Уже не один рік в Україні тривають дискусії щодо розвитку національної освіти загалом та вищої зокрема. Йдеться передусім про те, що високоякісна освіта й ефективна наука не стали першочерговими державними пріоритетами, що в Україні досі не створено належних умов для наукової роботи і навчання, що за таких умов українські вища освіта і наука, в тому числі академічна, щорічно втрачають тисячі учених, докторів і кандидатів наук, що молодь неохоче пов’язує життя з наукою та прагне працювати за кордоном, ба більше — вчитися... Про структурну невідповідність кількості наших вишів, освіту як предмет розкоші, профдезорієнтацію вступників, відтак несформованість професійного вибору, про гальмування руху щодо університетської автономії — у розмові з проректором із науково-педагогічної роботи Львівського національного університету ім. І. Франка Марією ЗУБРИЦЬКОЮ.
— Цього року під час вступної кампанії чимало вишів зіткнулося з проблемою нестачі абітурієнтів — деяким навіть доводилося закликати випускників вступати саме до їхнього вишу. На вашу думку, чи позначилося це на якості набору першокурсників по Україні? Як із цим справи у Франковому університеті?
— Цьогорічна вступна кампанія, на мою думку, увиразнила декілька тенденцій. Передусім, як засвідчує статистика, чимала кількість навчальних закладів взагалі не здійснила набору або набрала від кількох десятків до однієї-двох сотень студентів. Це є ілюстрацією проблеми очевидної структурної невідповідності кількості вишів в Україні до числа випускників середньої школи. Такої кількості вищих навчальних закладів, як в Україні, не може дозволити собі жодна країна світу — навіть країни з найвищим рівнем інвестицій в освіту, які роблять ставку передусім на якість та ефективність, а не на кількість. Іншою тенденцією (і на неї звернули увагу українські експерти і мас-медіа) є щоразу більше число українських абітурієнтів, які вступають до закордонних університетів. Не йдеться про обмежене коло дітей найзаможніших громадян України, котрі вже давно навчаються у найпрестижніших університетах Великобританії, Канади і США, де плата за навчання доволі висока — говоримо про тих високомотивованих та обдарованих абітурієнтів, які набрали високих балів під час ЗНО і вже отримали сертифікат, що засвідчує знання ними іноземних мов. Цікаво, що цього року Польща вперше опублікувала офіційну статистику про число студентів-іноземців у польських університетах. Серед них лідерство утримують українці: за останні шість років майже сім (!) тисяч осіб обрали місцем свого навчання саме польські університети. І насамкінець, різке скорочення числа студентів платної форми навчання в більшості українських вишів свідчить про те, що освіта в умовах фінансово-економічної кризи стає для пересічних українців предметом розкоші. Водночас у суспільстві зростає недовіра до якості освітніх послуг українських навчальних закладів, і, що найважливіше, до дедалі більшого розриву між знаннями, здобутими в університеті, та спроможністю їх практичного застосування за професійним спрямуванням. Асиметрія між освітніми послугами й розвитком національного ринку праці стає джерелом соціальної фрустрації випускників українських закладів вищої освіти.
Якщо говорити про наш університет, то до всіх згаданих тенденцій важливо додати також фактор столиці, коли значна частина абітурієнтів із високими балами ЗНО, які подали документи до нашого університету, все-таки надали перевагу столичним університетам і академіям, очевидно, керуючись міркуваннями про ширші можливості майбутнього працевлаштування та професійної кар’єри.
ПРОФЕСІЙНА ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ
— Як ви оцінюєте відносно нові елементи вступної кампанії, зокрема систему електронного вступу?
— Електронний вступ мав на меті передусім полегшити роботу приймальних комісій та інформаційну прозорість перебігу вступної кампанії. Натомість технічні проблеми функціонування Єдиної державної електронної бази з питань освіти (ЄДЕБО), на жаль, призвели до непрогнозованого ускладнення роботи приймальних комісій. Ще однією проблемою стала інформаційна дезорієнтація вступників через розбіжність балів на сайтах різних вишів і сайті системи «Конкурс». Наш університет надіслав до МОНМС пропозиції щодо змін Умов прийому до вищих навчальних закладів на 2013 рік, серед яких, зокрема, була обѓрунтована доцільність створення бази даних документів пільгових категорій вступників, що удосконалить роботу приймальних комісій, які не матимуть потреби здійснювати «юридичну ідентифікацію» документів. Також наші пропозиції стосувалися необхідності зафіксувати українську мову та літературу обов’язковими загальноосвітніми предметами в сертифікаті УЦОЯО, а два інших предмети на відповідний напрямок — дати змогу вишам встановлювати самостійно. Ми також пропонували скоротити термін прийому документів до трьох тижнів, оскільки найбільша кількість охочих подати документи є саме впродовж першого тижня прийому документів, а також зменшити кількість тих навчальних закладів, у які вступник може подати заяви, — до двох. Також запропонували зменшити етапи зарахування до двох етапів обміну копій документів на оригінали.
