Cпілкуватися з людьми віку осені, якщо, звичайно, вони не зламані долею і не втратили цікавість до життя, — величезне задоволення. Вони ніколи не скиглять (тому і не зламані!) і вміють безжально-поблажливо (а це — вищий пілотаж!) жартувати над собою. А ще — вражає відвертість, з якою здатні чи то розповідати про себе, чи то робити з цих спогадів висновки. Ці висновки, той чи інший, кожен, хто думає, може легко застосувати до себе, коханого. Адже, як сказав Волт Вітмен «Кожен із нас неминучий, Кожен із нас безмежний, Кожен із нас неповторний, як і будь-хто сущий».
Ці слова поета, що творив у ХIХ столітті, наш сучасник Михайло Яворський зробив епіграфом до своєї книги. «Поцілунок Лева» — так назвав він роман (сповідь, згадку, монолог…), який переклав і видав у Львові, куди він час від часу повертається після вимушених чи добровільних мандрів світом. Нині це — доктор філософії, професор політичної теорії Міського університету Нью-Йорка, автор численних академічних публікацій. А в романі — підліток, якого друга світова швидко зробила дорослим.
Книгу цю, видану у видавництві «Піраміда», кожен з львів’ян, якщо вона вже потрапляла до рук, практично «ковтав». Не лише тому, що події розгортаються на тих самих вулицях, де вони живуть, а тому що ці самі події часом описуються докладніше, ніж знали про них перед тим, або навіть висвітлюються незнаним досі світлом. Палац Потоцьких (святая святих для кожного львів’янина — архітектурна перлина) обертається у короткі часи безвладдя в 39-му мало не притоном. І ти розумієш, що і тоді, і зараз високі гасла не підкріплені високою мораллю, лише слова до бридкості порожні. І дії вони викликають такі самі порожні або навіть зі знаком мінусу. Відібрати у заможнішого за тебе автомобіль для потреб «народної міліції», що тільки й має на гадці як поганяти містом — раз плюнути. Та й війна в очах маленької людини, що кожного дня б’ється за свій промінчик сонця, виглядає трохи інакше, ніж її трактують підручники історії. Зрештою, можливо, саме її погляд і є історичною правдою, а не батальні сцени і події, що «змінюють загальний хід історії». Звичайно, в тих подіях людина — піщинка серед безлічі таких самих безправних піщинок. «Забрати життя однієї людини — це вбивство. Забрати життя мільйонів — це статистика». Цей цинічний вислів Сталіна теж наводить Михайло Яворський. Він взагалі до кожного розділу книги подає чиєсь висловлювання — часом одне, часом два, а часом навіть і три. Буває так, що ці висловлювання суперечать одне одному. Мойсеївське «Око за око, зуб за зуб» стоїть поруч зі словами Ганді: «Око за око — і двох очей нема«…І це додає до повільної розповіді підлітка, розповіді, яка ніби зовсім ні на що не претендує, особливого інтелектуального навантаження, очікувати яке можна лише від людини зрілої. Не дарма на ХII щорічному конкурсі оповідань у Берні (Швейцарія) уривок з цього роману отримав другу нагороду. Важко повірити, що це перша, написана у 75 років, і поки що єдина художня книга автора. До цього були надруковані лише твори філософського плану.
— Ця книга біографічна?
— Так, тільки в одному випадку з етичних міркувань, що не торкалися мене особисто, я відійшов від правди. Все інше — реальні епізоди мого життя. Я так повільно і докладно переповідав його, саме роки становлення, бо маю надію, що вони будуть цікаві якщо не багатьом, то комусь…Я застановився саме на одному періоді мого життя — саме розвою. В кінці книги у читача мало виникнути до мене чимало запитань, однак я і прагнув того.
Коли я лише сів писати, то недооцінював багатьох обставин свого життя. Недавно я почав дещо перечитувати і мені здалося, що я не є автором тої книги. Можливо, це є своєрідна відчуженість від книги. Цілий процес написання став процесом самопізнання, тепер я на книгу дивлюся як на частину життя, але я вже вільний від неї.
— Може десь у подумах вже прагнете продовження? Адже подальше ваше життя не менш цікаве. Участь в американському студентському русі, скерованому на відстоювання прав людини. Про вас навіть писали американські газети. І взагалі ви досить впевнено просувалися по сходах до успіху і визнання, тобто маєте, що сказати…
— Можливо, саме тому і маю що сказати, що формувався у складні часи. Вони вимагали вміння приймати рішення і самим за все відповідати. Тоді і рішення набувають іншого сенсу. Я кілька разів звертав увагу на те, яке виховання дістають в Україні сьогоднішні молоді люди. Приходжу до когось в гості, за стіл сідають батьки і діти підліткового або старшого віку. Якщо до когось з них я звертаюсь із запитанням, то кидаються першими відповідати батьки. А діти слухняно часом щось додають. Я тоді казав: чекайте, хіба ваш син чи донька не здольні самі відповісти, хіба не має своєї думки? Чого ви їх весь час страхуєте, чого не даєте самим «набити гуль», без цього ж нічого не навчаться!
Мені здається, що молода людина лише тоді досягає розвою, коли на неї не тиснуть авторитети, або це робиться дуже вже делікатно. Я виховувався в сім’ї з батьком та мамою до певного віку. Однак мій батько знав, що я йому не рідний і ставився відповідно — з любов’ю, але без зайвих наказів. Пізніше мною опікувалась людина, яка була моїм дійсним батьком, однак я про це не знав, і тому теж стосунки були особливими: з повагою, однак без наказовості в тоні. Я був дитиною кохання, я не був дитиною сімейної нудноти. Жоден чоловік не мав права бути моїм контролером, до мене ставились як до незалежної особистості. А це має для формування чоловіка виключне значення.
