Прокинулася від раннього дзвінка. Дуже раннього. Узяла слухавку, ще не проспівавши «мі-мі-мі», щоб настроїти вольюм свого зраненого вчора голосу... «Хто говорить?» — «А це я — Вадік...» — пропищало в телефон якесь зухвале хлопча.
«Ти хто, Вадіку?» — «А ви в нас учора в селі були!» Я прогнала останній кошмар свого вранішнього сну й, здається, згадала: такий синьоокий, у зеленій футболці з написом чомусь Shovkovsky... «Що в тебе, Вадіку?» — «...Нічо, я просто. Це ви?» — «Я». — «Ага...» — засопів, не придумав, що ще сказати, і вдоволено поклав слухавку... Я зрозуміла, що це був мій найправильніший будильник із села Новоукраїнка, і пішла чистити зуби. Бо кращого варіанта не було.
За декілька годин ми вже були в Суворівському районі Одеси.
До місця зустрічі злазилися — точніше не скажу — люди: із палицями, ледве тупаючи, ішли жінки й чоловіки в ошатних, але з минулого століття вбраннях... Посідали на лавках. Дехто не сідав, а, тяжко спираючись на підпорки-палички, стояв, удаючи з себе сильних людей... Це були одесити. Якщо розкажу, про що говорили, то спати вже не треба буде... Тому лишу це для себе. Моя Оля списала зошит їхніми проханнями, а зовсім молоді хлопці й дівчата з моєї команди, які слухали це (я обернулася й побачила), наприкінці розмови стояли, міцно обійнявшись, бо, здається, це був єдиний вихід витримати почуте...
Двоє молодих чоловіків, котрі стояли осторонь, відвели мене вбік. Один, у темних окулярах, сказав: «Владимировна, послушайте моего друга». Він явно ховав під скельцями не погляд, а синець... Друг заговорив: «Не скажу, как меня звать. Я полгода на свободе. Пришол, бо знаю, шо ви тут снимали про этих ментов. Вчера я был там. Они меня каждый день встречают. И говорят: ану иди сюда, погулял на свободе? Пора домой! Ну, вы, Владимировна, поняли? В зону. Вчера я был там. Они меня полдня катали. Вот так взяли за... ну, простите, что скажу... за яйца... Синее у меня там все... И подняли вот так, распяли.. А потом... Вы знаете, что такое «слоник»? Ну знаете... Короче, я сел и стал на себя придумывать — им же план надо: того убил, того подрезал... Говорю: что еще? Но, говорю, как в клетку меня посадите, я сразу голову об стенку разобью и вены вскрою... Пустили. Владимировна, я не краду сейчас, женился, дите родили... Но они хотят меня опять — «домой». На работу не берут, каждый день эти мусора встречают и лыбятся... Что мне делать? Я туда больше не пойду. А у них план! Им сажать надо. Я вам имя не скажу, но сделайте что-нибудь! Телефон дайте — как пытать будут, чтоб позвонить мог тебе...»
А далі були на Фонтанці. Люди стояли й сиділи в інвалідних візках — власники всього тут навколо... Їхня вулиця виглядала, як доісторична канава. Нею всі, хто сюди приїздить, ходять до моря купатися. Але треба мати для цього спеціальне загартування. Десятиліттями люди, які живуть тут, виносять через усю вулицю хворих на перехрестя, коли викликають «швидку», бо вона туди проїхати не хоче. А ще кожен ходить, надягаючи на ноги поліетиленові кульки, щоб пролізти багнюкою. Дехто вже давно домовився з сусідами на краю і перевзувається в них із гумових чобіт у черевики, коли йде на роботу чи в школу, а ввечері — навпаки...
Тепер неподалік звідси велика фірма викупила землю, і їм життя взагалі лишилося недовге. Дочекаються, поки вимруть, — і закатають тут усе під свої забаганки.
Ми говорили й думали, як нам бути, півдня. Ми придумали. А до того ж ці люди не просто говорили — вони давно вже воюють, і залишилося тільки стати нам усім поряд. Щоправда, був нещодавно суд. І виніс вирок — присудив усім, хто писав на сайт Фонтанки про всі ці історії, великі штрафи. Тобто місцевий суд вирішив заборонити будь-яку можливість говорити хоч що-небудь на свій захист. Просто наказано — зникнути! І не плутатися під ногами.