— Хотілося б почути вашу думку про те, що абітурієнти подають документи на вступ за діаметрально протилежними спеціальностями. Загалом складається таке враження, що все робиться лише заради того, щоби вступити... Чи не так?
— Справді, в останні роки абітурієнти українських університетів обирають діаметрально протилежні напрямки підготовки. Це дає підстави говорити про те, що, на жаль, вступ для надто багатьох вступників не є важливим життєвим випробовуванням, своєрідним тестом на зрілість. Їхній вибір майбутньої професії несформований, тому й складається така строката картина обраних факультетів, між якими немає жодної спорідненості. Часто — це проста гра у сліпі випадковості, без жодної професійної орієнтації та аргументованих намірів абітурієнтів. Бо як інакше пояснити раптову однакову мрію абітурієнтів стати або юристом, або економістом, або фахівцем з іноземних мов? Можливо, це якесь підсвідоме бажання будь-що втрапити на престижний факультет, якось (!) там провчитися п’ять років, і натомість університети замість талановитих, високомотивованих програмістів, фізиків, економістів та інших професіоналів, отримують посередніх студентів, котрими керує бажання отримати будь-який диплом, а не бажання розвивати свої здібності. Звідси такий високий відсоток відсіву студентів під час першої екзаменаційної сесії, яка часто засвідчує нездатність значної кількості першокурсників опановувати університетський рівень знань та вимог.
МІЖНАРОДНА МОБІЛЬНІСТЬ
— Нещодавно в інтерв’ю «Дню» викладач європейської економіки в Римському університеті La Sapienza Паскуале Трідіко наголошував на важливості забезпечення мобільності як студентів, так і викладачів у межах Європи. Зокрема, акцентував увагу на можливості набуття нового досвіду завдяки програмам обміну з прикордонними країнами ЄС. Львівський університет активно залучений до цього процесу. Який ефект це дає для студентства й викладацького складу вишу? Чи є певні ризики в такому русі?
— Міжнародний вимір у нашому університетському житті надзвичайно вагомий і стратегічно важливий. ЛНУ традиційно бере участь у різноманітних міжнародних інституційних проектах: TEMPUS-TACIS, Еразмус-Мундус, у програмах Балтійського університету. Цьогоріч, наприклад, став учасником чотирьох проектів TEMPUS-TACIS. Із 2007 і 2010 рр. наш університет став учасником програми Європейської комісії «Еразмус Мундус: вікно зовнішньої співпраці для Білорусі, України та Молдови (Лот 6 і 7)». Програма дає змогу студентам упродовж двох семестрів пройти навчання в європейському університеті-партнері. Студенти, які вже отримали базову вищу освіту, мають змогу отримати європейський диплом магістра після навчання за кордоном. Аспіранти — проводити дослідження в університетах-партнерах протягом двадцяти місяців. Викладачі, наукові співробітники можуть стажуватися або виконувати науковий чи методичний проект впродовж від місяця до півроку залежно від умов проекту. Учасниками програми від нас стали 82 особи: 38 студентів, 15 магістрів, 20 аспірантів, один пост-докторант та вісім викладачів.
Щороку близько 900 викладачів і студентів нашого університету їздять у закордонні відрядження з метою наукового стажування, участі в міжнародних конференціях та семінарах, проведення наукових досліджень тощо. Наші викладачі працюють лекторами у вищих навчальних закладах Польщі, Словаччини, Німеччини, Австрії, Швеції. Така мобільність, без сумніву, безпосередньо впливає на підвищення якості викладання й навчання, а також сприяє нашій глибшій інтеграції в європейський освітній і науковий простір.
— Минулого року в розмові з «Днем» ви говорили про гальмування руху щодо університетської автономії, зокрема, й через «шори в головах очільників». Чи є якісь зміни? Коли, на вашу думку, виникне оця своєрідна лабораторія університетської автономії, де пануватиме свобода для експериментів?
— Змін, на жаль, не відбулося жодних. Проект закону «Про вищу освіту», який сколихнув академічну спільноту і спонукав до згуртування зусиль, щоби захистити дві необхідні умови повноцінного університетського життя — академічну свободу й університетську автономію, так і завис у повітрі — майже як на картині «Замок у Піренеях» Рене Маґрітта. Сага про університетську автономію в Україні — це академічна сага нашої незалежності. Країна, яка не інвестує в освіту і науку, не має майбутнього. Влада, яка не спирається на інноваційні проривні технології, — це вчорашній, а не завтрашній день. Тримати університети на припоні міністерських наказів та розпоряджень — це найгірший із усіх сценаріїв, який радше пасує моделі деградації вищої освіти, а не її розвиткові. Пора державі звикати до цивілізованого діалогу з університетами задля блага нашого суспільства. Такий діалог можливий лише за умови поваги законів університетського життя — його академічної свободи й автономії.
