Теодор Рєзвой вже більше місяця ходить по землі. Він один, на човні, перетнув Атлантику і повернувся до рідної Одеси, додому. До дружини, сина... До слави! Він йде, трохи погойдуючись, зупиняючись біля бронзового Пушкіна, який готовий зняти циліндр у привітанні…
НАВІЩО ЛЮДИ РИЗИКУЮТЬ?
У Бориса Пастернака є така строфа: «Он смотрит на планету, как будто небосвод относится к предмету его ночных забот…». Після розмов із Федором (так звичніше — ім’я «Теодор» залишається для біографії і парадних зустрічей) перечитав Фредеріка Кука «Моє знайдення полюса» і записки великого шерпа Тенцинга «Тигр снігів». Хотілося зрозуміти: а чи є взагалі відповідь на запитання «Навіщо люди ризикують?» Хто вони, чиї турботи поширюються на всю нашу Землю?
Я не марно звернувся до завойовника Північного полюса і до людини, яка вступила першою на вершину Евереста: і той, і інший прийшли до своєї мети, пережили мить слави і ревнощі суперників. І залишилися кумирами для майбутніх поколінь. Очевидно, кожний із нас читає такі книги по-різному. Більшість охає, завмираючи від жахів випробувань. Одиниці приймають рішення, нехай спочатку неусвідомлене: піду далі, зроблю більше, стану першим. Як визначити цю мить упевненості в обраній долі?
Якби знати…
…Ми сиділи з Рєзвим у кафе старого готелю «Красная» і тиху музику перебивали телефонні дзвінки. Федір, що повернувся додому, виявився всім потрібний. Його хтось кудись запрошував, вимагав прийти на спеціальний вечір, а мій співрозмовник ще не навчився відмовляти.
Я запитав Рєзвого:
— Все-таки, спробуй пояснити мені, звичайній людині: навіщо потрібно самому перепливати на човні океан?
Крутилася стрічка магнітофона, а відповіді не було. Тому що неможливо, як тепер розумію, відповісти. Потрібно зуміти пережити вже зроблене, пройти хулу і славу, випробування грошима, якщо вони коли-небудь з’являться, а потім, обережно так, спробувати відповісти не людям, а самому собі. Це довгий шлях. Рєзвому його ще належить прожити.
РОДОВІД...
Будете в Ермітажі, обов’язково заверніть у галерею портретів героїв війни 1812 року. Відшукайте серед інших зображення генерала артилерії Рєзвого. Він прославився при Бородіно. Додам — прямий предок Федора. В цій сім’ї були не тільки військові. Були професори університетів: біологи та геологи... Звичайні дворяни-інтелігенти. Федір мені якось у розмові підкреслив: «Я знаю своїх предків до дев’ятого коліна…». В цій репліці — все: і гордість за свою сім’ю, яка робила історію славними справами. І точне розуміння обов’язків: не можна бути гіршим за дідів і прапрадідів.
Він звик із дитинства до гір, моря і до необхідності бути корисним дорослим. Власне, і виріс в геологічній партії. На Памірі. Там працював його батько. З трьох років — уміння вправно сидіти в сідлі на коні, з п’яти- шести — напружуючись, розмашисто гребти веслами на старому човні, що зимував до першого весняного сонця на Кароліно-Бугазі, під Одесою.
