ВСТУП
Відомо, що людина з часів створення світу переслідувала всіх інших тварин.
Кого не встигала угробити, вона робила домашніми, дресирувала, підпорядковувала
своїй волі і навіть починала любити — собак, коней, кішок. У хвилини ніжності
вона чесала у них за вушками, ласкаво гладила по крупу, м’яко примовляючи:
«Жери, Буранчику!» (Тузику, Пухнастику, Масипусику... Не слабо назвати
й як одного із королівських пуделів — Генріхом VIII).
Але деякі представники тваринного світу полюбили людину самі й одомашнилися
всупереч її бажанням. На подяку вона кинулася їх труїти, давити, вигадувати
тисячі способів знищення. Але... марно. Не помічати настирливої уваги з
боку цих наполегливих комах було неможливо. Не ми перші звертаємося до
цієї глобальної теми, що стосується кожного. Навіть класики присвячували
«вусатим жителям Землі» не тільки окремі вирази, а й цілі оповідання, вірші,
поеми.
ЦИТАТНИК
М. Гоголь: «З кожного кутка кімнати корчми, куди зайшов Чичиков, виглядали
таргани, величезні, як чорнослив». (Балдьожна метафора!)
Лев Толстой: «У бараках було сиро й темно. Кількість тарганів була такою,
що, здавалося, ворушилися самі стіни». (Жах!)
Саша Чорний. («Колискова для чоловічого голосу»)
«Мать уехала в Париж...
Спи мой мальчик, спи мой
чиж...
Черный гладкий таракан
Важно лезет под диван,
От него жена в Париж
Не сбежит, о нет! шалишь!
(Дуже особисте)
К. Чуковський: «Таракан, таракан, тараканище!»
Та й сучасники не підкачали.
М. Жванецький: «Зустрілися два таргани: один інтелігент, а другий —
так спитав».
С. Довлатов: «Тарган по своєму елегантний. У ньому є стрімка пластика
маленького гоночного автомобіля».
А уявимо собі величезний «автопарк». Ще більше! Можливо, таргани, не
дочекавшись від людей почуття у відповідь, вирішать нас витіснити з планети.
(Як, наприклад, у знаменитому фільмі «Люди в чорному». Ударна сила — всесвітній
тарган-рецидивіст). Враховуючи їхню прудкість, вони могли міркувати про
військовий переворот, як В. І. Ленін, тобто: захоплення телеграфу-пошти,
банку й вокзалу. Та й настрій серед низів і верхів суспільства перевірити
треба.
К. Р.
ТИХЕНЬКО ЖИВУТЬ — ПАПІР ЖУЮТЬ
Для початку відправилися на Головпоштамт.
Жінка приблизно 42 років. Суворо мучила в руках телефонні картки.
— Ми з газети «День», — почали було ми.
Очі службовця округлилися. Завдяки щасливому випадку в руках у неї виявилася
телефонна картка з рекламою нашої газети. Пані це вразило. Але запитання
її вразило ще більше.
— Таргани у вас є? І як ви з ними боретеся?
Пані рефлекторно підняла ноги й перелякано сказала:
— У мене немає... Не знаю, як у інших. У моїй кабінці, — вона зиркнула
вниз, — їх точно немає...
Інші теж відповідали невизначено. Гаразд, спробуємо щастя у районному
відділенні зв’язку. Солом’янка. Пошта-телеграф. Службовець виявилася більш
балакучою. Вона життєрадісно сказала:
— Звичайно, є! Нічого з ними не робимо! (Ось вона, злочинна недбалість).
— Що ж вони у вас їдять?
— Потихеньку собі живуть, папір жують... Нам не шкода. У нас його повно.
(Халатна злочинність № 2).
Висновок: таргани беруть приступом поки що тільки районні пошти. Спускаємося
вниз соціальними сходами, до бомжів.
Підземний перехід, який загальним виглядом нагадує катакомби. У кутку,
скрючившись, сидів бомж невизначеного віку й кольору. Перед ним була порожня
кепка. Купуємо за гривню інформацію. Гривня справила дуже схвальне враження
на мешканця нетрів.
— У переході їх практично немає. А ось на вокзалі — повно. Та коли я
ночую там — вони не заважають. На відміну від пацюків. Таргани не пацюки
— вони не кусаються...