Ми придумали. Ми плювати на них хотіли. Тітка Галя, велика така тітка, метнулася й притягла морожених бичків. Бо треба їсти. Її чоловік прибіг за нею. Він ті бички зловив. А ще він викопав рівно сто сходинок до моря. Сам. Щоб люди могли туди спускатися.
Ми шукали позитивний приклад. Їх було тут сто. Була депутат вулиці, що очолила тітку Галю, її чоловіка і всіх, хто прийшов чи пришкандибав сюди, хоч місцевий суд так розпоясався, що міг би посадити всіх цих людей просто тому, що вони дивно пручаються наказу зникнути й не заважати будувати прекрасні морські володіння для багатих людей, яким неприємно бачити тут цих, зайвих...
Але тут були живі. Люди, які не погоджуються. Найулюбленіший мій вид людей. Саме в цю мить знову подзвонив Вадік. Посопів у слухавку й поклав, бо не придумав, як назвати тему, на яку хтів поговорити. Але явно будував «соціальну мережу» взаємопідтримки.
Найкраще в таку мить шукати «соціальну мережу». Мій Валерій Іванович запропонував подивитися «кіно про море». Ми сиділи на терасі його недобудованої дачі й дивилися на бухту. Кіно було німим. Хвилі вдалині билися об берег безшумно. Світла на дачі не було, але для того ж і є свічки. Море зітхало, заносило на легких хвилях у бухту червоний буксир... На столі пахло засмажене на багатті м’ясо й соковиті грильовані помідори. Пляшка грецького вина, яке Валерій Іванович привіз із тої ж самої Греції зі своїх змагань із годзю-рю, лікувала душу. Душа хотіла ще ліків — і теща Валерія Івановича, як притчу і як рецепт від болю, розказала історію про те, як Валерій Іванович одного разу прийшов до неї й сказав, щоб вона не здумала заважати своїй юній дочці зустрічатися з ним, не зовсім юним. А якось її дочка прокинулася й нічого не почула — світ звуків просто зник для неї одного несподіваного ранку. Оглухла — невідомо, чому. А потім Валерій Іванович продав свою квартиру й відвіз її на операцію. А потім роками вчив свою Наташу чути й говорити, бо вона забула, як це робиться...
І тепер ця жінка знає, що сердитися на Валерія Івановича вона може лише через дурне, наприклад, коли він повириває тут, на дачі, її кручені паничі, бо вважає, що це бур’ян. Але хай вириває, що хоче. Цей чоловік, що любить.
Я не знаю, чому треба розказувати все те, що розказала, і яку це все має життєву цінність. Але відчуваю, що без цього переліку сьогоднішніх подій літопис століття буде неповним і нечесним. Усе це треба всотати й вдихнути — і тоді буде повний розклад того, із чим жити.
Коли я писала ці рядки, щоб просто зафіксувати фотографію, за вікном раптом знявся в небо якийсь дивний об’єкт: криваво-червоний, внизу палахкотів вогонь... Червоний привид летів над будинком навпроти в тиші... І я подумала, що, напевно, збожеволіла, тож не буду нікому дзвонити й попереджати про дивну річ у нічному небі над Южним. І часом це найправильніше рішення — краще порахувати до десяти й подумати, перш ніж осоромитися... Висунувшись із балкона, побачила, як неподалік якісь чоловіки надували ще один такий мішок у вигляді репнутого червоного серця, підпалювали його й намагалися запустити в небо. Під крики «давай-давай», виконувані хором дітей тих чоловіків, мішок важко зітхнув, пихнув жаром і тяжко почухпихкав у небо, зачіпаючи балкони. «Йпть, спалили дев’ятиетажку», — пророкували чоловіки й скомандували дітям прямувати негайно за ними додому. Я не знаю, що то була за акція. Зрештою, не кожна радість у світі має логіку. Тому дочергувала на балконі, поки палаючий мішок не повернув у бік моря — без особливого сенсу й мети свого польоту, переконалася, що місто цього разу не спалили, і теж пішла спати. Отримавши з цього всього урок: життя треба просто любити й боронити, а далі розберемося, навіщо. Ну і от, Вадік не спить у Новоукраїнці, набрав номер і сопе в телефон.
День скінчився за всіма правилами літературного обрамлення. І сенс у тому, що Бог пише всі ці наші оповідання, а нам — просто читати і спробувати вгадати, що Письменник, власне, думав нам цим сказати?
