На самому початку розмови з Віктором Тупілком ми домовилися, що не зачіпатимемо особистого — говоритимемо виключно про справу. Треба зауважити, що таке прохання нашого співрозмовника не дуже утруднило спілкування, бо його численні діла — то й є він сам.
Віктор Тупілко — багаторічний керівник «Чорнобиль-допомоги», розголос про яку розлетівся країною торік, коли ця громадська структура відкрито підтримала голодування донецьких ліквідаторів попід обласним Пенсійним фондом. До офісу Всеукраїнської організації інвалідів тоді зненацька заявилися правоохоронці з обшуком, а проти пана Тупілка порушили відразу кілька кримінальних справ. Проте українська громада «шахтарської столиці» задовго до означених подій добре знала цей ошатний будиночок на Смолянці як місце спілкування та обміну ідеями. Але про все по порядку.
ПРО ОРНАМЕНТИ ТРАГЕДІЇ
У радіоактивній зоні зруйнованої ЧАЕС донецький шахтар Віктор Тупілко попрацював аж двічі. Тому, мабуть, 1989 року йому й запропонували очолити «Чорнобиль-допомогу». Організацію створили на кошти, зібрані під час добродійного телемарафону, — за ініціативи шахматного гросмейстера Анатолія Карпова.
«Спочатку забезпечували ліквідаторів ліками, а переселенців із околиць атомної станції — будматеріалами, розподіляли спонсорську допомогу, — пригадує Віктор Петрович, — також шукали методи відновлення забруднених земель. Із часом прийшло розуміння, що не менш важливим є духовне відродження після апокаліптичної катастрофи. Із того, зокрема, народилась ідея зібрати та відтворити традиційні вишивані орнаменти зниклих сіл Чорнобильської зони. Втілити думку в життя допомогла унікальна народна майстриня, знавець кодів української вишивки — донеччанка Людмила Огнєва. Ця виставка успішно об’їхала багато країн, побувала в усіх куточках нашої країни».
Коли другого разу викликали в Чорнобиль, пригадує Віктор Тупілко, з десяти «рекрутів» з’явилися лише двоє. Його товариша по тому клятому «відрядженню» вже немає в живих. Музейні вишивки — також пам’ятник і цій жертві ядерної аварії.
ПРО МУЗЕЙ «УКРАЇНСЬКИХ ПРОМЕТЕЇВ»
— Закінчив я Донецький політехнічний інститут, — розповідає, — й згодом працював багато років у вуглепромі. А там регулярно гинуть або калічаться люди. Власне, моя перша робоча зміна на уральській шахті, куди мене послали за розподіленням, тривала аж три доби — через підземну пожежу. Тоді я впевнився: людина за будь-яких умов хоче жити. Коли випадково почув про самоспалення Олекси Гірника на Тарасовій горі в Каневі, спочатку пережив шок: що він намагався довести таким страшним вчинком, які то ідеали, що сильніші за інстинкт самозбереження? З часом установив контакт з сином патріота, а через нього вже вийшов на лікаря Михайла Міщенка, якого влада залучала до слідства в день події. Пан Михайло поділився унікальними свідоцтвами того часу, а також розповів мені, що майже за десять років до Гірника був ще Василь Макух, який самоспалився на Хрещатику на знак протесту проти радянської колонізації України та придушення «Празької весни».
— Звичний світ стрімко змінювався навколо мене, — зізнається наш співрозмовник. — Я сам відчував, що стаю іншим. Народилась ідея музею, який розповідав би про «українських Прометеїв», патріотів, які не пошкодували власного життя заради Батьківщини.
Сьогодні Донецький музей «Смолоскип» знаний у країні. Бува, свідомі українці, що трапляються проїздом, на один день, у «шахтарській столиці», уперто шукають потрібну адресу на тихих вулицях робочого району.
— Якось виходжу, а перед будівлею, під дощем, стоїть група дівчат-студенток. Питають: «Не знаєте, де тут музей?» Я скасував заплановану зустріч, на яку поспішав, усе їм показав. Отець Ігнатій з УПЦ КП розшукав нас сам. Коли його вірних позбавили останнього притулку, вони стали по неділях збиратися на богослужіння в музеї. Тут також «табориться» місцевий «Пласт», знаходять прихисток інші патріотичні організації. Гадаю, це чудове, органічне оточення для «Смолоскипу».
