Зазвичай говорять про героїв після смерті — тоді слава про них розлітається по світу... Так сталося і з містом-героєм Маріуполем, про якого, похованого в руїнах, тепер знає весь світ... Як це — виживати на останніх запасах їжі та води, коли на очах палає рідне місто: про три тижні життя в блокаді розповіла мешканка Маріуполя Анна.
«ЗА ДЕКІЛЬКА ДНІВ У МЕНЕ З’ЯВИЛОСЯ ЖАХЛИВЕ ПЕРЕДЧУТТЯ, І Я ВМОВЛЯЛА МАМУ, ЩОБ МИ ВИЇХАЛИ»
Аня — студентка київського вишу, війну застала в рідному місті. У Маріуполі вона жила від народження. З рідними і друзями, з теплом та морем, з дружбою та першим коханням. Тут малювала губи на побачення і вдягала сукню до улюбленого Драмтеатру. Слухала шум моря й казала: «Я вдома». Війна, яка почалася 24 лютого, залишила з Маріуполя лише спогади...
«За декілька днів у мене з’явилося жахливе передчуття, і я вмовляла маму, щоб ми виїхали, — розповідає дівчина. — Я заздалегідь спакувала тривожну валізку, подумки прощалася з домом, хоч і не розуміла — чому». У зловісну ніч на 24 лютого Аня не спала: у прямому ефірі дивилася звернення Путіна. «Мені спало на думку, — каже Аня, — невже він готовий настільки багато заплатити за спробу придушити волю українців?» А за кілька хвилин пролунали звуки артобстрілу з «градів».
Мешкаючи поблизу центру, дівчина майже ніколи не чула вибухів. Події того дня викликали в пам’яті 2014-й: «Я тоді мала йти у п’ятий клас. Пам’ятаю лише своє нерозуміння ситуації та незрозумілий страх. Ми їхали двома сім'ями на одному седані в невідомому для мене напрямку». Тимчасовим прихистком для сім’ї став Дніпро. Там дівчина ходила до школи і довідувалася про події в рідному місті: «Скільки було вбито українських солдатів, «кіборгів», про утворення «ДНР»-«ЛНР». У моїй душі з'явилося стільки гіркоти й болю…»
«У КВАРТИРІ НА СТОЛІ НАВІТЬ МАСЛО НЕ РОЗМ'ЯКШАЛО»
Коли війна застала маріупольців знову, виїжджати сім'я не спішила: «Сподівалися, що буде, як 2014 року, що план захоплення у них буде такий самий непродуманий. Тільки, — пригадує Аня, — мама купила багато продуктів: круп, хліба, води. Як виявилося згодом, недарма».
І справді недарма, бо міські магазини, в яких було вдосталь продуктів харчування, засобів гігієни та інших товарів, зачинилися в перші дні. «Це був злочин проти людей, — Аня розповіла, що і військові, і цивільні грабували магазини. — До останнього працював «Дзеркальний». Там доводилося стояти в чергах, але продуктів можна було купити, доки… туди навмисно не скинули снаряд».
Справжнє пекло, за словами дівчини, почалося з 26 — 27 числа, коли гриміти почало ближче, сильніше й гучніше. Газу, світла та опалення уже не було, а за вікном термометр показував «мінус»: «Якраз дуже похолодало, в квартирі на столі навіть масло не розм'якшало...» Після відключення електроенергії зникла й питна вода, тож аби вижити, доводилося… топити сніг у дворі на вогнищах. Аня розповіла, що містянам привозили технічну воду, та коли люди стояли в чергах за нею, починався посилений артобстріл: «Окупанти всіляко знищували можливість громадян вижити!»
Інтернет зник практично зразу, а 3 березня і мережа, жителі Маріуполя були позбавлені можливості вийти на контакт з рідними. Коли стало зрозуміло, що потрібно рятуватися, все виявилося непросто: «зелених коридорів» не було.
«УЯВІТЬ СОБІ КАРТИНКИ АПОКАЛІПТИЧНИХ ІГОР — ЗРУЙНОВАНІ ВУЛИЦІ, ТРУПИ ЛЮДЕЙ»
«13 числа авіабомби почали скидати на відстані буквально 50 метрів від нашого будинку», — продовжує дівчина. Тоді сім’я рушила в підвал до сім'ї Аніного хлопця. Там перебули ніч. «Наступного дня його знайомий прибіг і сказав: «На блокпосту вікно, у вас п'ять хвилин зібратися, і їдемо. Тільки там траса замінована трохи...» Зі швидкістю більшою, ніж сто кілометрів на годину, ми проїхали через ту заміновану трасу до Портовського», — розказує Аня. Траса насправді була небезпечною — там лежали протитанкові міни.
«Уявіть собі картинки апокаліптичних ігор — зруйновані вулиці, трупи людей», — описує дівчина прощання з колишнім затишним приморським містом; з домом, із завалів якого вона втікала під звуки ракетних ударів...
