Щодня за даними МВС в Україні пропадає близько двадцяти дітей, і знайти їх силами тільки правоохоронних органів буває часто неможливо. Саме тому журналісти студії «Магнолії-ТБ» вирішили створити програму «Телевізійна служба розшуку. Допоможемо дітям», де пропонуються орієнтири та фотографії зниклих дітей з тим, щоб кожний, хто бачив дитину, яка розшукується, міг подзвонити і допомогти в пошуках. Однак з усіх загальнонаціональних і регіональних телеканалів поки тільки один надав ефір для п’ятихвилинного ролика.
Звичайно, на подібній неприємній для усього нашого суспільства проблемі рейтинг не заробиш та інвесторів не залучиш. Адже існує ще таке поняття, як соціальна відповідальність журналіста, яку ніхто з нас не знімав. Невже ми здатні демонструвати її лише в яскравому публічному шоу, а такий ось «тихий» пошук, який не відразу приносить результат, нам не цікавий? Хочеться вірити, що це не так. І що журналістська солідарність, про яку так багато говориться в ЗМІ, не просто фраза для корпоративних тусовок і політичних мітингів, а реальність, здатна змінити життя на краще. До чого і прагнуть журналісти «Магнолії-ТБ». У «Дня» не було сумнівів — потрібно чи не потрібно про це писати. Наша газета спільно з «Магнолією ТБ» публікуватиме газетну версію «Служби розшуку».
Лариса ІВШИНА , «День»
— Програма ситуація і «Магнолія-ТВ» роблять незвичайно важливу справу, вони унікальні в тому, що змогли домогтися в, начебто, «чорнушній» темі легких гуманних інтонацій. Під час їх передач не хочеться вимикати телевізор, а хочеться дивитися — і співчувати, а, можливо, хтось захоче підключитися й допомогти цим людям, які потрапили в біду. Євгенія Ткаченко прийшла до нас з дуже цікавою ідеєю, про яку буде корисно почути всім.
Євгенія ТКАЧЕНКО , генеральний продюсер «Магнолії-ТВ»:
— «Магнолія-ТВ» існує на українському телебаченні вже сьомий рік, її можна зарахувати до розряду «старожилів» українського телебачення. Наша компанія є незалежною телевізійною студією-продакшн, має повний телевізійний закінчений цикл, ми самі виробляємо телепродукт і віддаємо його на трансляційні телеканали України. На сьогодні в нас ідуть два великих, за моїми мірками, телепроекти — «Телевізійна патрульна служба «Ситуація», на каналі «Студiя 1+1» і «Телевізійна служба «Милосердя» на каналах УТ-1 та УТ-2. Багаторічний досвід роботи в таких складних темах, як кримінал та соціальні проблеми суспільства розкрив нам проблему, про яку мало кажуть, але вона існує. Формально це звучить так — в бідній державі ще не скоро з’являться гроші, щоб створити в МВС повноцінну корпоративну інформаційну мережу і якщо людина зникла в одній області України, особливо якщо це маленька дитина, яка забула точну назву свого міста чи села, не може точно вимовити своє прізвище, і навіть якщо вона потрапила до приймальника- розподільника, то в неї дуже мало шансів швидко повернутися до родини. В одній області — батьки разом із міліцією шукають того, хто щез, а там, де перебуває дитина, котра загубилася, про це навіть не знають. На сьогодні, за даними МВС, протягом доби в країні зникає близько 20 дітей. Насправді зникає більше, я кажу лише про 20 карних справ, які порушуються за фактом зникнення дітей. Я кажу про тих батьків, які хочуть знайти своїх дітей, про нормальні родини. Коли я, як мати, на хвилиночку про це задумуюся, мені стає моторошно. Тисячі дітей, котрі загубилися, перетворюються на безпритульних, про яких пишуть жалісливі історії. Це ті самі діти, які ошиваються в під’їздах, подвір’ях, переховуються в каналізаціях, ночують на вокзалах. Мабуть, багатьох з них десь, хтось шукає — тата, мами, бабусі... МВС і карний розшук провадять величезну роботу з пошуку зниклих дітей, але для поширення інформації про людей, котрі щезли, у них бракує матеріальних ресурсів. Ми стикалися навіть з такими випадками, коли в одному й тому ж районі Києва порушувалася карна справа за фактом зникнення дитини, а до приймальника-розподільника того ж району ця дитина декілька разів привозилася. Два інспектори займалися долею дитини в сусідніх кабінетах — один його шукав, а другий намагався встановити його особу. А мама сиділа в офісі на телебаченні й прохала нас про допомогу. А чому саме нас прохають допомогти? Як не сумно це звучить, але на сьогодні єдиною тонюсінькою