Полеміка щодо майбутнього української науки, запропонована «Днем», отримала широкий резонанс. Сьогодні ми публікуємо перший із відгуків. Думка автора цікава тим, що він, заявивши про себе як вчений «тут», зумів довести свою конкурентоспроможність і в США. А тому має всі підстави для порівняльної оцінки: якою бути науці в європейській країні ХХI століття?
Статті академіка НАНУ І.Чебаненка і доктора хімічних наук Л.Качковського про долю української науки, опубліковані в Інтернет-версії «Дня», глибоко зачепили і мене. Попри майже 5 років життя у США, я й далі цікавлюся насущними проблемами моєї рідної країни — України і намагаюся, вже з урахуванням мого американського досвіду, зробити хоча б невеликий внесок у розвиток її науки та сільського господарства. Поки що це не вдається, однак надії я не втрачаю.
Передусім, я продовжую пишатися тим, що я український вчений (хоча, по суті, вже американський). Представники української сільськогосподарської науки мають досить серйозну наукову підготовку, щоб успішно конкурувати з ученими найрозвинутішої у світі держави. Та, як це не дивно, про нашу сільськогосподарську науку в США не мають ніякого уявлення навіть фахівці відповідного профілю. І тут я повністю згодний з думкою Леся Качковського про міжнародну наукову кооперацію.
Проте всередині країни передусім необхідно вибудувати чіткий ланцюжок: від теоретика, що продукує глобальні ідеї про устрій Всесвіту, до безпосереднього виробника конкретного продукту, котрий задовольняє нагальні потреби населення. Причому цей ланцюжок повинен мати вигляд піраміди, вершиною якої будуть представники фундаментальних наук, а основою — вчені прикладних наук. А зв’язки всередині піраміди мають бути обов’язково двосторонніми. Тобто прикладний вчений, знаючи насущні проблеми виробника і розробляючи нові технології виробництва, повинен давати замовлення (які саме з існуючих природних закономірностей необхідно вивчити більш детально) представникові, розташованому вище у піраміді. Водночас вчені з верхньої частини піраміди, ті, що відкривають якісь нові, поки що нікому не відомі закономірності, повинні популярно висвітлювати суть своїх знахідок, щоб прикладні вчені змогли знайти для них практичне застосування. У США ця піраміда працює досить чітко, хоча з першого погляду не завжди проглядається. Цьому сприяють дві речі: 1) швидке надходження новинок в інформаційне поле; 2) захист авторських прав на інтелектуальну власність. З ними в Україні поки що справи йдуть кепсько. Що ж до фінансування науки, то воно також здійснюється з двох джерел, розташованих по різні боки відносно піраміди. Зверху надходить державне фінансування, а знизу — цільові дотації виробничих підприємств. Причому державне фінансування намагається одночасно охопити як наукові, так і освітні цілі. Ось чому «фінансовий душ», що витікає зверху, потрапляє насамперед на університети і вбирається здебільшого ними, хоч невелика частка фінансів «прокрапує» і до спеціалізованих прикладних наукових лабораторій. А от підживлення знизу — від приватних компаній та корпорацій — повністю потрапляє до рук прикладної науки, але невелика частка вже прикладниками перенаправляється вище разом із замовленням на певну розробку. Таким чином, наука в США має два джерела фінансування, і частка кожного з них визначається тематикою досліджень. Це офіційна наука. Та є ще й, так би мовити, неофіційна наука, до працівників котрої нині належу і я. Це наукові підрозділи приватних корпорацій. Вони цілком належать своїй фірмі, ні з ким своїх планів не координують і фінансуються повністю своєю корпорацією. Весь вироблюваний такими вченими науковий продукт є власністю фінансуючої фірми і може бути обнародуваний та проданий за її бажанням.