О. І.
ТАРГАНИ — СПРАВЖНІ ДЕМОКРАТИ
Вирішили ми після візиту на «дно» добутися на самий верх соціальних
сходів, прямо в гості до банкіра.
Безсоромно використовуючи особисті зв’язки, прориваємося до заступника
управляючого найбільшого українського банку. Навіть після натяку про рекламу
(у зв’язку, звичайно, з темою розмови) він попросив не називати ні його
імені, ні назви власного грошосховища. Обмежимося портретом. Молодий брюнетистий
чоловік 34 років, у дорогому сірому костюмі, що прикриває помірний живіт.
Очі милі, але насторожені.
— У банку вони є. Але ми ніколи нікого не кличемо зі сторони. Ніяких
санепідемстанцій. Чужі люди тут не повинні бути. А то агенти конкурентів
можуть порозкидати свої мінімікрофони. Тому борються з тарганами банківські,
перевірені прибиральниці. Якісь кульки вдома скручують... Я не вникав.
Папери таргани, звичайно, їдять.
— Цінні? — поцікавилися ми.
— Ні (сміється). Цінні у сейфах. Туди при всьому бажанні не доберуться.
У новому приміщенні банку вони були, а коли під філію купили старий особняк
— там їх не було. Зате водилися... пацюки. (Дивно! З усіх опитаних тільки
банкір і бомж (верх — низ) згадали пацюків).
— Як ви вважаєте, залежно від середовища мешкання, таргани діляться
на «нових» і «старих», «крутих» і «простих»?
— О, ні! Будь-який тарган — справжній демократ. У кожній з моїх квартир
вони траплялися. У «хрущовці», наприклад, я, використовуючи балончик фірми
«Байєр», за 6 грн., дуже рекомендую, назбирав їх піввідра, коли в’їжджав
туди. А тут недавно в будинку батьків вирішив їх потруїти, поки вони у
відпустці. Побризкав балончиком на плінтуси в кухні й сіл книгу читати.
Через дві години голова ледь не розвалилася від болю. (Сміється). Два дні
її «збирав». Так що ті ж отрути, що на діють на тарганів — діють на людей.
(Дуже важлива думка! Ми до неї ще повернемося).
Перед тим, як обрушитися на фахівця з отрут, професійного кілера тарганів,
ми поринули в народне море, тобто в соціальну серцевину населення.
Після вокзалу, де тарганів справді вистачає (з ленінських життєво важливих
об’єктів таргани окупували саме його), ми відправились на стихійні та інші
ринки, та й просто до перехожих поприставати.
К. Р.
ДУМА НАРОДНА, АБО ЯК ПРИВЧИТИ ТАРГАНІВ ДО ГОРІЛКИ
Антоніна Полікарпівна, акуратна повненька жінка у дитячій панамці, продає
гігієнічні речі, а саме: мочалки, рушники й серветки.
— Та ви шо! У мене їх ніколи не було. Тьху, тьху, тьху... Чи люблю я
їх? Та ви шо! Гидота. Я живу за сім кілометрів від Хмельницька — так ніхто
їх там не бачив. А ось у Хмельницькому вже є. І в Києві повно.
— Так тарганів що, до столиці тягне?
— Напевно. Чистота їх не приваблює. Тільки до бруду липнуть... У Києві
тут жила, китайською паличкою кутки помазала — так у них ноги обламалися.
Написано на коробці.
* * *
Жінка з ямочками на щоках і свининою на прилавку.
— Та я їх давно дуже бачила. Поїхала з Києва 17 років тому — відтоді
й не бачу. Тоді — обридли.
— Я сподіваюся, ви не від них рвонули?
— Та ні, я одружилася... А таргани в приватних будинках уже не живуть.
Ось у нас у селі два багатоквартирних будинки — там є.
* * *
Старий у блайзері з хвацьким написом «Каліфорнія», торгує електроприладами.
— Я до них ставлюся спокійно.
— До яких пір?
— Поки зі стелі не падають. Або коли зайдеш на кухню, вімкнеш світло
— десятками розбігатися починають. Та й то якось повільно. Тоді я їм у
блюдце, як жратву кішці, борної кислоти насипаю упереміш з яйцем. Нажеруться
вони — потім мітлою. Тиждень — краса. Тільки вони, сволоти, звикли вже
жерти кислоту. Головне — міняти отруту.