сполучною ланкою, ниточкою, що інформаційно об’єднує всі області України, слугує телепрограма «Ситуація», котра виходить на каналі «Студiя 1+1», що максимально покриває територію України. У кожній програмі ми даємо фотографію людини, котра щезла та інформацію про неї. Як правило, знаходяться свідки, які цю людину бачили. Вони повідомляють про це в студію, і з’являється шанс знайти зниклого. Однак, одна фотографія на день — це дуже мало. На сьогодні в нас на черзі на ефір стоїть близько 70 фотографій зниклих людей. Це означає, що фото того, кого розпочали шукати, лише за три місяці потрапить до ефіру, і тоді в нього з’явиться шанс бути знайденим. А коли це дитина, то можете собі уявити, що з нею може статися за три місяці. Тому матеріали про дітей ми даємо в ефір позачергово, вмить, у той же день. З нашою допомогою було знайдено десятки людей. Проте можливостей нашої програми не досить. Ми вирішили звернутися до засобів масової інформації, і, насамперед, — до центральних телеканалів, до центральної преси із закликом почати акцію безкорисливої допомоги людям, які виявилися в біді — родинам, у яких зникли діти, і дітям, які загубили своїх батьків. Я наївно вважала, що на наш заклик відгукнуться усі. Ми зробили п’ятихвилинний «пілотний» випуск такого роду програми і попрохали телеканали виділити по п’ять хвилин ефіру на день — хронометраж одного музичного кліпу — на трансляцію телепрограми, яку ми будемо робити самі. Скільком же дітям ми тоді зможемо допомогти! Нам же поодинці з цією програмою не впоратися. На мій подив і розчарування практично всі, за винятком каналу «Студiя 1+1», залишилися байдужими. Олександр Роднянський сказав мені: «Однозначно, ми це повинні робити». Керівник одного з каналів, не хочу його називати, вигукнув: «А я тут до чого? А ви берете гроші з батьків за оголошення?». Менi було це дико чути. I ця людина не могла припуститися, що нами керує не комерцiйний iнтерес.
— Чому зникають діти й що з ними відбувається?
Євгенія ТКАЧЕНКО:
— Виходячи з нашого досвіду, можемо сказати, що, як правило, зникають або дуже маленькі діти, або підлітки, які тікають з родин. Маленькі діти часто сідають в електрички чи автобуси, щоб потрапити до родичів чи знайомих — а потім виявляється, що вони заблукали. Ці діти метушаться на вокзалах, їх підбирають дільничі й відвозять до лікарень або приймальників-розподільників. Якщо дитина не може назвати точно прізвище, ім’я та місце проживання, то деякий час вона проводить у приймальникові-розподільникові, іноді періодично тікаючи звідти, а потім отримує статус сироти: нове прізвище й запис у свідоцтві про народження, про те, де його було знайдено й приблизний рік народження. Через декілька років пізнати дитину, котра підросла, буде вже неможливо, і її шанси повернутися додому буде втрачено назавше. Друга категорія — це підлітки, в яких, як правило, конфлікт у родині. Дитина тікає з родини і їде в «далекі краї». Зникнення таких дітей небезпечне тим, що, скуштувавши свободи, вони вже додому не хочуть — приховують прізвище та ім’я, звідки родом. Вони не хочуть ходити до школи, вислуховувати нотації батьків. Їм подобається бути «вільними». Вимив машину, здав пляшки, щось поцупив, переночував у каналізації — і живеш! Їм це починає подобатися і їм уже не потрібне нормальне цивілізоване життя. Їх треба силою вчасно повертати до батьків. Бо в цих підлітків немає почуття міри, в них немає страху, немає почуття небезпеки, вони не бояться ні за своє здоров’я, ні за своє життя. Вони починають дихати клеєм і таке подібне. Це потім переростає на глобальні проблеми — в багатотисячні армії дітей- безпритульних, які, щоб заробити собі на їжу, не зупиняться ні перед чим, а ми потенційно можемо стати їх жертвами. Бажання засобів масової інформації допомогти дітям — головний чинник, який може протистояти цій біді. Я не знаю інших сил в Україні, які можуть зробити те, що можемо ми з вами. Я приблизно підрахувала економічну сторону цього питання. На утримання однієї неблагополучної дитини припадає 6 тисяч гривень на рік — нагодувати, одягнути, навчити, забезпечити житлом, побудувати приймальники- розподільники, дитячі будинки, інтернати, і подібне. Тисяча дітей, повернених у родини, заощадить державі 6 млн. гривень. Я вже не кажу про моральний бік питання.