Мама Федора, Тетяна Федорівна, розповіла одну історію. На «Соборці», в самому центрі Південної Пальміри, був дитячий майданчик. Трирічний син забрався на колоду, сподіваючись на мамині руки. А Тетяна Федорівна сказала: «Йди сам!» Хлопчина відчайдушно боявся. Це було видно. Але йшов. Немолодий мужик, що проходив мимо, зло кинув: «І це — мати?!» Я ось думаю: чи відбувся б Рєзвой без такого виховання? Чи зумів би, забравшись на човен «Одеса», перепливти Атлантику? Стати першим серед веслярів-одинаків колишнього Союзу, що підкорили океан? І, нарешті, чи отримала б Україна для своїх хлопців і дівчат справжнього героя? У нас, якщо не помиляюся, в дитячих садках багато горять бажанням стати «кіллером». Їм, стверджує дітвора, добре платять…
ПЕРЕД ПОХОДОМ
Рішення йти через Атлантику одному прийшло несподівано. Чи то дала якийсь сигнал незнана «критична маса» бажання, а може, щоденна робота веб-майстром на сайті Міжнародного товариства океанських веслярів. А що?! Спробуйте формувати випуски з розповідями про те, як потрібно готуватися до плавання, що передбачити в конструкції човна, яким повинен бути раціон весляра, що може трапитися, якщо забудеш прив’язати себе до борта…
Коли Федір додзвонився з Лондона в Одесу і повідомив Людмилі (дружині), що вирішив перетнути Атлантику, у відповідь почув: «А ти там, випадково, не п’яний?». Та не п’яний він. Не п’яний. Були потім розмови з мамою, з дружиною, зі старшим братом, який живе в США. Всіх переконав. Кажу, звичайно, про найближчих. Залишалося зовсім трохи — знайти гроші.
Про наших підприємців ходять не легенди, а анекдоти. З обов’язковою згадкою про шестисоті «мерси», золоті ланцюги на шиї, палаци в фешенебельному передмісті. Але я щось не можу пригадати хоча б один випадок, коли для підняття міжнародного престижу країни відкривався гаманець. Ні, якщо необхідно для виборчої кампанії, — які питання? Хоч мішок «зелені» — будь ласка! Але тут?! Якийсь ненормальний хоче сісти в якийсь там човен і на веслах, як з одного берега Дніпра на інший, перепливти Атлантику… «Здурів», хлопець. Мабуть, такої ж точки зору дотримувався і одеський міський голова Руслан Боделан. Мати і син Рєзвi двічі намагалися до нього потрапити на прийом в надії: раптом місцева влада зацікавиться долею подорожі. Не зацікавилaся.
Слава Богу, що такі «дурні», як Федір Рєзвoй, існують. Газета «День» однією з перших в Україні, розповіла про знаменитий Центр Бориса Литвака в Одесі. Борис Давидович, який у свої сімдесят один більш схожий на юнака, ніж на старого, захопився ідеєю Рєзвого відразу. З двох причин: перша, близька ідеї його Центру — подолай біль, подолай себе. Друга: від свого спортивного характеру — сам би пішов, якби не роки.
— Розумієш, — говорив мені Литвак, — я йому в очі подивився і зрозумів: він все зробить, як слід, і — переможе. Але подзвонив начальнику облуправлiння охорони здоров’я і попросив, щоб Федю поклали на обстеження. Я повинен був впевнитися в його цілковитому здоров’ї: і фізичному, і психологічному. Хлопець — красень! Здоровий. І тоді почалися пошуки грошей. Литваківські Центр реабілітації дітей-інвалідів і Фонд «Майбутнє» — організації абсолютно некомерційні. Їм допомагають розумні та добрі люди. Такі все-таки у нас є. Але «завантажувати» їх проблемами організації походу Литвак не міг. І тоді він додзвонився до Володимира Горбуліна, який точно знав, як знайти в закордонному відрядженні одеського губернатора Сергія Гріневецького. Той, звідкись здалеку, з’єднався з головою правління «Одесексімнафтопродукт» Володимиром Філіпчуком…
Цей телефонний міст закінчився тим, що, з’явившись у кінці прес-конференції у Всесвітньому клубі одеситів, Борис Давидович відповів за Федора на питання: «Чи є гроші для переходу?»:
— Є! Їх виділяє компанія Володимира Станіславовича Філіпчука.