— А були такі місця, де ви їх не бачили?
— На роботі в себе. Поки я їх туди не приніс. Із сумки випали, чи що?
Тепер їх на човновій станції повно. Але їсти там особливо немає чого, тому
кожен мій прихід для них — свято. Ще компанії внадилися шашлики смажити.
Хліб, крихти. Хлопці взагалі чманіють від радості. Завжди в бойовій готовності...
Навіть ось сюди іноді приношу. Зі штепселів випадають...
— Де?!! — заверещала тітка в білому, котра щойно купила у «каліфорнійського»
діда штепсель.
Мужики засміялися.
— Це я фігурально висловлююся, — заспокоїв її дідусь.
До розмови втручається сусід — похмурий білястий молодик.
— У селі їх немає, тому що живуть усі окремо. А ми тут в одному будинку.
Потруїш у себе — вони до сусідів. Ті жахнуть — назад... Я якось запустив
цю справу, так тарган пробіг по дружині, котра лежала на дивані. По вуху,
чи що. Ну й дісталося тоді мені замість нього. Однак же кажу: хтось зверху
отрути насипле — вони знову через кватирки до нас. З новосіллячком!
* * *
Продавець морозива:
— Коли я в кондитерському ларьку працював — на здивування їх не було.
Вони ларьки не люблять, їм магазини подавай. Але тут недавно одного знайшов
у морозильній камері. Інеєм покрився. Холодненького, чи що, влітку захотів?
Цього літа вони взагалі як сказилися. Вдома їх труїв з особливою завзятістю:
купив отруту «Тіуран», розбризкав довкола й — на три тижні поїхав. Приїжджаю
— пустеля. Жодного. Так було цілий місяць. А потім вони цей «Тіуран» жерти
стали. Я десь чув, що тарганів привчили до горілки. Вони-то взагалі воду
люблять. А цих потроху, по крапельці. Так ці таргани-алкоголіки потім пожирали
своїх побратимів.
— Чому ти не займешся цими дослідами?
— Я ось думав, якщо вони частину тарганів проженуть, а потім мою горілку
пити почнуть — кому це потрібно.
Бармен Ігор. Шикарне кафе з фонтаном у центрі Києва.
Винувате обличчя, вміщене на тонкій шиї, що інтелігентно стирчить з
чистого бежевого комірця.
— О, таргани! Вони супроводять мене все життя. Я працював у шашличній,
розпивочних, крутих барах, шикарних ресторанах. Скрізь вони діставали!
— І який від них найвірніший засіб захисту?
— Почуття гумору!
— Наприклад?
— Ну ось, наприклад, господар сказав, що завтра нагрянуть дорогі гості.
Тотальне полювання. Довкола трупи! Вечір, поважно наближається випити солідний
чин. І тут на стойку бара вибігає... Ніякова пауза.
— І що ви сказали?
— Це — свій!
К. Р.
ЯК «РУДІ» ДОПОМАГАЮТЬ У ШЛЮБОРОЗЛУЧНИХ СПРАВАХ
Після опитування стало ясно: таргани вельми ледарюють, оскільки улюблені
їхні житла — кафе й ресторани.
Однак, перетрусивши енциклопедичні відомості, ми відкинули свою гіпотезу.
Женуть їх уперед важкі внутрішньородинні обставини. А вже ніяк не бажання
гульнути.
Не залишаємо осторонь і наших знаменитостей. Якби вони дізналися, що
знехтували їхньою «зоряною» думкою (тема обговорювалася з усім народом!)
— відчули б себе обійденими. Заповнюємо цю прогалину.
Володимир Бистряков, композитор.
— Вони нешкідливі, але небажані. Колись я жив у комуналці. Ми мирно
співіснували: я — в кімнаті, вони — на кухні. Особливих турбот мені не
завдавали. Неприємно, звичайно, якщо потрапляли до їжі. Але в капусняку,
наприклад, їх не завжди й роздивишся.
А востаннє зустрічався з ними в Австралії. Вони там мають одну цікаву
властивість: виїдають на паспортах чорнильні печатки. Ось і виявляєшся
після їхнього обіду ніби одружений, а ніби й ні, одночасно з дітьми і без.
Вони цих тарганів експортують і продають по 0,5 долара за штуку.