На жаль, самодіяльний музей не всім припав до смаку у «всеукраїнській кочегарці». Тричі приміщення громадської організації несподівано займалося полум’ям, були й інші брудні провокації. Тупілко, однак, сприймає нічні НП як свідчення правильності обраного шляху.
ПРО ЗАКОРДОННЯ
За межами України Віктор Тупілко подорожує регулярно, але, за його твердженням, не з метою туризму чи збору пожертв на доброчинні справи («ви б знали, яка там стоїть черга наших високоповажних тут, удома, жебраків»). Своїм завданням «там» вважає пропаганду українських історії та культури, підняття іміджу країни.
— Коли останнім разом презентував виставку «чорнобильських» вишивок у Парижі, — згадує, — то не зміг пересилити себе й перейти на російську, щоб перекладачці було легше. А ще ж на Заході залишаються архіви українського Спротиву, фактично малодосліджені. Також, зізнаюсь, після умисних підпалів приміщення почав думати про «запасний аеродром» для Музею «Смолоскип» десь у Європі, адже маємо унікальні експонати, наприклад, примірник саморобної листівки, які Олекса Гірник розкидав на канівській горі перед актом самоспалення. Не можна забувати також про етнічних українців із діаспори, яким інколи бракує простого спілкування рідною мовою, живих новин «з краю».
Хоча до діаспорян у пана Віктора особисте ставлення: «Інколи не витримую, як починають повчати, що нам в Україні треба робити, кажу: «Он аеропорт, сідайте в літак — та до справи». Інший подразник, коли дипломатично так, для годиться, співчувають: «Ну що, тиснуть? Б’ють? Ай-яй! Ну, будемо сподіватись...». Проте є багато людей, яких можна розбурхати».
Під час однієї з поїздок до Німеччини Віктор Петрович побував на гучному судовому процесі вихідця з України — Івана Дем’янюка, звинуваченого в співпраці з гітлерівцями в Другу світову війну. Згадує, що в судовій залі сидів поруч із німцем, який приїхав за 200 кілометрів, щоб підтримати підсудного. На запитання, чому він так робить, відповів: «А я жив у радянській зоні окупації після приходу Червоної армії й пам’ятаю, що українці поводилися з місцевим населенням дуже шляхетно. Тож у винуватість вашого земляка не вірю».
Невдовзі Тупілко зустрівся з Дем’янюком, фактично за лічені дні до його смерті. «Правду кажуть, що будь-хто в такому стані не має потреби приховувати справжнє обличчя, — розмірковує наш співбесідник. — Я залишився при враженні, що на цю стару, виснажену гоніннями людину звели наклеп із політичних міркувань. Коли в розмові згадалося про нашу спільну Батьківщину, пан Іван несподівано розплакався. Каже: «Одному Богові відомо, як люблю Україну і як хотів би бути з нею, та не склалося». Він ще заспівати намагався «Про варенички», проте лише продекламував кілька рядків...»
ПРО ХРАМ І БЮРОКРАТІЮ
На свою родинну дідівщину, в село Малотараща, що на Черкащині, донеччанин Віктор Тупілко потрапив лише в зрілому віці. Розшукуючи серед лісу, на який перетворився старий цвинтар, рідні могили, несподівано вийшов до забутої усіма дерев’яної церкви. «Перша думка була, — згадує, — що вона там, як покинута сирота, й мушу допомогти».
Паперові формальності зжерли чимало часу та нервів, але зрештою напівзруйновану будівлю, офіційною датою зведення якої значився 1743 рік, було акуратно розібрано на колоди, перевезено до Донецька, на подвір’я «Чорнобиль-допомоги».
«Була мрія, — ділиться пан Віктор, — відреставрувати й заново звести храм тут, на вільному майданчику перед студентським гуртожитком. Там могла б збиратися парафія Української православної церкви Київського патріархату, адже в мільйонному Донецьку в цієї конфесії взагалі мало що залишилось. Та, мабуть, останнє міркування й відіграло роль: влада, прикриваючись проблемами футбольного Євро-2012, загальмувала видачу дозволу. Я тоді вигадав використати для будівництва свою приватизовану ділянку землі. А знайомий архітектор радить: «Не роби — або спалять, або заберуть». Храм так і лежить на офісному дворі, чекає кращих часів. Та обов’язково постане колись, я знаю точно».
І Віктору Тупілку віриш. Така він людина.