Лариса ІВШИНА:
— Якщо перейти на зрозумілу для багатьох мову.
Валерій СМАЛЬ , журналіст телевізійної патрульної служби «Ситуація»:
— А нещодавно ми відзняли сюжет під кодовою назвою «Хто завтра не піде до школи?» Поговорили з безпритульними дітьми чотирнадцятирічного віку в місті, і до кінця дня я виявив моторошну проблему, яку дійсно ніхто не помічає: ці підлітки ніколи не ходили до школи. За три роки, коли їм буде 17, ми зіткнемося з підлітками які не вміють ані читати, ані писати. Ми не помітили, що з початку перебудови в нас з’явилися цілі лави дітей, які ніколи не ходили до школи. Проблема гнітюча — мене вона може ніскільки не чіпати, як журналiста, але не може не турбувати, як батька: моїй дочці зараз 14 років і я задумався, що в майбутньому вона вийде на вулицю, піде на роботу і зіткнеться з ними. Це діти, яких вчасно не повернули додому.
Лариса ІВШИНА:
— Раніше була інша практика ставлення школи до дітей. Зараз різко погіршився добробут, на цьому грунті з’явилися нові конфлікти й недоглянені діти. У суспільства зараз немає соціальних інститутів, які могли б звертати увагу на проблему. І головне, що про це дуже мало кажуть впливові в суспільстві люди. Практично спроба «Магнолії- ТВ» повинна прокласти нову дорогу в розв’язанні цієї проблеми. Коли дивишся телебачення, то міняєш ставлення до американців, які після жахливих терактів не накидалися зі звинуваченнями один на одного, а навпаки згуртувалися. Це викликало надзвичайне піднесення патріотизму, взаємодопомоги. Це суспільство, яке примушує себе поважати навіть у нещасті. У нашому ж суспільстві зараз дуже багато черствості, незгоди і того індивідуалізму, який не має нічого спільного з модним зараз фемінізаційним індивідуалізмом. Газета «День» братиме участь у проекті «Допоможімо дитині» Я закликатиму всіх редакторів газет, не лише всеукраїнських, але й регіональних, брати участь у ньому. І я впевнена, що ставлення ЗМІ до даного проекту зміниться.
Євгенія ТКАЧЕНКО:
— Телеканали, котрі «прохолодно» ставляться один до одного, повинні об’єднатися навколо чогось загального.
— Ніхто не відгукується на ваше прохання про допомогу. Що може примусити телеканали змінити свою думку?
Євгенія ТКАЧЕНКО:
— Я гадаю, в їх вiдмовi є й моя провина. Я не пробилася до серця і розуму, не довела свою рацію. Ось тому мені потрібна ваша допомога. Всі разом ми можемо довести, що бути черствим непристойно. Ситуація з державним каналом УТ-1 — це окрема тема. 18 січня 2001 року вийшов указ Президента України на хвилі історії з Гонгадзе, в якому говориться про посилення заходів щодо запобігання зникнення людей. Пункт 9 цього указу говорить про необхідність створення спеціальних телерадіопрограм, присвячених цій проблемі. І, здавалося б, хто як не державнi канали повиннi були першими відгукнутися на цей указ. Проте нічого подібного не відбувається. НТКУ безперечно не сказала «ні», але вони поки що i не сказали «так».
— Як має впливати ТБ на свідомість громадян для того, щоб не виникали прецеденти втечі дітей з дому?
Євгенія ТКАЧЕНКО:
— Це зовсім інша тема. На українському ТБ зараз склалася сумна ситуація з висвітленням соціальних проблем. Це комерційно не вигідно! На сьогодні з циклових, постійних програм, які із величезною завзятістю висвітлюють соцпроблеми (конфлікти в родинах, стосунки дорослих і підлітків, ставлення в суспільстві до жінки, багатодітність, сирітство, інваліди, старики) існує одна ТБ-програма «Милосердя», яку ми робимо вже третій рік. Можна витратити набагато менше моральних і духовних сил і робити спортивне, музичне і розважальне шоу. Я не говорю, що це дуже просто, але морально це робити простіше й економічно вигідніше. Набагато простіше знайти спонсора на розважальну програму, аніж на проект про милосердя. Це я говорю, як продюсер. Вітчизняне телебачення ще не таке багате, щоб робити те, що йому захочеться. Воно йде шляхом найменшого опору.
