Нещодавно «День» відвідав Одесу з метою написання статті про хоспіс, що діє при Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі. (Див. «День» №140-141). Однак обмежитися одним матеріалом було складно. Настоятелька монастиря — матушка Серафима (ШЕВЧИК) — відома своїм соціальним і культурологічним служінням далеко за межами Української православної церкви, до якої належить.
Вона — голова синодального відділу «Церква і культура». Директор Історико-краєзнавчого музею «Православна Україна» Київської єпархії. Засновниця Музею «Християнська Одеса». Авторка 15 книжок з історії православ’я та української духовної культури. Лауреат премії «Жінка третього тисячоліття» (ввійшла до списку ста найвпливовіших жінок України)... З її ініціативи було відкрито хоспіс, розпочалася співпраця з жіночими та дитячими виправними колоніями, робота з наркозалежними, турбота про безпритульних (черниці щодня годують до п’ятисот осіб)...
Це, так би мовити, офіційна інформація. Із неофіційної, тобто тієї, яку дізнаєшся з гостювання в монастирі чи безпосереднього спілкування з нею: ігуменя — першокласний менеджер і дипломат. Матушка Серафима на практиці послуговується актуальною нині тезою про те, що Церква повинна вийти за межі огорож своїх храмів. Вона має добрий смак: монастирське подвір’я потопає у вазонах і квітах, а кабінет — у книжках та іконах.
— Такі гарні ікони. (Роздивляємося.)
— Це — експонати музею «Православна Україна», що будується.
— У вас книжка про Андрея Шептицького? (Переходимо до численної бібліотеки.)
— Мені цікава ця постать. А ось ще «Ліквідація УГКЦ (1939—1946). Документи радянських органів державної безпеки». Хто хоче щось закинути греко-католикам, нехай прочитає ці два томи.
— Відомо, що ви теж пишете книжки: «Одесский Спасо-Преображенский собор: жизнь, гибель, воскресение», «Молитва за перемогу», «Піст від диявола»... Власне, поговоримо про останню. Вона — на тему Голодомору. Написана до 70-х роковин трагедії (2003 р.). Тоді вшанування пам’яті жертв голодів і політичних репресій ще не набуло такого масового характеру, як за часів президентства Ющенка і тепер. Що стало поштовхом до її написання?
— Українська православна церква вважала, що має запропонувати суспільству свою відповідь щодо Голодомору. Це було богословське осмислення трагедії. У своїй передмові до видання митрополит Володимир, з благословення якого вона вийшла, чітко сказав: Голодомор був геноцидом, спричиненим радянською владою. Вона, зрікшись божественної моралі, витворила свою систему цінностей, в якій людське життя так мало важило! За радянських часів був популярний анекдот. Зустрілися Рузвельт зі Сталіним і кажуть: «Перевіримо, чий народ слухняніший». От Рузвельт наказує своєму підлеглому кинутися в прірву. А той відповідає: «Я — не божевільний! У мене — жінка і двійко дітей!». Такий ж наказ віддає Сталін. Його підлеглий відразу взявся за виконання. Американський президент, перелякавшись, кричить: «Що ти робиш?». І чує: «У мене — жінка і двійко дітей!»
Ми почали збирали фактаж з усіх єпархій. Насправді Україна пережила чотири голоди. Перший, розпочавшись 1918 року, тривав до 1922—1923 років. Його спланував Ленін та оточення. Потім страшне лихоліття 1932—1933-х. Врешті, голод українці пережили за часів німецької окупації. Далі — у 1946—1947-му. Чотири голоди на одне сторіччя — і один народ!
Гадаю, це важливо, коли Церква говорить про історичну правду. Бо ж політики часто «переписують» історію або політизують її відповідно до кон’юнктури. До того ж на сьогодні, як свідчать соціологічні опитування, Церкві українці довіряють найбільше.
— Матушко Серефимо, 2006 року ви були визнані кращим православним журналістом. На ваш погляд, висвітлення релігійного життя у світських вітчизняних ЗМІ за останні роки змінилося? Чи й надалі зберігається невтішна тенденція: численні сюжети та публікації про Церкву пов’язані зі скандалами?
— Я як історик повернуся в ХІХ століття. І тоді писали про релігію в негативному ракурсі. І статті на замовлення. Пригадуєте, в поемі «Дванадцять» Олександра Блока такі рядки:
«А вон и долгополый —
Стороночкой и за сугроб...
Что нынче не веселый,
Товарищ поп?
Помнишь, как бывало
Брюхом шел вперед,
И крестом сияло
Брюхо на народ?»
Але були цікаві публіцисти: Василь Розанов, Микола Бердяєв, Іван Ільїн. Вони писали глибокі праці, нехай і викриваючи ті чи інші явища в Церкві, що люди наверталися до Бога. Зараз таких небагато. Однак вони з’являться. Вірю, що українська журналістика знайде свій шлях, якщо її не приватизують, звісно.
— А які сьогодні, на вашу думку, завдання стоять перед Церквою? Адже, наприклад, Україна посідає одне із перших місць за кількістю абортів в Європі. Або, сказати б, в Одесі проживає чи не найбільша кількість ВІЛ-інфікованих?
— Коли повідкривалися кордони, разом з вітрами свободи до нас занесло й різні недуги західного суспільства. А тут якраз був благодатний ґрунт: божественна мораль підмінена радянською системою цінностей, серед яких і несвобода.
На мою думку, коли людина проходить випробування, вона стає міцнішою.