Згадуючи свою діяльність у радянські часи (я дванадцять років — з 1984-го по 1995 рік — очолював відділ у Всесоюзному НДІ винограду і вина «Магарач», був автором кількох технологій інтенсивного розмноження винограду та інших рослин), можу однозначно назвати найважчу і найнеприємнішу частину роботи — впровадження закінчених розробок. Завдяки існуючій господарській системі керівники радгоспів і об’єднань були абсолютно незацікавлені в підвищенні продуктивності праці та зниженні собівартості продукції. Якщо все-таки знаходилися керівники господарств, котрі прагнули отримати нову високоефективну технологію, то це їхнє прагнення базувалося на чистому ентузіазмі і не підкріплялося ніякими матеріальними стимулами. До того ж, не всі керівники наукових колективів були легкими на підйом і могли мандрувати, як я свого часу, по виробничих об’єднаннях від Молдавії до Таджикистану, відшуковуючи зацікавлених у впровадженні людей. От і залишалося багато чудових розробок в об’ємистих запорохнявілих папках звітів, яких, крім авторів, ніхто не читав. Проте робота наукових відділів оцінювалася за звітами. От і з’явилися в усіх інститутах паперотворці — люди, що можуть написати добре ілюстрований таблицями та графіками об’ємний звіт, цінність якого дорівнювала вартості витраченого на нього паперу.
Наступне хворобливе місце вітчизняної науки — це «подушне» фінансування. Тобто фінансування відділів та загалом інститутів визначалося кількістю службовців за штатним розкладом — і тільки. Тому для того, щоб вести солідну напружену тематику, пов’язану з придбанням дорогих приладів, витратами матеріалів, хорошим командировочним фондом, мені доводилося мати у складі відділу понад 20 чоловік, хоч поставлене перед відділом завдання виконували реально 5-6 чоловік. Інші були безумовно необхідним баластом і пишалися своїм науковим стажем, оскільки більше пишатися було нічим. Яскравим відображенням цього є невеликі статті у спеціалізованих журналах, що мали 7, 8, а іноді й 12 авторів.
Гостре питання порушив у своїй статті академік НАНУ І.Чебаненко. Воно стосується «академікотворчості» і, можу додати, «ступенетворчості». На одній з першотравневих демонстрацій радянської епохи я побачив лозунг: «Кожен четвертий вчений світу — радянський вчений!» Уже немає в живих «зоряного генсека», але інерція людських бажань велика. І внаслідок цього з’явилися численні академії, звання професора стали надавати спочатку кандидатам наук, а потім і взагалі особам без наукового ступеня. Окремі керівники великих підприємств та об’єднань захотіли стати кандидатами наук, і вчені ради, червоніючи від сорому, присуджували їм ці ступені. А за ці ступені і звання люди отримували, крім морального задоволення, ще й певну надбавку до зарплати. А як же в США? Як не дивно, тут таких явищ не спостерігається. Тобто гонористі люди тут також можуть задовольнити свої запити: наприклад, ставши членом Нью-Йоркської академії наук (тобто академіком). Однак за членство у цій академії тобі не платять, а, навпаки, самому треба платити, і тому бажаючих потішити своє самолюбство серед практичних і скупуватих американців знаходиться дуже мало. Що ж до наукових ступенів, то, для прикладу, штат Каліфорнія, що зосередив у собі майже 90 відсотків американського виробництва винограду та вина, набагато переваживши за цим показником Україну, має лише трьох докторів сільськогосподарських наук з виноградарства (включаючи вашого покірного слугу). Інші вчені цього профілю мають ступені докторів філософії з виноградарства (аналог нашого кандидата наук, але не дутого) і магістрів наук (аналог нашого студента-дипломника певної кафедри). Як наслідок, американська виноградарська наука, значно поступаючись українській за кількісними параметрами, досягає таких успіхів, що починає виходити у світові лідери з багатьох питань, відтісняючи на другий план країни з багатовіковою історією виноградарства.
