Особливо в такi першi холодні днi я часто згадую свого покiйного татка... Коли нам у будинок провели газ, ми жартома лякали одне одного: «У пiч забули пiдкинути дрова?!» I відразу смiялися: «А в нас тепер газ!»... Або ж ось таке запитання: чи грають сьогоднi татусi зi своїми дiтками, скажiмо, у хованки? А ми частенько гралися. Татко наш, Вiктор Найко, був начальником аж цiлого управлiння капiтального будiвництва Магдалинiвського району, проте мало не щодня вечорами грався вдома з нами, двома доньками. Ми жили чесно, на одну, як-то кажуть, татову-мамину зарплату. Але цього нам вистачало, щоб пiд час вiдпустки їхати учотирьох в одному купе до Москви, до родичiв, у Туапсе, до моря... О, а вечорами вдома ми з татусем, та й із мамою, бiгали кiмнатами нашого будинку й ховалися, хто де надумав. За гардинами, у шафах, пiд столами, за дверима. Галасу було!!!
Особливими були вечори, коли наш татко робив фотографiї. Ми тихенько заходили в найдальшу кiмнату, і там у червоному свiтлi, у ванночцi з водою вимальовувалися щасливi днi нашого життя...
Мама й сьогоднi з нами. Скiльки ночей передумано про нас, вимолено в Бога... Нiколи ми не почули, що набридли мамi зi своїми проблемами, дiтьми, чоловiками... Завжди найкращi, найжаданiшi! Це вже потiм нам стало зрозумiло, чого це варте... Чого коштують із самого ранку зготовленi страви — із першим, другим, третiм i десятим!
Тодi ми лише вставали до школи, а наша матуся вже бiгла на роботу. Нам здавалося, що так i мало бути. Адже мама усмiхнена, життєрадiсна, енергiйна. Жила в райцентрi, у селi, можна сказати, а виглядала завжди сучасно — обов’язково із зачiскою, на пiдборах, у модному вбраннi, акуратно пофарбовані нiгтики.
Татка раптово не стало ще 1990-го... Рано-вранцi на Трiйцю йому стало погано, тiльки до лiкарнi й устигли довезти... лишилася мама сама. Старалися бути поближче до неї. Однак із роками хата ставала їй i нам не пiд силу. Ми вже давно живемо у Днiпропетровську, за 60 кiлометрiв вiд батькiвської оселі. Аж три роки тому запропонували нам обмiн на квартиру. Скiльки було передумано! Наше ж дворове гнiздо! Сусiди нашi, Василенки, коли дiзналися, сказали, що не дивитимуться в наш бiк, якщо погодимося. Як було змиритися з тим, що покинемо назавжди? У Магдалинiвцi було нашим усе: школа, пам’ятник загиблим воїнам, рiчка Чаплинка, мiст, друзi...
«Здрастуйте!» — «Здрастуйте!» Може, когось і не знаєш, усе одно: «Здрастуйте!» Iти в центр до магазину — це не в мiстi вискочити в капцях за рiг до гастроному, i нiхто не помiтить...
«Геть із двору!» — це насправдi на нас так гримав наш сусiд дядя Толя. Вiн не мiг нам простити... Ми їхали, виїжджали... Складали речi, роздавали рiзний непотрiб. А дядя Толя із дружиною старалися не дивитися в наш бiк. Скiльки разом прожито? Хвiртки як до одних сусiдiв, так i до других (немає уже других, Цибiв, царство їм небесне!) завжди були вiдчиненими. Завжди. Чи є сьогоднi в когось такi сусiди?