Давид Черкаський, режисер мультиплікації. (На запитання про його ставлення
до цієї милої комахи, Давид Янович довго й розкотисто сміявся. Пізніше
стала ясною причина його веселості).
— Погано я до них ставлюся. У мене їх немає. Іноді до друзів заходжу,
бачу. Видовище, звичайно, страшне. Хоч у гості не ходи!
Тепер уже зі спокійною душею відправляємося до найпрестижніших бібліотек.
О. І.
З НІМЕЧЧИНИ ДО НАС УДИРАЛИСЯ НЕ ТІЛЬКИ ФАШИСТИ (ЕНЦИКЛОПЕДІЯ)
Комахи, яких об’єднують у підзагін тарганоподібних, іменуються рідкісним
латинським словом бляттіа. (Навіть культурна людина, дивлячись на них у
себе на кухні, може цілком науково вилаятися: «Ех, ви, бляттіа!»). Виникли
вони набагато раніше за динозаврів — 350 млн. років тому. (Можливо, вони
й витіснили 195 мільйонів років тому грізних плазунів?). Тарганів відомо
3000—4000 видів, але лише півдюжини видів — супутники людини (слава Богу,
що інші полюбили нас менше). Особливо пощастило Південній Америці — там
їх завалися! Дивна різноманітність! (Відразу перехотілося їхати до такого
улюбленого Остапом Бендером Ріо-де-Жанейро).
Таргани, в основному, вегетаріанці. Але з голоду можуть поїдати як пил,
так і... людські нігті. (Бр-р! Що може бути жахливіше обкусаних нігтів?
Може, жінки тому стали покривати їх лаком?).
Форма й окрас у них абсолютно різні. Трапляються схожі на стоніг і жуків.
Є такі, що вміють згортатися на кшталт їжака — кулею (кулькові таргани).
Є здатні плавати й пірнати. Однак вони (гіп-гіп — ура!) погано літають!
Зате бігають як чорні чемпіони зі стометрівок: від 30 см за секунду до
74 см за секунду.
Зросту звичайно невеликого: від 2 мм до 3—4 см. Але є винятки: центральноамериканський
тарган мегалоблятта!!! — 10 см (довжина вусів не враховується). Але смикаються
світом тарганчики недовго — від 7 до 10 місяців.
Особисте життя
Особисте життя у тарганів украй важке. Один найдужчий тарган організовує
гарем. Молодь змушена завойовувати все нові й нові території. Звідси їхня
нерозумна тяга лізти у всі дірки. Так що проблема з житлоплощею у них стоїть
так само гостро, як і в людей.
Звідки й коли до нас прибули прусаки?
Думки фахівців розходяться. Одні кажуть, що батьківщина їхня — Південна
Азія, й що вони «у ХVIII ст. завезені до Європи». Інші вважають, що таргани
переселилися з Африки на кораблях (зрозуміло, вони їхали не першим класом,
як дехто).
У ХVIII ст. тарган був уже таким звичайним у Німеччині. Біолог Карл
Лінней дав йому науково-географічну видову назву «германина, увічнивши
тим самим його найуживаніше народне ім’я «прусак» або «шваб» (У, німці!).
Діставши потрібні знання, тепер нам не соромно зустрітися з глибокими
фахівцями з цього питання.
О. І.
БЕРЕЖІТЬ ВУХА! (ВІЙСЬКОВА БАЗА ЛЮДЕЙ)
Військова база для боротьби з тарганами носила грізну назву «Міська
дезінфекційна станція». Я гарячково почала шукати головного генерала. Двоповерхова
бура будівля, обнесена брудною залізною огорожею, справляла похмуре враження.
У віконному отворі я побачила милу дівчину в білому: в білих капцях,
халаті, брюках. На запитання, де Юрій Миколайович Черненко, людина, котра
знає про способи боротьби з тарганами все, вона відповіла: «Залазьте у
вікно. Так до нього пройти швидше».
Тарганячий термінатор виглядав на перший погляд некривдно. Але відразу
ж його захопила тема нападу тарганів на людину:
— Особливо небезпечно, коли таргани кидаються до вушних раковин.