Тепер про наукову кооперацію. Розглянемо конкретні приклади. У провідному університеті Каліфорнії сільськогосподарського профілю (у м. Девіс) постійно стажуються кілька фахівців з вищою освітою з різних країн світу. Вони самі ведуть дослідницьку роботу і знайомляться з роботами своїх колег. І навіть наша компанія «Дуарте Нерсері» є чудовим зразком міжнародної кооперації: науковий директор — Олександр Терещенко, українець; менеджер мікроклонального розмноження плодових рослин — Марко Туркетті, італієць; інженер з очищення води та природоохоронних заходів — Олександра Неп’єр, австралійка; фахівець із закладання виноградників та патронажу саджанців — Маркус Бокіш, іспанець; фахівець з клонів та виноробської оцінки сортів винограду — Стефан Даніельс, німець; менеджер зрошування тепличного комплексу та стелажів відкритого грунту — Хайме Реєс, мексиканець. І цей приклад служить доказом того, що власники компанії підбирають керівні кадри не на основі національної ідеї, а за рівнем професійних достоїнств фахівця. І результатом стало те, що маленька родинна компанія за 5 років стала найбільшим виробником саджанців винограду та плодових дерев у США. Масштаби її розвитку перевершили навіть заповітні мрії гігантоманів сільського господарства СРСР. Однак ефективність роботи компанії дуже висока завдяки принципово новим технологіям виробництва, на які отримано державні патенти США. І ми не приховуємо нічого — університети возять до нас студентів, і я сам детально пояснюю їм весь технологічний ланцюжок. Щороку буває по 15—20 різних екскурсій, зокрема іноземних. Особливо зачастили китайці. Була й делегація з України — фермери Хмельниччини. Хороші дуже люди, тільки от освіти їм би сільськогосподарської хоч трохи. Нехай вони не ображаються на мої слова — вони хороші селяни і працелюбні люди, але щоб гідно вести сільське господарство ХХI століття, потрібно знати значно більше. Мені особисто після переїзду до США довелося працювати більше року по 12-14 годин на день (хоч офіційний робочий день 8 годин), щоб ліквідувати своє відставання у роботі з комп’ютером. Зараз робота сучасного вченого просто немислима без знання основних комп’ютерних програм, більшість наукових приладів мають комп’ютерний інтерфейс, а Інтернет дозволяє вмить отримувати і передавати інформацію, навіть якщо абонентів розділяють океани. Я хочу добрим словом пригадати колишнього директора Інституту «Магарач», академіка С.Ю.Дженєєва, який, незважаючи на спротив немолодої частини членів вченої ради, дозволив моєму відділові ще 1990 року придбати персональний комп’ютер. Не розуміли тоді літні академіки, що комп’ютер — це не іграшка для дозвілля, а нове вікно у світ знань.
Та повернімося до долі української науки. Тут передусім необхідно навести лад і визначитися, хто є хто і чим займається. Я думаю, що скоро в парламенті України все налагодиться, і країна визначиться з головним — економічною формою державного устрою (напівсоціалiзм у країні чи вже напівкапіталізм). Потім необхідно визначитися, причому чесно, хоча б для себе, чи Україна бідна держава, чи все-таки злиденна. І, виходячи з цього рішення, визначити кількість наукових установ, їхні профілі та чисельний склад наукових працівників. Причому фінансування цих установ і, відповідно, зарплата працівників мають бути на європейському рівні (адже Україна — європейська країна). Скоротіть до краю чисельність наукових співробітників, але виплачуйте їм регулярно нормальну, відповідну їхньому рівню роботи зарплату. І мені хочеться на запитання шановного колеги Леся Качковського «Чому Сполучені Штати наймогутніша країна?» (з його відповіддю я особисто повністю згодний) навести відповідь старого фермера, члена Фармбюро штату Каліфорнія. Два роки тому, коли мене ввели у члени Фармбюро, він поставив мені це запитання і сам на нього ж відповів: «Та тому, що в США займається сільським господарством усього 4 відсотки працездатного населення, забезпечуючи з лишком усю країну продовольством і вивільняючи 96 відсотків для інших видів діяльності». Я не маю зараз статистичних даних про те, який відсоток працездатного населення України займається сільським господарством, але думаю, що різниця разюча. (За різними даними, у «сезон» до 2/3 населення зайняті на особистих підсобних господарствах, у селах проживає третина населення. — Ред. ). Та й мешканці американського передмістя вирощують на своїх задніх подвір’ях не помідори та картоплю, а травичку і квіти. І ніхто не ганьбить американських вчених, відряджаючи їх під час жнив на допомогу фермерам, бо самі фермери не потребують цього. Адже кожен із нас пройшов через це, і не раз, у студентські, аспірантські та кандидатські часи. А в Криму і докторів наук разом з усіма співробітниками відділу на збір врожаю відправляли під вигуки колгоспників: «Ну ось і дармоїдів пригнали!» Адже ці доктори та кандидати наук за завданням держави розробляли технології завтрашнього дня, тим часом як колгоспи та радгоспи працювали за технологіями вчорашнього дня. І тепер цей розрив перетворився на провалля. Селянин уже не може зрозуміти вченого, орієнтованого власним урядом на перегони з передовою зарубіжною наукою. Перегони ми витримали і навіть де в чому перевершили іноземних колег, але від власного господарника-виробника відірвалися далеко. Ось у чому причина від’їзду вчених за кордон, бо кожен дослідник мріє побачити масштабне застосування своїх успішних розробок. І далеко не завжди матеріальні інтереси посідають перше місце. Хоч і чистих альтруїстів я поки що також не зустрічав і сам до них не належу.