Уранцi вихiдного дня дядя Толя хвалився смачним свiжим супцем, i ми вже бiгли до батькiв гукати разом снiдати. Швиденько варили вареники, смажили картопельку, несли чарочки... А як наша мама спiвала! Татко казав, що якби вона народилася не в селi, а в Москвi, була б другою Зикiною! I ще все просив маму: «Дусю, а заспiвай оту...» Ми й досi не знаємо, яку, а мама спiвала! I батько радiв, як дитина, гордо поглядаючи на всiх, бо його дружинонька спiвала найкраще. А маминi котлети?! А борщ? А пирiжки? Татко казав, що нiхто не вмiє готувати краще. I наша мама була така усмiхнена, життєрадiсна, енергiйна! Вашi чоловiки часто вам таке кажуть?
«Геть із двору!» — це знову казав нам наш сусiдонько, а сам ридма ридав із тьотею Людою, дорогою дружиною. Але ж ми поїхали, а на зв’язку лишилися з усiма. Cпасибi сьогоднiшнiм диво-можливостям!
Дядю Толю, тьотю Людо, спасибi вам, що мало не щотижня доглядаєте за могилкою нашого татка... За вашу вiрнiсть i щирiсть, за вашу любов. Хрещений мiй дорогий, Iван Григорович. Він також завжди на зв’язку. Рiдний кум. Стiльки пережитого разом, стiльки вiн вам розкаже життєвих анекдотiв, приказок, iсторiй! Справжня легенда Магдалинiвщини. Вiн жодного разу не забув про мiй день народження (а менi — за 50!)... Хто ще похвалиться таким хрещеним?
Або ще одна наша сусiдонька, Зоя Миколаївна Волошановська. Її рушники встелялися на весiллях наших доньок, чекають на внукiв. A ангельська доброта вмостилася в наших оселях на вишитих нею серветках, скатертинах, подушках. «Дусю, коли ж ви будете вже в Магдалинiвцi? Обов’язково ж заїдьте до мене!» — запрошувала нашу маму по телефону не раз.
— Мамо, з’їздимо завтра на могилку до татка? У Магдалинiвку? Незабаром зима, хто зна, як потiм виберемося...» — днями сказала мамi.
— Ой, я така рада, уже не могла дочекатися цього дня!
...Зрання в дорозi! Спочатку селами, кладовищами, 16 могилок! А потiм — до друзiв! Мама насмажила, напекла всього — двi сумки гостинцiв!
А де зберемося? Давайте в кума! А мiй хрещений уже звечора по телефону кричав із радощiв: «Та я вас уже втомився виглядати, щодня чекаю! До мене! Наварю всього, тiльки їдьте!»
— А здрастуйте!
— Здрастуйте!
— Що там, у печi? Не прогорiло?
— Так газ же!
— Ет!
— А чули, як ото пiд селом мамонта в землi знайшли, то пасеться на травi й досi! — це вже мiй хрещений батько, Чернухiн, «чеше».
— А як же зима? — долучається до жартiв та розмови ще однi нашi родичi — Лiля й Вiтя Логвиненки (у них любов — зi школи! Вона — мами нашої племiнниця, а Вiтя — таткiв! Так i живуть ізмолоду разом, сини, онуки... Усiм би так жити!).
— Так вiн вiчної мерзлоти не боїться! Ти ж чув!
— А нам зима не страшна, уже запаслися усiм, наконсервували...
— Та й картопля є, накопали. Ви машиною? Ми яблук насушили — шiсть мiшкiв! Забирайте!
— I горiхи берiть, хоч мiшечок, у город! Там таке все дороге!
— Ось свiжi яблука, грушi! Осiнь же: падають i падають.
— Курка — уже поскублена, посмалена, домашня!
— А ось жир — для бронхiв!
— I перець!
— Петрушка! Крiп! Берiть, ми ж вiд усього серця! Бо вже ж як i крiп купувати, то як у тому місті й жити можна?!
— Ще синi, баклажани... А гарбузи — ну як гiтари!
Шкода, що машина ж не розтягується!
— А на коня?!
Урештi-решт, поїхали! Наша мама з нами — усмiхнена, життєрадiсна, енергiйна. I скiльки тої зими!
