Г.Неверов («День», № 239 за 27 грудня 2000 р.) запропонував усім нам новорічний подарунок у вигляді радикального способу вирішення всіх проблем нашої та світової освіти шляхом відміни традиційної денної форми навчання у класах шкіл і аудиторіях вузів та переходу на домашньо- інтернетну, точніше — екстернатно-дистанційну форму навчання. Його стаття досить експресивна і містить чимало цікавого. Наприклад, зауваження про важливість урахування в освіті факту виникнення нових глобальних інформаційних засобів типу Інтернету.
Але в його матеріалі випущені з поля зору інші процеси та явища, які, проте, мають значно більший вплив на освіту порівняно з тим же Інтернетом.
Виживання людства та вирішення цілої низки загальних проблем ставлять перед освітою нові завдання формування особистості людини, людини не стільки грамотної і національно свідомої, скільки «відповідальної» у глобально-планетному сенсі.
Водночас досить швидко поглиблюється розрив між закладеними в нас генетичними програмами реакцій на подібних до себе і на світ, що нас оточує (основами індивідуальної поведінки та дій), ідеально пристосованими для стадних, родоплемінних та примітивних тоталітарних суспільств, і новими нормативами життя й ефективної життєдіяльності в сучасних демократичних або таких, що демократизуються, суспільствах. Рамки статті не дозволяють продовжити перелік світових явищ і тенденцій подібного ступеня важливості (на даний момент їх число вже перевищує десяток), тому зосередимось на тому, чи варто вірити Г.Неверову?
У його оцінці ролі вчителів та їхньої «якості», як на мене — в жодному випадку. Адже положення, на якому шановний опонент робить найбільший наголос, зводиться до заборони на спілкування підлітків та молоді з учителями (незначну частину останніх він вважає корисними хіба лише для молодших школярів) на підставі того, що менше, ніж один відсоток учительського та викладацького корпусу, можна назвати «видатними». Натомість пропонується… сидіння перед екраном комп’ютера і робота з тими матеріалами, які введено (чи буде введено кимось) у бази даних.
Немає нічого простішого, аніж дотримуватися такої схеми аргументації і продовжити викладення на суб’єктивно-емоційному рівні, замінивши його критичні іменники та прикметники на позитивно-схвальні. Відмовимось від цього з поваги до вельми кваліфікованої аудиторії газети «День». На цьому шляху читачі не одержать гідної їх фактичної інформації, такої інформації, на основі якої вони самі дійдуть певних висновків.
Нагадаємо тим, хто, можливо, забув, такі факти: в СРСР роль учителя було зведено до ролі динаміка-живомовця, зобов’язаного вранці 1 вересня казати те-то й те-то, а 13 грудня — щось інше, позаяк усе було розписане в програмах і типових робочих планах. Учитель добряче ризикував, якщо намагався якось проявити власну творчість та індивідуальність. Для мінімального експериментування вимагалось отримання цілої низки дозволів у піраміді управління, вершина якої сягала ідеологічного (тричі священного!) відділу ЦК КПРС.
Майже чотири покоління наших вчителів зазнали нищівної сили зомбування. Дивними є не їхні недоліки, коріння яких сягає у «світле минуле», а їхні самовідданість і якість роботи в умовах, які аж ніяк (рівень оплати праці, інформаційне забезпечення тощо) не можна вважати гуманними і нормальними. Чи не час уже нашому вищому керівництву відмовитися від хибних зрушень типу впровадження 12-бальної шкали, що ускладнює роботу вчителя, і, не маючи необхідних коштів, хоча б залишити необхідну СВОБОДУ ДІЙ І ТВОРЧОСТІ вихователям та вчителям? Чи не краще було б вкладені у «проект 12 балів» кошти витратити на наданння вчителям даних про всі нововведення в їхній науці протягом 90-х років? Це факт — майже всі вчителі не мають доступу до науково-популярних зарубіжних журналів (наших, з великими накладами давно вже немає), а передплата на російські періодичні видання або припинилася, або скоротилася в кілька тисяч разів порівняно з 1980—1990 рр. (якщо вірити офіційним даним).
Вчитель — цілком і повністю незамінна професія. Больше за те, його роль у часи Інтернету стане ще важливішою, а кількість учителів збільшиться. Що більшою мірою розвинута сучасна країна — то більшою є в ній доля вчителів та викладачів у складі активного населення, а більша частина валового національного продукту іде на первинну підготовку молоді (від народження до виходу на ринок праці) і безперервне навчання інших громадян. І це не чиясь суб’єктивна думка, а сухі відомості світової статистики протягом останньої третини ХХ ст.
