про «забрати» з виставки взнали вже в чотирьох районах Чернігівщини. А дізнаються, як зазначив на презентації директор Чернігівського обласного історичного музею ім. В. В. Тарновського Сергій Лаєвський, у всіх куточках Чернігівщини.
Саме правді про «забрати» присвятив значну частину свого життя американський історик і політолог, журналіст «Дня» Джеймс Мейс. Завдяки його дослідженням світ дізнався про Голодомор в Україні.
Ще в 1982 році на міжнародній конференції про Голокост і геноцид він заявив: «Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті — нема проблем».
Про авторитетність зібрання у Чернігові свідчить участь у ньому відомих українських істориків, письменників, поетів, журналістів, зокрема, заступника голови Українського інституту національної пам’яті професора Владислава Верстюка; директора видавничого дому «Києво-Могилянська академія» Віри Соловйової; режисера продюсерського центру «Стожари», журналіста, автора документального фільму «Свіча Джеймса Ернста Мейса» Наталії Сущевої; доцента кафедри історії та археології України Чернігівського державного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка, кандидата історичних наук Тамари Демченко; директора Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ і організацій, кандидата історичних наук Володимира Бойка (iнiцiатора i органiзатора акцiї); голови Чернігівської облради Наталії Романової та першого заступника голови облдержадміністрації Георгія Черниша. Пані Романова, вітаючи присутніх, віддала шану пам’яті Джеймса Мейса та згадала про визначений ним постгеноцидний синдром, який змусив, зокрема, і її батька мовчати про пережитий Голодомор майже до самої смерті. Чи не кожної української родини торкнулася та страшна трагедія тридцятих років, трагедія століття, всієї історії нації. Голова ради закликала присутніх студентів — майбутніх істориків — завжди дослухатися своєї совісті і нести правду про ті страшні роки. Про ті часи та про їхнього дослідника — великого американського українця — йшлося у доповідях та виступах. Кiлька штрихiв.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ , заступник директора Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор:
— Джеймс Мейс вже став частиною нашої історії... У двадцятому столітті найбільше постраждали три народи: поляки, українці та євреї. Хто з них більше — сказати важко. І саме Мейсу судилося стати дослідником трагедії українського народу. Завдяки особливостям американської демократії та хитромудрості політичних діячів з української діаспори вдалося створити комісію дослідників (юристів та істориків) при Конгресі Сполучених Штатів, які взялися дати оцінку українському голоду 1932—1933 років. Чому ж саме Джеймс Мейс став її виконавчим директором? Він ішов до цього все своє життя. Він був єдиним корінним американцем, який зацікавився не русистикою, а досліджував саме Україну. Ще в університеті він почав займатися українським націонал-комунізмом...
Подібних комісій при американському конгресі були десятки. І коли була створена ще одна, ніхто не надав їй жодного значення. Відірвані від архівів, засекречені Радянським Союзом документи про загибель мільйонів — ніхто нічого не зможе зробити. Та Мейс «розкрутив» цю тему. Як — про це можна написати цілу книгу. У 1988 році відбулося заключне засідання комісії і доповідь Конгресу. У дев’яностому — видано тритомник свідчень. І після цього таємниця українського голодомору перестала бути таємницею.
Наталія ДЗЮБЕНКО-МЕЙС , українська письменниця, вдова Джеймса Мейса:
— Я не можу бути тою інстанцією, яка буде оцінювати Джеймса, якусь ступінь його значимості. Він для мене залишається чоловіком. Я не перейшла ще той рубіж, коли він стає символом, спогадом. Надто великим потрясінням була поява в моєму житті Джеймса Мейса. Уявіть собі: я — онучка ворога народу, дід закатований десь у Воркуті. Майже всю родину з боку батька замордовано голодом... Народилася в системі страху, коли боялися говорити про голод тридцять третього. Та я з дитинства знала про все. Для мене поява Джеймса — повернення самої себе. Ніби не він приїхав на чужину, а я повернулася додому, на свою рідну Батьківщину, де можу говорити вільно, де немає страху, де можна не ламатися. А так, як умів не ламатися Джеймс Мейс... Це треба було вміти.
Іван ДРАЧ , український поет, Герой України, народний депутат України кількох скликань:
— Джеймс був людиною, яка дуже багато вміла й знала, але дивовижно прекрасною, чистою і святою. Бо найкраще себе почував серед наших людей. Він назавжди залишиться серед нас, бо він є наш, він є український. Тож любіть Оклагому, за Джеймса любіть!
Лариса ІВШИНА , головний редактор газети «День»:
— З дев’яносто восьмого року, коли Джеймс почав працювати в газеті «День», я по-новому відчула історію, через його сприйняття нашої посткомуністичної країни і постгеноцидного суспільства... Він почав давати свої матеріали в інформаційний простір, не знаючи, якою бурхливою буде реакція. Я бачила по листах наших читачів, що люди зразу не повірили, що про це можна говорити саме так. Ми з араз бачимо, скільки за десять років зробила українська історична наука. І важливо не просто нанизати всі жахи, які пережило суспільство, показати картину апокаліпсису, катастрофи, канібалізму, а осмислити причини: що сталося в країні, чому це прийшло на українську землю. Ніхто з нинішніх політиків не хоче говорити, що помилки політиків минулого, крах Української Народної Республіки, бездержавність — відкрили ворота страшенній катастрофі. Я думаю, що дуже часто про це не говорять саме тому, що багато помилок робиться й сьогодні. Сподіваюся, катастрофи в таких масштабах в нашій країні неможливі, але трагедія бездержавності або слабкої держави, яка не може захистити права своїх громадян — це трагедія багатьох українців сьогодення. І Джеймс був вченим, який зміг не лише беззаперечно довести історичні факти, а й розкрити причини. Потім він багато писав про загальний стан українського суспільства. Він вчив українців, як швидше вписатися в сучасний світ. Джеймс казав, що історія дуже жорстока, та завжди надає шанси. Але їх не буває на кожному повороті по десять...
На завершення дня пам’яті учасники зібрання переглянули прем’єру документального фільму «Свіча Джеймса Ернста Мейса», створеного продюсерським центром «Стожари».