— Нещодавно на факультеті журналістики ЛНУ запрацював «Дискусійний клуб», ініційований студентками-випускницями Літньої школи журналістики. Якою є ваша оцінка цього майданчика зокрема і загалом якості ініціатив та самоорганізації сучасного студентства?
— Ініціативність і самоорганізація — це маркер динаміки студентських пошуків, ілюстрація живої енергетики вічно молодого університетського духу. Студентський творчий неспокій — один із найкращих показників демократизму університетського життя. Місяць роботи «Дискусійного клубу» в нашому університеті переконує, що візія та місія за умови студентської самоорганізації надзвичайно важливі. Дуже добре, що студенти мають мрії та шукають шляхи їх здійснення. Наше атомізоване суспільство потребує критичної маси ініціатив успішної самоорганізації. Літня школа журналістики завдяки головному редактору газети «День» пані Ларисі Івшиній стала успішною школою громадського лідерства, що закладає та формує стандарти якісно нової журналістики і суспільної відповідальності журналістів. Водночас ця ініціатива є важливою цеглиною для закладання фундаменту для появи нової української еліти, яка структурно й функціонально відповідатиме українському суспільству.
СЛОВО І ЧИН
— У минулорічному інтерв’ю ми говорили також про те, що Львівський університет упродовж своїх понад 350 років існування позиціонував себе як плацдарм охорони всього українського. Який ваш рецепт інтелектуального опору в сьогоднішній ситуації?
— Рік, що минає, увійде в історію України як тест українського суспільства на національну зрілість, як випробовування нас, українців, на єдність, міцність і солідарність. Ми вже проходили це в період колоніальної залежності, коли царська політика заборони всього українського через валуєвські циркуляри та емські укази заганяла українську мову на марѓінеси, намагаючись звузити її функції до домашнього вжитку. За цей рік в історію боротьби з українською мовою та культурою вписали свою ганебну сторінку доморощені неоколонізатори, чиї лави поповнили горе-урядники та депутати зі скандальною репутацією, котрі винятково з позицій політичної доцільності перед виборчою кампанією проголосували з усіма порушеннями процедури, без широкого громадського обговорення закон «Про засади державної мовної політики». Таких політиків та урядовців язик не повертається називати слугами українського народу, це радше служаки та прислужники без роду і пам’яті, для котрих Україна стала місцем корупції, безкарного грабунку бюджетних коштів, фінансових пірамід, експериментальним полем найцинічніших політичних технологій.
1876 року, коли вийшов Емський указ, Пантелеймон Куліш у листі до Олександра Барвінського ділився песимістичними думками з приводу відсутності інституційних механізмів для повноцінного функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя: «Яку маємо societas? Де по нашому пишуть закони і дають суд? Де наші катедри шкільні? Де громадські речники українські?» (Барвінський О. Спомини з мого життя. Частина перша та друга. — Нью-Йорк — Київ, 2004).
Хіба не актуально звучить сьогодні це запитання Куліша? Де інституції? Якщо їх не було в ХІХ столітті й їх творили ентузіасти українського національного відродження, котрі мали чітку візію та місію національного відродження, то тепер вони є. Їх багато, і вони різні: державні, громадські, приватні. Маємо очевидну інституційну кризу суспільного та громадянського лідерства. І це виразно засвідчила ситуація із захистом чергових спроб теперішньої влади маргіналізувати українську мову. 150 років тому українські інтелектуали зрозуміли вагу слова, але ще більше усвідомлювали вагу ЧИНУ як громадської чесноти. Сьогодні, у ХХІ столітті, після 20 років державної незалежності, захисна словесна риторика не стримала цинічних дій влади, а ЧИНУ не було, і масштабної суспільної солідарності й консолідації не відбулося. Перефразую запитання Куліша на сучасний лад: а де наша нинішня societas? Зокрема, де Асоціація вчителів української мови й літератури, адже в Україні понад 150 тисяч учителів української мови й літератури? Де їхній голос та їхні лідери? Немає. Саме тому філологічний факультет нашого університету зініціював проведення в листопаді цього року установчого з’їзду Всеукраїнської асоціації викладачів української мови й літератури. Викладачі ЛНУ розробили принципи та проекти стандартів сертифікації знань з української мови як іноземної, оскільки такої сертифікації рідної мови в Європі не мають лише дві країни — Україна та Білорусь. Ми впроваджуємо міжнародні літні школи з українознавства, які мають популярність у наших громадян і здобули хорошу репутацію серед іноземців. Наші молоді історики активно долучаються до інтернет-дискусій про історичну пам’ять, працюють над виданнями про маловідомі для широкого загалу події, як, наприклад, «Процес 59» тощо. Ініціатив багато, але чи це нормально, що на двадцять другому році незалежності України ми повинні вести партизанську війну за право пишатися всім українським? Запитання риторичне...