Тепер кілька слів про те, що треба робити, щоб порятувати українську науку. Чи, точніше, що можна було б зробити, якби власний уряд був зацікавлений у цьому. Академік І. Чебаненко порушив у своїй статті питання компетентності міністерських керівників науки. Шкода, що вона стала ще гіршою. За радянських часів, якщо високий керівник сільськогосподарської науки міністерського рівня міг без довгих вагань відрізнити яблуко від груші, то його компетентність не бралася ні під який сумнів. І, до того ж, усі рішення приймалися колегіально, щоб у разі помилки не можна було знайти винного. Мені здається, що подібна практика триває і зараз. Так, наприклад, рік тому в мене виникла думка організувати в Криму регіональний центр розмноження винограду і плодових культур на базі найпередовіших у світі технологій і забезпечити посадочним матеріалом насамперед Україну, а потім і Молдову, Грузію, Болгарію, Румунію та Туреччину. Цей центр також служив би базою для поширення передових технологій і сортів. Цією ідеєю я зумів зацікавити кілька американських компаній відповідного профілю, досвідчені економісти прорахували всі витрати з урахуванням української специфіки, знайшли американський банк, що погодився надати під цей проект кредит з відстрочкою платежу. І захопивши з собою всі розрахунки та викладки, а також рекламну відеокасету, представники компаній поїхали до Криму та Києва. Повернулися вони в повному розумінні цього слова приголомшеними. Попри очевидну користь проекту і наявність фінансування під нього, ніхто не зважився ухвалити рішення, і проект поїхав вгору по інстанціях, поки не дійшов аж до Верховної Ради України. І тоді вже всі задовольнилися. Американцям видали офіційний папір, який засвідчував, що за сприятливих обставин процес проходження проекту через парламент займе всього два роки. Вже тут, у Каліфорнії, я переконував їх, що це не вишукано-знущальна форма відмови, а нормальний стиль роботи пострадянської держави. Однак банк не чекатиме, там же існують досить стислі терміни надання кредитів, і якщо не буде прийнято цього проекту, то кредитні кошти будуть спрямовані за іншим призначенням. Над усе американці дивувалися тому, що їх дуже привітно приймали, проект хвалили, а рішення все відкладали і відкладали. Багатьом чиновникам в Україні дуже важко зрозуміти, що час ділових людей коштує грошей у буквальному значенні. Ще раз мені вже не вмовити американців підтримати цей проект чи запропонувати іншу форму взаємовигідної співпраці з Україною. Адже прибуток від здійснення цього проекту дав би можливість, за моїм задумом, крім погашення заборгованості з кредиту, виділяти щорічно по півтора-два мільйони доларів на фінансування наукових розробок у галузі виноградарства та садівництва. Та, як видно, керівництву України не до цього.
На сході є багато хороших приповідок. Нашій темі розмови добре відповідає перська: «Підвести коня до джерела може одна людина, але змусити його пити, якщо він не хоче, не зможуть і сорок чоловік».
Будемо чекати, поки кінь захоче пити?