Лариса ІВШИНА:
— Наше телебачення зараз схоже на «Свинарку і пастуха» чи «Веселих хлоп’ят» тридцятих років. Це були чудові жанри, але життя з голодомором йшло своїм шляхом.
— Як до вас надходить інформація? Від людей, які до вас звернулися, чи вам усе повідомляє міліція?
Євгенія ТКАЧЕНКО:
— На екрані — лише верхівка айсберга. «Під водою» — рутинна робота. У нас є диспетчерська служба, яка займається прийомом заяв від громадян, з проханням обнародувати цю інформацію, перевіркою фактів про зникнення, уточненням орієнтовок на людину й підготовкою до ефіру. Цю роботу ми робимо вже багато років і продовжуватимемо її робити. І якщо проект «Допоможімо дитині» здійсниться, то я, як директор «Магнолії-ТВ», готова до того, що кількість дзвінків і заяв збільшиться. Я готова розширити диспетчерську службу, приймати всі заяви й не залишити жодну з них без уваги. Ми можемо це робити, й у нас за плечима є багатий досвід роботи. Ми впевнені, що зможемо збільшити кількість знайдених дітей. П’ять хвилин ефiру врятують тисячi дитячих доль.
Лариса ІВШИНА:
— Не можна дати можливість заспокоїтися й сказати: «Так, нехай вони це роблять». Це лише перший крок. Далі нашими спільними зусиллями необхідно знаходити можливості для створення бази даних.
Євгенія ТКАЧЕНКО:
— Я хочу підкреслити, що жодним чином не можна розцінювати цю акцію як «мiлiцейську». Ми комерційна компанія, котра в жоден спосіб не залежить від МВС. У них свої завдання, і нехай вони самі їх виконують. Для нас головне бажання допомогти дітям і їхнім батькам. Тільки так треба розцінювати цю акцію.
Тетяна ШАМАРІНА , журналіст програми «Милосердя»:
— Після першого випуску програми «Милосердя» нам спало на думку використати ТБ саме як масовий засіб інформації з дуже благородною метою. До нас нікому не спадало на думку, що ТБ можна використати для анонімного усиновлення. Ми домовилися з Центром усиновлення при Міносвіти, щоб вони дали нам дозвіл на те, що в кожному випуску програми «Милосердя» ми показуватимемо 3-5 фотографій сиріт, які підлягають усиновленню. Ми намагаємося подати в ефір так званих «переростків», у яких шансів бути прийнятими в родину практично немає. Це ті, кому 3-5- 9-12 років
Євгенія ТКАЧЕНКО:
— Ця рубрика в телепрограмi «Милосердя» виходить за назвою «Знайди мене, мамо!» Центр з усиновлення дуже задоволений нашою співпрацею. Вони навіть запровадили додаткові штатні одиниці на телефон, тому що після виходів у ефір цих програм починається злива телефонних дзвінків зі всієї країни від тих, хто бажає всиновити дитину. Ті 5-6 діточок, яким пощастило потрапити до нас на екран, знайдуть собі тата й маму. Я зверталася до великих телеканалів і говорила: «Хлопці! У вас цілодобове мовлення. Ну дайте 5 хвилин. Я не прошу грошей, я все робитиму за свої. Не треба прайм-тайму, дайте час вночі!» Адже це формат музичного кліпу, а ми врятуємо 8-10 дітей.
Лариса ІВШИНА:
— Спільними зусиллями ми створюватимемо умови для існування цієї програми. Я певна, що з першої спроби може й не вийти, але не треба зневірятися. Я вірю, що в цієї програми буде абсолютно гарантований успіх. Ми пропагуватимемо цей проект, щоб наші зірки реагували на цю проблему. Людяність не може порушити концепцію ніякого каналу.
КОЛИ ВЕРСТАВСЯ НОМЕР
Вчора надійшла приємна новина: бажання долучитися до акції висловили ще два телеканали — НТКУ та Новий канал.