При великій кількості тарганів на ніч треба зав’язувати вуха. Були випадки,
коли таргани заповзали до вуха людини й добиралися лабіринтом до середнього
вуха. Біль жахливий. Доводилося йти до лікаря: сам-то він звідти не виповзе.
Лор витравляв тарганів газом. Потім ще ціла справа — витягнути комаху...
Чорні таргани в голодному стані можуть навіть кусатися. Тому їх краще
годувати. Отрутою! Цікаво, що серед них є особини, завданням яких є помітити
житло: придатне воно для мешкання (тарганів, зрозуміло) чи ні. Розвідники!
Роблять вони це речовинами, які називаються феремони. З цих речовин зараз
намагаються синтезувати отрути.
Таргани розносять дизентерію, тиф, холеру, туберкульоз, яйця глистів,
спори хвороботворних грибків і всяку іншу заразу... Без їжі вони можуть
довго, а без води відразу відкидають лапки.
Радикальний метод
Найкращий спосіб боротьби — холод. Взимку — відкрити вікна, й коли температура
знизиться нехай хоч до кількох градусів вище нуля, вмирають прусаки. Професор
Правдін пише, що тарган при —5° С гине через 30 хв., а при —7° С — через
хвилину (чи не бреше Правдін?).
За що б’ють лікарів?
До речі, розвелося багато людей, котрі на базарі продають речовину «Тіуран».
Це справді сильна отрута. Не тільки для тарганів, а й для людини. Продавці
радять його сипати біля плінтусів. Він випаровується, людина дихає цими
парами й труїться. Стає роздратованішою, з’являється дика стомлюваність,
безсоння. Не може зрозуміти, що з нею коїться. Кошмар! Я сам це у багатьох
спостерігав! Кажу: «Що ви робите?!»
Я роз’яснював народу на базарах, в електричках. Але продавці «Тіурана»,
розлютившись, стали хамити й ледь не побили. Найнеприємніше, що безграмотна
публіка їх підтримувала. Наші люди повірять кому завгодно — тільки не лікареві!
О. І.
Щоб бути хоч трохи об’єктивними, ми спробували з’ясувати, що ж думають
таргани про нас. Унікальне дослідження на цю тему надав журнал «Червона
бурда». Головним чином вони сприймають людей як постійну військову загрозу.
Ми друкуємо секретні відомості про те, що треба знати рядовому таргану
про людську зброю масового ураження (ЗМУ).
ЛЮДИНА ОЧИМА ТАРГАНІВ
Тапок
ТАПОК (черевик, чобіт, сандаль, личак) — найстаріший і найпоширеніший
вид ЗМУ.
Вражаючу дія тапка засновано на надмірному тиску, що виникає в районі
тапкового удару. Так, тиск в епіцентрі падіння тапка настільки великий,
що від таргана, який зазнав такого тапкового удару, залишається буквально
мокре місце.
Першим сигналом небезпеки при тапковій атаці є світлове випромінювання
зверху, що з’являється після характерного клацання.
Услід за випромінюванням лунає характерний звук «У, с-с-волота!!!»,
після чого в повітрі з’являється тапок.
Евакуація
План евакуації треба повісити на видному місці (за плінтусом, біля помийного
відра, на задній стінці шафи з продуктами), але не на очах у людини!
При евакуації потрібно використовувати заздалегідь розвідані вентиляційні
ходи повного профілю. (Не захаращуйте їх!) У таких ходах можна йти не згинаючись,
на повний зріст. Дорогою треба визначити невеликими темними кульками місця
привалів, повороти, місця відпочинку та приймання їжі.
Зони, заражені китайським олівцем, потрібно долати, не торкаючись до
них ногами (перестрибувати, перекочуватися на спині, перелітати на мухах,
комарах).
Ні в якому разі не пийте сиру воду з-під крана! По-перше, вона кишить
бактеріями, а по-друге, вас може змити до каналізації! Тому пити, митися
слід тільки у водоймищах з кип’яченою водою — в чайниках, каструлях, тарілках.
При цьому на березі повинні залишатися двоє чергових — санінструктор і
рятувальник.
«Кр.б.»
Незважаючи на безперервну війну, існували і найрідкісніші випадки людино-тарганячого
взаєморозуміння й мирного існування.
АЛЬБІН І ФЕДУЛ
Я особисто знав двох тарганів, яким дали імена. І той, і другий були
різними за походженням, віком і навіть станом.
