Вадим Скуратiвський побачив у фінальній сцені «Лісової пісні», де вогонь перекидається на хату, провіщення апокаліптичних картин ХХ століття, де світова речовина стугонить від напруги, вибухаючи Чорнобилем i Освенцимом. А зародилася ж феєрія у волинських співанках, на закапелках тодішньої імперії. Два полюси — світові обрії і місцеве видноколо поєднуються, коли мостиком стає особистість — ніби нитка розжарювання у лампочці, висвітлюючи одне й інше.
Та пожежею не скінчується: «Легкий пухкий попілець ляже, вернувшися в рідну землицю. Вкупі з водою він зростить вербицю — стане початком тоді мій кінець.» Де завершує Леся Українка, підхоплює Томас Стернз Еліот iз славнозвісним «In my beginning is my end». Томас Стернз Еліот чи Леся Українка — поети тримають одну ноту, поезії (як усе людство, за словом Паскаля — одна людина, що мислить без упину).
Поети лишають сліди дива — з живого слова, як з крапаючої живої води, розпускаються квіти, які можна побачити. Київська авторка пригадувала, як під час поїздки, яка припала на день народження, до Сурамi в Грузії (місце останнього мешкання поетки) — до пам«ятника з уквітчаним первоцвітом підніжжям (в Грузії вже весна!) прийшли місцеві діти в українських строях і заспівали «Поза гаєм-гаєм...», як навчила їхніх прабабусь і прадідусів... Леся Українка.
У старих курсах літератури всіляко підкреслено соціальні візії в її поезії. Час дійсно був просякнутий ідеєю соціалізму. Але насправді у масштабної особистості за цим постає проста можливість знову відкрити людське братерство: їдеш далеким закордоном, де все навколо несхоже і чуже тобі, й дим вкриває похмурі постаті трударів — та раптом усе через нього й впізнається:
Той дим проник мені у саме серце,
І стиснулось воно, і заніміло,
І вже не говорило: «чужина».
У якісь моменти зi сторінок спогадів про Лесю Українку майже переносишся в обставини життя шестидесятників: коли вона заходиться зберігати думи, що традиція їхнього співу поступово зникає (виписує фонограф, валіки для запису, бере участь в експедиції, витрачаючи на це як спонсор — зрозуміло, інкогніто — більшу частину приданого) — звичайний для інтелігенції рух до збереження пам’яток культури, «натури, що відходить». Або — бідкається в листах, що банально немає можливості роздобути книжок iз історії для роботи над драмами з минулих епох.
При тому — тримає в динаміці всю українську культурну карту, і прочитавши перший збірник Олеся, каже: «Ну от, тепер мені лірику можна не писати.»
А українська мапа вписана в світову — окрім рідної української, Лариса Косач володіла німецькою, французькою, латинською, давньогрецькою, італійською, англійською, іспанською, російською, польською, болгарською, вільно читає твори чеських і словацьких письменників. І так само природно може написати про будь- яку з цих літератур: «Два направления в новейшей итальянской литературе», «Заметки о новейшей польской литературе», «Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.», «Народничество в Германии», — або просто в листі до матері дати блискучий нарис модерних течій в літературі Європи.
...Положення Лесі Українки у сучасній національній культурі, можливо, дещо нагадує ситуацію з вулицею у Києві, названу її ім’ям — досить нарядна сама по собі, охоплюючи чи не все можливе, від ринку до військового закладу, перетворившись ніби на окреме слово «бульварлесіукраїнки», — вона, живучи цим різноманітним життям, просто не асоціюється з «Лісовою піснею» або «Contra spem spero». Але за всім цим різноманіттям таки живе це ім’я, й інколи усвідомлюється, і в цей момент відбувається щось, чого ніколи не було б, не будь цього імені. До речі, можливо, найвдалішим пам’ятником Лесі Українці були б просто палатки з поличками її книжок у місцях, де вона бувала, — куди бажаючий міг би прийти, взяти їх прочитати, принести та обміняти.
...Справжні поети залишаються назавжди — як бродячі музиканти, без яких людство просто не виживе: «Актеры, правьте ремесло, Чтобы от истины ходячей всем стало больно и светло.» «Лісова пісня» закінчується, перед останньою ремаркою: «Грай же, коханий, благаю!»
