Минулого тижня українці, принаймні ті, хто користується Facebook, були ошелешені масштабами насильства, що існує навколо майже на побутовому рівні. Хтивий вчитель або колега, п’яний перехожий, просто злочинець, який напав у ліфті, — під хештегом #ЯНеБоюсьСказати люди, насамперед жінки, ділилися, часто вперше, історіями про те, як стикнулися з насильством. Ініціювала кампанію голова громадської організації STUDENA Анастасія МЕЛЬНИЧЕНКО — як відповідь на обговорення у соцмережі, де саму жертву насилля звинуватили в нападі на неї — буцімто нема чого тинятися ввечері по вулицях! Анастасія згадала випадки гендерно вмотивованого насильства щодо неї з боку чоловіків і закликала усіх ділитися такими історіями під хештегом #ЯНеБоюсьСказати. У відповідь — шквал повідомлень, не лише з України, а й із Росії та Білорусі.
Реакції на кампанію були дуже різні: багато хто співчував жертвам, але чимало людей звинуватило ініціаторку кампанії у чоловіконенависництві й у тому, що почала акцію на грантові кошти. Анастасія Мельниченко підкреслює, що кампанія з’явилася зі спонтанної емоційної реакції, журналістам одного з інтернет-видань зауважила: «Чому хороші починання мають бути лише через грант?» Про акцію #ЯНеБоюсьСказати, її наслідки і про те, як слабкості можуть стати силою, ми поговорили з Анастасією Мельниченко.
«ЧОЛОВІКИ У ЩЕ ГІРШОМУ СТАНОВИЩІ, НІЖ ЖІНКИ»
— Пост, який дав старт кампанії, з’явився раптово. Але чи виникали раніше подібні ідеї?
— Насправді дійсно накипіло. У соцмережах багато людей ховається за маскою успішної людини. Власне, не тільки в Інтернеті, а й у роботі, в житті взагалі. Раніше через соцмережі я закликала людей не приховувати своє обличчя, свої слабкості. Але нічого подібного в цій кампанії не було. Акція з’явилася з дуже емоційної реакції, бо мало людей — і жінок, і чоловіків — уявляє масштаби проблеми насильства.
— Коли ви самі перестали боятися відкрито говорити про випадки насильства?
— Коли усвідомила, що це не соромно, і що я не винувата, коли таке трапляється. Стала гендерною активісткою, почала вивчати, чому ми соромимося своєї тілесності й боїмося говорити про секс. Зрозуміла, що це нав’язують ззовні, проти людської природи, таке собі культурне явище, наслідок нерівного становища жінок у суспільстві. І прийняла вольове рішення: говорити про це і не соромитися.
Було дуже важко прийняти своє тіло таким, яким воно є. Колись мене шантажували відвертими фотографіями, і мені було соромно, що хтось побачить мене голою, насамперед тому, що вважала себе недостатньо ідеальною, щоб постати перед громадськістю. Коли вдалося прийняти своє тіло, я змогла вільно про це говорити. Зараз я би не соромилась, якби хтось почав шантажувати мене відвертими знімками. Звичайно, голові громадської організації не дуже добре мати такі фотографії у відкритому доступі, але...
— Ви закликали розповідати про свій досвід і чоловіків. Як вони відреагували?
— Чоловіки долучалися до акції кількома способами. По-перше, вони почали розповідати про випадки насильства щодо них. Часто це стосувалося насильства у ранньому дитинстві, наприклад, коли вихователь у дитсадку якось принижував чи осоромлював. Трапляються випадки, коли насильниками виступають чоловіки. Є випадки насильства жінок над чоловіками, але чоловік не може дозволити собі говорити на цю тему в публічному просторі. Бо коли зізнається, що потерпів від жінки, йому буде ганьба до кінця днів. Насправді чоловіки у ще гіршому становищі, ніж жінки, бо гендерні стереотипи тяжіють над ними набагато сильніше.
Друга позиція, на яку пристали чоловіки, — підтримка. Почалася публічна дискусія на тему гендерно вмотивованого насильства, і деякі чоловіки навіть робили своєрідну аналітику того, про що дізналися.