Першого кликали Альбіном. Такий собі блондинчик-альбінос. Інтелігент
рафінований, блідий як смерть. Другий носив ім’я Федул. Повна протилежність
першому. Характерний представник нижчого стану, люмпен, гульвіса, п’яниця...
Альбін жив у редакції. На люди не показувався. Любив відлюдний спосіб
життя. Ще — комп’ютерну техніку. Тому й жив у ній. Виявили його випадково.
Комп’ютер «завис», прийшов майстер, розкрив черево машини. Відділ із змішаним
почуттям огиди й ніжності дивився на нерухомого альбіноса, який навіть
вусами не ворушив, настільки був приголомшений таким зухвалим вторгненням
до його майстерні. Потім схаменувся й забрався в глибінь нашого IBM, дозволивши
безглуздим чоловічкам закінчувати свої метушливі справи. «Буде Альбіном!»
— урочисто, як піп при хрещенні, сказав Вадим, і кожух дбайливо поставили
на місце...
Федул уперше з’явився в моїй квартирі рано-вранці. З-під мийки вилізло
щось пом’яте й скуйовджене. Вусань трохи подумав і хиткою ходою відправився
до мийки, куди капала вода з крана. Алкаш, здогадався я. Він з’являвся
ще три дні, в один і той же час. Я довго ламав голову над причинами таких
дивних з’яв народу. Потім здогадався. Сусіди щоночі влаштовували веселі
запої. Тарган там, певно, пив оковиту, вранці, з похмілля, приходив до
мені пити воду.
Смерть їхня була різною. Рафінований інтелігент Альбін згорів на роботі.
У буквальному значенні. При черговому огляді комп’ютера його висохле білясте
тільце виявили під якимось резистором. «Мученик науки», — вимовив урочисту
епітафію Вадим і здув тільце за стіл. Федул, очевидно, спився. На четвертий
день він принаймні не з’явився...
C. Я.
БАРОМЕТР НАСТРОЮ
Був ще унікальний випадок, коли в одного з головних редакторів найпопулярнішого
в Україні видання (за попередніми відомостями — «Ділової України») у робочому
кабінеті жив теж іменний тарган Тімка. Для особливо наближених друзів редактора
демонструвалася здатність таргана за командою вибігати з певної дірочки
в плінтусах. Тімка жив один й інших одноплемінників до редактора не підпускав.
Цінував своє привілейоване положення й любов.
Тарган гостро відчував настрій добродійника. Якщо той був розлютований
— зі своєї законної нори не показувався. Якщо той усміхався й був «схильний
до спілкування», Тімка сміливо починав шастати столом і клянчити крихти.
Але потім він зник. Головний редактор сильно підозрював прибиральниця
Маню у скоєному злочині, але прямо спитати соромився. У редакторів свої
слабості.
Повідомила В. К.
Як ми бачимо на цих прикладах, не все втрачено. Мирне співіснування
можливо, однак то однією, то іншою стороною воно завжди порушуватиметься.
ВИСНОВОК
По-перше, за все своє життя ви більше, ніж сьогодні, про тарганів не
дізнаєтесь. А по-друге, стало ясно, чому людина так часто відчуває до тарганів
великі приступи ненависті (нарівні з маленькими — любові). Ми справді (як
зазначалося вище) дуже схожі. Швидкість реакції — головне, що нас об’єднує.
Особливо це добре видно на прикладі політиків (окрема тема). Не встигнеш
тут, вони вже там. Там, де багато їжі й мало світла. Багато в чому всі
ми керуємося тими ж міркуваннями. А вже принцип: вчасно змитися й вчасно
повернутися назад, як і людям, так і тарганам допоміг забратися на вершину
еволюційного комфорту. Адже навіть у Біблії, де йдеться про Ноїв ковчег,
куди Ной захопив кожної тварі по парі, щось про тарганів нічого не написано.
Вони, напевно, як звичайно, самі скромно влаштувалися. Й підло вижили.
Хоча любити їх неможливо, поваги вони гідні. Навіть зараз, написавши ці
рядки, коли я вийшов ковтнути води з крана, умивальником нахабно крокував
коричневий... Поки я відкручував кран, щоб змити гада, він прудко шмигнув
до шпарини на кахлі... Нічого! Ще зустрінемось!