…В «Поцілунку лева» Михайло Яворський розповідає, як з патріотичним запалом молодої людини розпочинає дорогу в доросле життя. Із окупованого Львова він, член таємної націоналістичної організації, крокує битими шляхами Центральної України і раптом…німецький патруль, зрада і усі поривання зупиняють в’язниці. Спочатку для політичних в’язнів на Лонцького у Львові, а потім краківська Монтелюпа.
«Я і мій однокласник Богдан, — визнає пан Михайло, — були замолодими, щоб сприймати усі ці негоди серйозно. Ми опинилися в тюрмі з тими провідниками, на яких спочатку дивилися з позицій ідеальності, а потім на Лонцького, а ще більше в Монтелюпі, я переконався, що вони — ординарні люди, які під обставинами життя вчинити можуть зовсім не гідні вчинки.»
Цих півроку, звичайно, стають часом випробувань, однак і школою життя, коли пізнаєш, що усі люди — лише люди, незалежно від того, сенатор ти чи заступник міністра, або просто — парубок з вулиці. Усі однаково бояться смерті, голодують і хворіють. Мельниківці і бандерівці опинилися в одній камері, і коли ти «в одному човні» і є можливість «разом піти на дно» — ділити нема чого, хіба що пайку хліба, яка діставалася тому, хто вб’є більше вошей за означену змагальну годину. (Розважатися ж якось треба було.) Чоловіки дійсно рятувалися як могли:«Змагання за хліб спровокувало «активний підхід до життя», як висловлювалися наші «урядовці». Відтепер наше життя було в наших руках. Щоб почати день «по-своєму», ми ставали в коло і співали «Боже Великий, Єдиний…» Щоб позбутися ліні і сонливості, ми робили гімнастику. Щоб подолати «дрімоту розуму», як казали наші старші, після «вошиної години» ми мали лекції німецької мови або філософствування на вільну тему.»
Можливо, ті лекції мали величезний вплив на Яворського, можливо, так склалася доля. Однак цитата з Марка Аврелія, наведена до одного з розділів твердить: «Людське життя — лише мить; матерія швидкоплинна; чуття — слабкі, тіло — розпусне; а душа — мов вихор; а доля — незбагненна; а слава — марна…Чим же керуватися людині? Єдиним — філософією.» І хлопчик стає філософом.
Цікаво, що прочитавши купу книг і проживши купу літ, він так і не позбувся романтики, або (як би то правильніше сказати?) деякого нерозуміння «загадкової слов’янської душі». Яворський придбав квартиру в самісінькому центрі Львова. Ззовні будинок виглядав поважно, в квартирі теж зробив ремонт, а от сходова клітина і сходи доводили його до розпачу.
— Одного дня я запросив усіх сусідів, — якось признався пан Михайло, — і усі прийшли. Ми мали досить цікаву розмову і усі погодилися із тим, що потрібно щось зробити, щоб наші сходи набули якогось людського вигляду. А потім зачалося святкування нашої згоди. Ми довго усі ходили від сусідів до сусідів, кожен хотів показати, як він живе, почастувати у своєму домі, внаслідок того ми дісталися своєї квартири пів на четверту. Святкування було прекрасне, а подальшої роботи не було… То є проблема — люди ніяк не можуть вилізти з-під своєї «совєцької ковдри». Вони звикли на публіці жити і говорити одне, а потім, закривши очі й перебігаючи брудними сходами, втікати з публічної сфери у свої чисті, затишні квартири. То була втеча від суспільства. Однак то не було суспільство, це була псевдосоціалістична більшість…А от коли ти навчишся бути рівним, однаковим і на людях, і у своїй домівці, тебе дратуватимуть обдерті сходові клітки, вони випадатимуть з твого життя і припинять, нарешті, своє існування. Бо це є теж твій життєвий простір, яким ти маєш опікуватися.
…У Львові чимало людей чекають, коли Яворський повернеться черговий раз «додому». (Протягом року він встигає пожити в кількох країнах світу). А повернувшись зайде у свою улюблену кав’ярню і сяде за свій столик. До нього обов’язково підійде хтось зі старих чи нових знайомих і почнеться дискусія. Заради цього можна вилізти зі своєї квартири навіть у проливний дощ. Адже пан Михайло говорить настільки відверто, ні перед ким не прикидаючись і в підсвідомості не маючи перед кимось звітувати, що диву даєшся. Хвороба лукавства, від якої ніяк не вилікується наше суспільство, його не зачепила, і це теж приваблює в розмові. Та особливу цікавість викликає його життєва теорія, прибічників якої стає все більше: «Життя пересічної людини подібне на піраміду, в основі — велика площа, простір, на якому можна розвиватися. В усіх традиційних суспільствах з часом та піраміда звужується, можливості зменшуються. І внаслідок того навіть найбільш досвідчена і мисляча людина, діставшись верхівки піраміди, залишається ні з чим. Я, можливо, дещо перебільшую, однак, чи отримає повагу суспільства людина, життя якої добігає свого завершення? На мою думку, цю піраміду потрібно перевернути і те, що є верхівкою піраміди має бути початком життя, з плином якого можливості мають лише збільшуватися. Іншими словами, процес людського життя, коли людина «дозріває», повинен бути «революційнішим», не в сенсі тероризму, а в сенсі здатності змінювати обставини життя, покращувати його. Життя має надавати людям можливість розвиватися до останнього дня. І бути цікавим до останнього дня.»
Цілком зрозуміло чому львів’яни чекають на ще не одну книгу Михайла Яворського, які, до речі, мають набути значно ширшого значення, ніж література, цікава для певного регіону.