САМОТНІСТЬ — Самотність починаєш відчувати майже відразу, — признається Федір Рєзвой. — Варто сховатися берегу і опинитися в океані. Ось, запитуєте, був страх? Був. Зник берег, і стало страшно. Тому що розумієш: один. Це потім, говорить Рєзвой, звикаєш до океану. Олюднюєш риб, які тебе починають супроводжувати. Така «парочка» у Федора була. Вони пливли за човном, дивуючись, немов іхтіологи, новому підвиду. Проте не всякій рибині в океані можна радіти. Одного разу до «Одеси» підпливла здоровенна риба- меч. Рєзвoй говорить, що якби вона всерйоз «зацікавилася» човном, то невідомо, чи сиділи б ми в «Красній», попиваючи каву.
Океан — не середовище проживання людини. Фантазію про Іхтіандра можна сприймати як імовірність входження людей в цю стихію. Рєзвoй, який добре знає, які небезпеки підстерігали веслярів-одинаків, побоювався великих риб («біс знає, що у неї в голові?») і пароплавів.
Одного разу вночі сильно штормило. Федір виповз на палубу і побачив, що прямо на човен пре величезне судно. Спробував зв’язатися за супутниковим телефоном, — не чують. Запустив ракети і став сигналити могутнім ліхтарем-прожектором. Не бачать. В останній момент сталося розходження. З капітанського містка почув вибачення: «Сер, пробачте, але ми вас відразу не помітили…»
Всі 67 днів подорожі Рєзвoй був прив’язаний до свого човна. В прямому значенні. Просто не можна було навіть на хвилину звільнити себе від своєрідного страхувального пояса. Федір мені розповів силу-силенну історій, пов’язаних з тим, як веслярі-одинаки в океані гинули від бажання на мить відчути себе вільними, а не зв’язаними «одним ланцюгом» зі своїм суденцем.
Спробував себе уявити в такій ситуації. Адже страшно без такої «страховки»! Раптом хвиля викине за борт або сам звалишся, невміло нахилившись. Страх.
— Ну, а коли в каюту забирався, — також був прив’язаний? — запитую у Федора.
— А як же?! — дивується Рєзвой. — Всяке могло трапитися.
Побут і розпорядок дня, зрозуміло, продумувався на березі.
Іноді його «діставала» (в хорошому значенні!) пам’ять земних запахів. Якось він прокинувся від того, що йому здалося щось неймовірне: зовсім поряд смажили картоплю! Часник, цибуля, олія… Ех, яка ж це краса — бути на землі.
ПОВЕРНЕННЯ!
Потрібно мати характер Рєзвого, щоб на самому фініші, коли берег поряд, не піти на звичайну річ: погодитися буксирувати човен у гавань Барбадосу. Він майже добу сидів на веслах, намагаючись перемогти течію та вітер. У каюті було мокро і жахливо пахло пліснявою. Врятувало лавандове масло, яке перед самим відходом вручила Федору його колега-француженка. Лаванда перебиває все.
Ввечері 18 грудня 2001 роАле багато що прийшло згодом, в океані. Наприклад, звичка гребти тільки вдень. Вночі — спати. Звичайно, невеликі перерви робилися. Але, як стверджує Рєзвой, без післяобідньої «дрімоти»: інакше втратиш бажання працювати, отже, зіб’єшся з певного ритму життя. Багато що в конструкції човна, на думку Федора, потрібно переробити. Він тепер в приятельських стосунках із відомим російським мандрівником Федором Конюховим. Той має намір піти в похід у жовтні нинішнього року. Обидва Федори домовилися про зустріч: потрібно підказати колезі, що варто змінити в проекті судна. Так роблять всі, хто хоч один раз перетнув океан. Вони бережуть один одного.
— Тобі було самотньо в океані? — запитав у Рєзвого.
— Ні, — трохи помовчавши, відповів Федір. — Можливо, мені везло, але я зустрічав і великі судна, і яхти, і навіть одного свого колегу — весляра-одинака. Кажуть, що це взагалі вперше трапилося. За всю історію змагань.