Третя група — ті, хто висміював і критикував кампанію. Не розумію, як можна знецінювати травматичний досвід іншої людини. Або дехто підтримував насильство — це просто у голові не вкладається!
«ТЕПЕР МОЖНА РОЗРОБЛЯТИ СИСТЕМНІ КАМПАНІЇ З ПРОТИДІЇ НАСИЛЬСТВУ»
— Ви очікували, що акція набуде такого розголосу?
— Ні. Це навіть вийшло за межі країни, і в Росії обговорюють, чи з України почалась акція, чи з Росії. Вдячна ЗМІ, які підхопили цю ідею. Зараз зрозуміла, що треба відпустити це. Бо я дуже переживаю, відчуваю відповідальність за те, що люди можуть отримати моральні травми через свої розповіді. Але з іншого боку, усі ми дорослі люди, здатні відповідати за власні вчинки. І люди свідомі того, що вони писали, якої реакції можна очікувати.
Тема гендерного насильства довго була табуйована, але це те, з чим ми стикаємося щодня. І тепер накипіле вибухнуло.
— Як може продовжитися кампанія?
— Її результати було б добре показати, наприклад, міжнародним громадським організаціям, що працюють із цією темою. Недавно проходив великий семінар, де говорили про гендерно вмотивоване насильство на війні. Один зі спікерів зазначив, що єдине, що ми знаємо про таке насильство, — це те, що воно є. Жодних статистичних даних немає, бо жінки не можуть про таке говорити, вони відчувають провину. Дуже рідко вони звертаються до правоохоронних органів, бо стикаються з позицією: «Сама винувата, що це з тобою сталося». Міжнародні організації знають, що проблема існує, але не бачать жодних фактичних підтверджень. Акція #ЯНеБоюсьСказати дає матеріал, що унаочнює ситуацію.
Тепер фахові організації зможуть розробляти системні кампанії, шукати системні рішення проблеми. Це буде не просто емоційна реакція, як зараз, а робота з законодавством, з правоохоронними органами, ті ж тренінги, просвітницька робота у навчальних закладах.
«У НАС Є КУЛЬТ УСПІШНОСТІ»
— За вашими спостереженнями, чи стає українське суспільство відвертішим?
— Ні, абсолютно. Навпаки стає закритішим. Людина, по суті, стала функцією. Ця функція має виконувати роботу, бути успішною. Якщо людина покаже слабкість, це автоматично означає, що вона може бути неуспішним фахівцем. У нас є культ успішності, а будь-яка відвертість показує людину не як робота, а як людину, слабку і вразливу. Бачу це по своїй роботі як феміністка, як гендерна активістка. Варто мені написати щось відверте, як одразу починають цькувати за те, що я проявила слабкість. Але я роблю це зумисно, щоб привчати людей до таких проявів.
Зараз не прийнято говорити про біль, емоції та переживання. Люди стають рекламними картинками, у яких завжди все добре.
— Ця демонстрація слабкості може стати джерелом сили?
— Важко сказати. Вмілі маніпулятори знають, як зробити боляче жертві насильства, що розповіла свою історію. Але, до речі, у рамках цієї кампанії відвертість стала конвертованою силою. Підняті голоси — біль, який жінки переживали наодинці, яким ні з ким не могли поділитися. І ми об’єднали ці голоси та зробили потужну хвилю, яка руйнує старі устої, змінює громадську думку. Тож слабкість дійсно стала силою.
ДО ТЕМИ
Тривожна кнопка – проти ѓвалтівників
В Індії рівень злочинів проти жінок один з найвищих у світі. Тому уряд країни зобов’язав виробників техніки з початку 2017 року обладнати всі нові мобільні телефони тривожною кнопкою для виклику поліції, повідомило днями видання Mashable. У 2018 році всі смартфони також матимуть GPS-навігатори. Ці заходи вживають, щоб знизити кількість зґвалтувань в Індії. Подібні ініціативи впроваджували раніше, але, як йдеться в заяві Асоціації мобільного зв’язку та Інтернету Індії, вони не були ефективними. На фото — протест проти насильства щодо жінок в індійському місті Сіліґурі, що відбувся у липні 2013 року. «Коли це зупиниться?» — написано на плакаті одної з активісток. Подібні акції в Індії відбуваються щороку.
