Запросили роми в гості. Під’їхала до будинку найстаршого, як тут належить. Він насправді молодий, але визнаний за головного, бо освічений, журналіст, захисник ромале, яких, як він каже, ніхто не поспішає виручати, якщо кудись встрянуть, — не те що інших, яких, щоправда, теж ніхто не поспішає виручати... Ступила в залитий сонцем двір і звідкись почула голос: «Заходите в дом!» Зайшла, відгорнувши на порозі важку яскраву завісу. Посеред кімнати, що цвіла золотими, брунатними, глибоко-синіми, бірюзовими, черешневими кольорами (як циганська шаль), стояв довгий стіл, заставлений тарілками з рожевою шинкою, стегенцями копченої курки, кружалками темної з украпленнями сала ковбаси, гірками гострої моркви, корнішончиків, білого хліба й особливого — домашнього — круглого в зернятах... І чашки для чаю — яскраво-червоні із золотим візерунком, хтозна-яка циганська фабрика робить такі. Назустріч вийшов Ніколай, той, найстарший. За ним — Григорій, його старший брат, але за рангом — менший. Привітали біло-золотими усмішками й відразу почали припрошувати: «Вы только, пожалуйста, не откажите — присядьте с нами за стол! Простите, женщин сегодня нет здесь, сами стол накрывали, бедно...» І з обох боків почали нагрібати в мою тарілку всього перерахованого вище. Самі не їли — лише припрошували й тричі докладали, аж поки я не почала проситися — старанно поїдала все те й думала: у нас, неромів, навпаки, жінки з таким замилуванням дивляться, як їдять чоловіки.
Говорили про ромське життя. Григорій каже: «Мы не считаемся людьми — у нас нет Родины и флага!» — й посміхається лукаво. Почали про найважливіше для ромів — про музику й танці. І хоч ніби хотіли не про це, але тут смагляві до чорноти чоловіки раптом забули про інше, їхні антрацитові очі засвітилися м’яким золотом: «А помните знаменитого Махмуда Эсамбаева? Наша Маша к нему пошла проситься выступать. И он сказал: «Возьму, если станцуешь «Восход солнца» за одну минуту!» Маша станцевала за 59 секунд! Вы понимаете?!» І лиця їхні зробилися, як кругле сонце, і дивилися вони кудись у себе, й усмішка їхня була загадковою й схожою на любов. Це хтось розуміє? Маша за 59 секунд, звиваючись своїм обгорнутим циганськими спідницями станом, піднялася з землі, як сонце, що зійшло в апогей, хто може зрозуміти всю важливість цього моменту так, як це відчувають роми, ці ніким не розгадані люди, що живуть поміж нас і багатьох лякають своєю нерозгаданістю?
Чоловіки сиділи поважно й гордо, і я почувалася серед них допущеною до таємниці особою, яка отримує зараз ключ. Той ключ — у мене в кишені широкої барвистої спідниці, як у їхніх жінок-королев... Я маю берегти його, бо ним треба відкрити якісь двері, до яких вони доручили мені піти самій...
Коли вийшли, на воротах сиділа стара циганка із золотими півмісяцями в вухах. Підвелася, як молода, взяла мої руки в свої теплі сухі долоні: «Ой, красивая, постели здесь асфальт на улице, дочечка, — ножки мои болят по ямам ходить... Бог тебя благословит, милая», — і поцілувала сухими теплими зморшкуватими губами. І пішла, бо найстарший подивився на неї якимсь своїм поглядом...
«Приходите к моей Маше: она все о вас расскажет, она все видит, только если не боитесь», — сказав Григорій і зник, покрутивши на пальці ключі від машини (а може, від брички?).
Іду тепер далі — обласкана, поцілована, нагодована, «красивая», обнадіяна й зобов’язана щось зробити для них, «без Родины и флага», що піднімають сонце над землею за 59 секунд. Люблю їх і не боюся їхньої правди. Завтра піду до Маші.