Він був не самотній ще і завдяки супутниковому телефону. Раз на день виходив на зв’язок, спілкуючись iз рідними (мамою, дружиною, сином), Литваком (це також близька людина) і Товариством океанських веслярів. Йому посилали по Інтернету листи: мама іноді їх зачитувала. Але не часто: грошей на зв’язок було «в обріз».
Ночами зрідка читав книги. Взяв із собою томик Жванецького. Каже, щоб було весело. Але виявилося, Михайло Михайлович пише про сумне. І серйозне.
— Там, — киває кудись за спину Рєзвой, — відчуваєш все по-іншому. Мені, можливо, потрібно було піти в океан, щоб осмислити прожиті тридцять три роки. Що зробив. Що не встиг. Як жити далі. Тут, на суші, не подумаєш… Суєта. І немає такого напруження від розуміння близькості смерті. Хочеш — не хочеш, а ці думки обов’язково лізуть у голову, коли берег зникає за горизонтом. У мене таке було ще і в горах. Коли займався альпінізмом. Але в океані все гостріше. ку, о 19 годині 39 хвилин за місцевим часом, Теодор Рєзвой, громадянин України, одесит, вступив на берег Барбадосу. Він відчував його майже за добу до того, як побачив. Говорить, відчув запах мокрої трави, аромат кольорів. Дуже ясно, так, неначе Барбадос поряд. Острів і був поряд. Тільки ми з вами, напевно, нічого такого не вловили б. Тому як не довелось пройти 2 550 морських миль.
А далі пішло, як у нас заведено. Не хотів допомогти Рєзвому міський голова Одеси? Не хотів. Але як тільки дізнався, що похід завершено і Федір живий, тут же став дзвонити. Мабуть, в передчутті майбутньої уваги до героя. В Києві, на вокзалі, Рєзвого з матір’ю і дружиною зустрічав Володимир Горбулін. Більше двох місяців він пильно спостерігав за Федором. В Одесі, вранці, Сергій Гріневецький вручив Рєзвoму чек на придбання квартири. Губернатор уже знав, що Федір із сім’єю живе в найвіддаленішому районі Одеси, сплачуючи серйозні гроші за оренду житла. Свої власні нагороди вручав і Рєзвой. Він подарував Борису Давидовичу Литваку одне з двох весел човна «Одеса»: не запасне, а те саме, яким гріб.
…Перечитуючи книгу великого шерпа Тенцинга «Тигр снігів», я наштовхнувся на один абзац: «Часом натовп навколо ставав таким щільним, а тиск таким сильним, що я похмуро думав: нормальне життя більше неможливе для мене, єдиний шлях до щасливого життя — віддалитися разом із сім’єю у відокремлене місце, де можна жити в спокої. Але це означало б поразку і відступ, і я молюся, щоб обійшлося без цього. Лише б мені дали спокій із політикою, тоді все буде гаразд. Лише б мене не вертіли і не крутили в своїх цілях, не питали, чому я розмовляю тією чи іншою мовою, чому ношу індійський, непальский чи європейський одяг, чому прапори були саме в такій послідовності, а не в іншій, коли я підняв їх у руці на вершині Евересту.
Це зачіпає мене не стільки заради мене самого, скільки заради Евересту: він дуже великий, дуже дорогоцінний для такої дріб’язковості». Сьогодні Федір (Теодор) Рєзвой на вершині слави. Його запросили до Кабінету Міністрів. Йому надіслав поздоровлення Леонід Кучма. Кажуть навіть, що Президент намічає зустріч із героєм, який вніс Україну в список країн, веслярі яких увічнили подвигом свої держави.
Рєзвой поки «кайфує», насолоджуючись твердою землею під ногами, бронзовим веселим Олександром Сергійовичем, який крокує у бік готелю «Красная». Він ще не сів за стіл, щоб написати історію свого походу. Можливі й нові подорожі, хто знає… Але як хотілося б зберегти сьогоднішнього Рєзвого! Людину, що повернулася з довго шляху пізнання людських можливостей.