У 1970—1980-х роках у Європі одним із популярних кличів молоді було — drugs, sex&rock-n-roll. Кумири, наприклад, Фредді Мерк’юрі, йшли з життя красивими, молодими. А більшість людей, які належали до згаданого покоління, виявилися втраченими. Я добре пам’ятаю, який страшний нігілізм панував тоді. Тепер же Мік Джаггер своїй доньці дає поради, куди їй слід ходити, а куди не варто. Мадонна теж в суворості виховує власних дітей. Якось в одному інтерв’ю вона розповідала, як сама зростала в спартанських умовах в католицькому середовищі. І, пройшовши через багато чого, стала ще вимогливішою до дітей, ніж колись її батьки до неї.
Так, вже в українців починає вироблятися імунітет до різних недуг західного суспільства. Багато тих, чия юність припала на початок 90-х, коли був розгул бандитизму, нині по-іншому виховують синів і доньок. Прагнуть, щоб вони навчалися у вишах, мали пристойне товариство, пізнали Бога...
А завдання Церкви залишається незмінним — спасати людей. Відповідно, чернецтва — активно служити світові і молитися за світ.
— Матушко Серафимо, відомо, що за останні роки в західному світі мало покликань молодих людей до чернечого життя. Тож там переважають ченці та черниці літнього віку. А яка тенденція спостерігається у вашому монастирі?
— Приходять різні. І старші жінки. І незаміжні дівчата, які хочуть присвятити себе Господові. Проте таких мало. (Коли тридцять років тому я вступала в Києво-Покровський монастир у Києві, таких було більше. Від тієї неправди, яка панувала скрізь, вони хотіли спастися в монастирях. Тепер є різні альтернативи спасіння.) Тут поряд духовна семінарія. Так, у монастирі відкрито три відділення семінарії: регентське, золотошвейне, де гаптують церковне вбрання, і швейне, де шиють церковні шати. До речі, наші дівчата, які віруючі, віддані та послушні, для семінаристів є найкращими кандидатками на створення сім’ї. (Тільки невеликий відсоток вихованок обирають чернецтво.) Інколи жартуємо, що з нашої легкої руки створено чимало православних сімей. Бувало, сестри обурювалися, що по кутках монастирського подвір’я ховаються семінаристи з вихованками. А потім збагнули, що в пріоритеті все-таки створення християнської сім’ї.
— А як до вас прийшло покликання?
— У мене батько — росіянин, а мати — українка. Я народилася у Владивостоці. Тільки потім ми переїхали в Україну — на батьківщину матері — Черкащину. Там я вивчила українську. Хоч була хрещеною і з матір’ю ходила до церкви, проте росла собі звичайною дитиною. Писала вірші. Перший — про Леніна... Аж якось удвох з мамою прийшли до однієї бабусі, й та заспівала псальму. Таку собі селянську псальму про те, як голуби прилетіли до душі, яка прощається із тілом. Насправді ж то були не голуби, а янголи, — співалося далі. Це зворушило, адже в радянські часи на кожному кроці говорилося про світле майбутнє і ніколи — про смерть, тим більше — про потойбіччя. І стало першим поштовхом до віри. Згодом поїхала до Почаєва. Там пересвідчилася, що відчуваю поклик до чернецтва. Потім вступила до Києво-Покровського монастиря, де пробула 11 років.
— Матушко Серафимо, існує чимало книжок про підпілля греко-католицького чернецтва. А як вам, православній черниці, було служити за радянських часів, коли Бога витіснили на маргінеси?
— Нелегко. Щомісяця в Києво-Покровський монастир приїжджала комісія з парткому і перевіряла паспорти. Непрописаних там (а таких було чимало) могли посадити — тоді такі правила були. Тож ми ховалися на горищі. Адже настоятелька нас приймала в монастир як працівниць кухні, прибиральниць, двірничок... У мене навіть є посвідчення двірнички, яким пишаюсь. Я розумію тих греко-католицьких черниць з Галичини, які пережили підпілля, — це було одночасно небезпечно і захопливо!
Однак гоніння було не єдиною проблемою. Був ще конфлікт поколінь. Коли ми, молоді й життєрадісні, прийшли в монастир, то застали в ньому стареньких суворих матушок, які, наприклад, не розуміли, як можна йти і усміхатися... Як і багато чого іншого не розуміли. Навіть прізвисько нам придумали — комсомолки. А ми, відповідно, не розуміли їх. Проте любили. При нагоді прагнули до тих Божих людей, які прожили складне монаше життя, доторкнутися. Наприклад, допомогти піднятися з крісел, коли засиділися, провести, підтримуючи за лікоть... До слова, наша ігуменя цей конфлікт вирішувала просто: коли бачила найменший непослух — виганяла з монастиря.
— Матушко Серафимо, насамкінець: скажіть, що ви зараз читаєте?
— Чернече життя передбачає читання церковної літератури. У мене навіть є щоденник, де записую цитати зі Святих Отців. Також дуже люблю мемуаристику. Зокрема, мемуари Чарлі Чапліна, балерини Матильди Кшесинської, секретарки Гітлера Траудль Юнге... До слова, мене вразило, що апостол Юда виявився більш моральним, ніж Йозеф Геббельс — перший покаявся. У спогадах — реконструкція, квінтесенція епохи й тодішніх поколінь людей.
ДО РЕЧІ
Ті, хто хоче допомогти Дому милосердя, можуть надсилати кошти на розрахунковий рахунок
26005000039192
МФО 300023
ПАТ «Укрсоцбанк»
Код ОКПО 23988451
