...Забираючи після уроків дев’ятирічного сина, вінницький краєзнавець та історик Максим Царенко став свідком ситуації, якою поділився з «Днем» (див. № 18-19 від 1 лютого 2013 року). Нагадаємо, на шкільному ганку кілька дітлахів змагалися у влучності, обравши за «мішень» для сніжків... портрет на меморіальній дошці. Присвяченій видатному випускникові — соціологу й політологу Юрію Леваді. Перехожим — і школярам, і дорослим, схоже, було байдуже до того... «Присоромити «сніжкових снайперів» виявилося набагато простіше, ніж достукатися до дорослих, — з подивом згадує Максим Царенко. — Педагог, якому я розповів про прикрий інцидент, вразив мене, мабуть, більше за малих бешкетників: «Добре, що хоч не по вікнах, — могли б і шибку розбити! А на мармурі сніг й сам розтане!..»
Меморіальну дошку Юрію Леваді на стіні вінницької загальноосвітньої школи №4 відкрили 2011 року. Він був одним із перших її «золотих» випускників, який закінчив навчання 1947 року із золотою медаллю. Будучи головою аналітичного центру, що донині має його ім’я, він написав понад дві сотні статей, присвячених проблемам соціології та суспільної думки, теорії й методології, соціології, соціальних релігій, соціальної антропології. «День» пишається тим, що свого часу Юрій Олександрович був гостем нашої редакції. Це дало можливість надзвичайно цікавої та змістовної дискусії, чимало питань якої актуальні й дотепер (див. «День» № 110 від 2 липня 2003 року) й цитати з якої пропонуємо читачам нижче. Син відомого українського письменника Олександра Степановича Левади (1909 —1995) — драматурга, кіносценариста, також автора поетичних і прозових творів, який свого часу був першим заступником голови Держкіно України, заступником міністра культури України та секретарем правління Спілки письменників України — Юрій Левада як дослідник відбувся в Москві, проте він завжди з глибоким переживанням ставився до того, що відбувається в Україні, тож ми не лише можемо, а й маємо пишатися цим ім’ям.
«Вміння користуватися власною історією» — це дещо більше, ніж встановлення меморіальної дошки на стіні закладу. Цей випадок лише увиразнив існування проблеми, про яку «День» не втомлюється говорити. Чому так сталося у вінницькій школі, кореспондент «Дня» запитав у Максима Царенка:
— Ситуація дуже дивна. Вінницька четверта школа, де навчався Юрій Левада, десятиліттями відшліфовувала власний стиль, вдосконалювала алгоритм спілкування між учнями, батьками й вчителями. Увага до успіхів і труднощів вчорашніх і давніх випускників, прищеплення школярам гордості за багату історію навчального закладу були наріжним каменем неповторного духу цього храму знань. Назва виданого років десять тому історичного нарису — «Школа, якою ми живемо» — досить влучно відображала дух минулих, хоч і не так віддалених років.
— Але відомо, що Юрій Левада став частиною й сучасних шкільних традицій.
— Так, ніби сама по собі виникла традиція присвячувати останній урок в останній день навчального року історії школи. Усі контрольні написано й оцінено, всі теми вивчено й здано, а час ще є. Розповідаючи про минуле, вчителі згадували й про досягнення випускників. Так і склалося: перший урок 1 вересня — урок Миру, останній урок 25 травня — урок з історії школи.
— Вважається, що Юрій Левада був одним із тих людей, чиїми науковими здобутками школа спонукала своїх учнів торувати власний шлях до знань.
— Випустивши в доросле життя одного з найперших своїх золотих медалістів, школа не втрачала зв’язку з ним — про перші успіхи молодого вченого на сторінках своєї книжки «Завтрашня радість» ще на початку 60-х років тепло згадував тодішній директор Тимофій Комарницький. «Присвятивши життя вивченню громадської думки, Левада прагне, щоб втілилися прагнення більшості, але не пройшла непоміченою воля жодної людини», — так оцінив покликання науковця мій вчитель історії на початку 90-х. Тому й відкриття меморіальної дошки — хоч і не за ініціативою школи — сприймалося як щира данина пам’яті великого вченого, згадка про достойного вихованця й орієнтир для учнів теперішніх. Утім, пам’ять і шана складаються не з гранітних чи мармурових плит — найточнішими індикаторами тут є людські вчинки.
— Ваше головне занепокоєння викликала саме реакція дорослих, а не малих бешкетників. Чому?
— Байдужість дорослих до дитячої витівки стала для мене своєрідним соціологічним дослідженням (нехай навіть із чималою «похибкою вибірки»), яке вказує, що варто дещо змінити у свідомості, — і вчителям, і дітям, і батькам. Однак я вірю, що все ще стане по місцях, і наша школа не скотиться до потурання цинічному безпам’ятству, а повернеться до тих часів, коли школярі не цілили в меморіальні дошки, вчителі користувалися на уроках виключно нормативною лексикою, а директори складали документи без граматичних помилок.
Лев ГУДКОВ, директор «Левада-Центру»:
— Юрій Левада, найбільший російський і радянський соціолог — постать світового рівня з глибокими теоретичними ресурсами і розробками. Водночас — це найбільший моральний авторитет в російській соціології. Боюся, що за її межами або поза межами соціальних і суспільних наук про нього мало знають.