Вчитель — незамінний, таким він був і завжди буде (такою є природа спадкових програм формування дітей і молоді) тим зовнішнім подразником, на який найсильніше реагують мозок та психіка учня чи студента.
Роль учителя впродовж найближчих десятиліть тільки зросте, позаяк Інтернет та інші псевдопанацеї затребують додаткових когорт вихователів і вчителів для врятування душ дітей і корекції їхньої поведінки та діяльності. Це стає очевидним, якщо згадати і застосувати коротке влучне формулювання Ф.Бекона «Знання — сила».
Але продуктивною силою є не розрізнена хаотична інформація із сайтів Інтернету, а систематизовані знання і побудована на них компетентність. Це надто смілива гіпотеза — уявити, яким саме чином постійне спілкування з екраном дозволить виключити вчителя, консультанта або наставника у процесі одержання маси професій — від хірурга чи працівника соціальної служби до дипломата чи космонавта.
Якщо вести серйозну розмову про первинну і безперервну підготовку нових поколінь, то швидко стане очевидним той факт, що Інтернет абощо буде лише допоміжним засобом, до раціонального, розумного використання якого людині ще доведеться подолати тривалий шлях. Немає поки у світі прикладів того, що поява у класі пари комп’ютерів на 2, 4, 5 чи 10 відсотків підвищила якість навчання та рівень підсумкової компетентності випускників. Якби все тут було так просто, достатньо комп’ютеризована та інтернетизована школа США вже років п’ять була б найкращою школою у світі. Поки ж вона має досить блідий вигляд порівняно із школами тих країн, де поняття «вчитель» трактується з великої літери (в усіх можливих значеннях), а Інтернет — лише важливий допоміжний засіб, потрібний скоріше студентам, науковцям-дослідникам і частині активного населення.
Звернімося до фактів про екстернат. Автору цієї статті не потрапляли до рук точні дані наукових досліджень того, який відсоток молоді певного вікового інтервалу по-справжньому має нахил до даного способу навчання, тобто сприйняття, переробки і засвоєння інформації з метою формування міцної системної компетентності. Можна зробити лише вельми приблизні непрямі висновки за 150 років існування заочної форми навчання. Але ці висновки не дуже втішні — не всі на це здатні. І навіть не 95% (індикатор Г.Неверова), а значно менше. Цілком можливо — частина від 5%, оскільки над включенням саме цього рівня рекомендованого екстернату в документи нашого Міністерства освіти і науки думали не дилетанти, а фахівці, які мають дуже багатий досвід у даній галузі.
Поверхневе вивчення учнів та молоді (цим займається ще одна малозапитана наука — педологія) — явище, характерне для нас значно більшою мірою, ніж для розвинутих країн Заходу. Виявлені факти примушують замислитися: в багатій Західній Європі, де видається щорічно до півсотні книжок на кожного громадянина, читання для молоді не ввійшло до першої п’ятірки її занять у вільний час. У нас же — ще гірше, адже й читати немає чого (в напрямку самонавчання).
І на завершення автор пропонує і Г.Неверову, і всім бажаючим поспостерігати «з укриття» за діями підлітків та молоді, що дісталися до Інтернету. Метою цього є встановлення обсягу того часу, який вони добровільно і без примусу витрачають на діяльність, що підлягає під поняття «самонавчання», а не «розваги». Не нав’язуючи отримані особисто мною дані, запевняю вас: ви отримаєте — ну дуже цікаві дані і масу імпульсів для роздумів та дій.
Поки ж зробимо особливий наголос ще на одному з тих багатьох нових всесвітніх факторів, про існування яких йшлося вище — вперше за історію людства Інтернет та інші інформаційні засоби створили для старшого покоління небезпеку втрати можливості контролювати доступну дітям і молоді інформацію. Без нашої негайної правильної реакції на неї ми ризикуємо втратити шанси на систематичність навчання нових поколінь, на формування компетентних, високоморальних та відповідальних громадян. Усунення Вчителя із системи освіти і заміна його якимось вакуумним чи рідкокристалічним дисплеєм породить натовпи хаотично обізнаних безпорадних нездар, здатних лише збуджувати септюм (центр «системи задоволення» в нашому мозку) за допомогою маси Х-сайтів Інтернету чи продуктів неглибокої переробки макової соломки.
P.S. Костянтин КОРСАК, кандидат фізико-математичних наук, доцент, директор Київського інституту освітньої політики, екс-представник України в Комітеті з питань освіти Ради Європи (1993—1995 рр.).