Знайомство з його роботами набагато скромніше, ніж він на те заслуговує. Частково це пояснюється тим, що він досить складно писав, особливо за радянських часів. Десять років він взагалі не публікував жодного рядка. Проте його моральна позиція як науковця відштовхує величезну кількість конформістів в галузі соціальних наук або в політичній сфері. На словах, ім’ям Левади «присягаються», але його знають гірше, а його теоретичні та соціологічні ідеї використовуються доволі рідко.
У мене дві тритини життя пройшли з ним. Коли я був ще студентом, я слухав його лекції, а потім працював з ним до самої його смерті. Для мене Юрій Левада — найрозумніша людина, яку я зустрічав у житті. Ця людина надзвичайно гідна і залишається для мене певним еталоном людської мудрості й порядності. Життя у нього було досить важке, як людина, він був суворим, і, перш за все, з великою вимогливістю ставився до самого себе. Це — незвичайна людина, проте я не знаю, в якій мірі він може бути зразком або орієнтиром для масової публіки.
Підготував Ігор САМОКИШ, «День»
ЦИТАТА «Дня»
(З матеріалу Юрія ЛЕВАДИ «Слов’янського світу» немає й ніколи не було», «День» № 100, 2 липня 2003 року)
«Я стежу не за тим, як працює влада, а за тим, що думає суспільство. Воно думає не завжди розумно, на мій жаль, бо сам я корінням все ж таки тут і всяке безглуздя для мене особисто болісне. У цілому Росія як суспільство з нерозумінням і з болем ставиться до того, що Україна стала самостійною державою. Цього не вміють зрозуміти ні люди, ні — у великій мірі — політики. Хоча політики все ж таки трохи вчаться. І люди звикнуть, звичайно, не відразу. Зараз ще приблизно 70% населення Росії вважають, що росіяни і українці — це один народ. Але мені здається, що росіяни поступово все ж таки звикають до уявлення про Україну як окрему державу. Адже вона друга за величиною з наших країн-сусідів — після Китаю...
До зближення України із Заходом сьогодні почали ставитися трохи терплячіше, і влада, і населення. Влада не через те, що вона розумніша, а через те, що їй потрібно більше зважати на реальність, ніж людям, які можуть лише висловлювати свою думку. Зближення України із Заходом у Росії ні задоволення, ні схвалення не викликає — викликає побоювання, які мені не здаються серйозними ні з якого погляду, — ні з економічного, ні навіть з військового. Це надумані речі... Щодо України населення, на жаль, піддається впливу кампаній: коли починається галас щодо НАТО, кордону, мит — люди нервують. Коли ми запитуємо, чому люди шкодують про розпад Союзу, більшість відповідає, що шкодує про особисті зв’язки, які порвалися. Знайомі, родичі, Крим... Сьогодні все це стало складно. Це давить на людей незалежно ні від якої політики».
«Росія не може звикнути до своєї постсоюзної ролі. Не лише тому, що у неї тепер територія і населення стали вдвічі менші, а тому, що з нею вже не так рахуються. Не лише світ, але й ті країни, які були практично автономіями всередині СРСР. Звідси проблема втраченої величі.
У розвитку всіх країн пострадянського блоку дуже важлива ідея національного самоствердження. Всі країни, окрім однієї, показують, що вони самостійні, що в них є своя історія, своя мова, своя культура, що з ними потрібно розмовляти на «Ви» (при цьому вони роблять і багато не найраціональніших кроків) — це природно і зрозуміло. Одна країна є винятком — це Росія, яка всі роки після розпаду Союзу переживає його як катастрофу, як втрату власної величі, як щось ущербне. І звикнути до цього становища ні влада, ні народ не можуть. Геть усі політики обіцяють країну зробити великою. Начебто вони не бачать інших слів, за допомогою яких можна розмовляти з народом. Але перш за все — країну потрібно зробити нормальною, незалежно від величини населення і території. З нормальними показниками господарства, життя і власної свідомості»
«Ісламський світ — це хоч і дещо умовна, але все ж таки реальність. Це впливова сила і певного роду блок держав. Щоправда, як ми бачимо за останніми подіями, цей світ далеко не єдиний, не монолітний. А «слов’янського світу» немає і взагалі ніколи не було. Є близькість мов, історична близькість, географічна. Коли йшла війна в Югославії, у нас багато хто кричав, що потрібно захищати братів-сербів... Звичайно, спільність слов’янських мов ближча одна одній, ніж спільність мов германської сім’ї, в яку, як відомо, входять скандинави, англійці, німці, австрійці та інші. Але ж германського світу не існує. І слов’янського теж».
ДОВІДКА «ЛЕВАДА-ЦЕНТРУ»
Юрій Олександрович Левада, директор «Левада-Центру», російський соціолог і політолог.
Народився 1930 р. в м. Вінниця Української РСР.
1952 р. закінчив Філософський факультет МДУ. Доктор філософських наук, професор.
Працював у різних наукових інститутах АН СРСР. У 1960-і роки читав лекції із соціології на факультеті журналістики МДУ.
З 1988 р. керував відділом теоретичних досліджень Всеросійського центру вивчення громадської думки. 1992 р. очолював цю організацію. З 1994 р. — головний редактор часопису «Социальные и экономические перемены: мониторинг общественного мнения».
З 2003 р. до 2006 р. — директор «Левада-Центру».
ФОТО МАКСИМА ЦАРЕНКА
