Крістоф БАРБ’Є — заступник головного редактора тижневика «L’Express», політичний коментатор, письменник і есеїст, постановник і актор. В Україні — вперше. Прибув сюди на два дні на запрошення Французького культурного центру. Серед перших вражень — відвідання засідання Верховної Ради. Йому пощастило — він потрапив на те засідання, де тричі ставилося на голосування питання про главу Нацбанку України. І дипломатично відреагував: «Побачити, як відбуваються дебати у вашому парламенті, було дуже цікаво».
ШТРАФИ ДЛЯ ДЕПУТАТІВ
— А є якась різниця між тим, як проходять дебати у нас і у Франції?
— Тут я був свідком двох речей, неможливих у Франції. Перше — опозиційні плакати, вивішені на балконі. Друге — у вашому парламенті працюють мобільні телефони. У Франції вони всі вимкнені. У нас правил функціонування суворо дотримуються, і порушників карають штрафами, крім того, можуть заборонити бути присутнім на кількох засіданнях.
У парламенті ми були свідками того, що спікера українського парламенту оточували то представники опозиції, то більшості. Якби подібне відбувалося в нас, то це б уже вважалося революцією. Я хочу сказати, що пропорційно-мажоритарна система виборів у нас у Франції також активно дебатується, і зараз ми дійшли до того, що треба вибрати або одну, або другу. Тому що пропорційна система не дозволяє виявити чітку більшість. Франція дуже постраждала від цього за часів Четвертої республіки до 1958 року. А мажоритарна система дозволяє виявити справжню думку більшості населення.
— Україна завжди була в Європі географічно. Наша країна остаточно визначилася з рухом «у Європу». В Україні є розуміння, що ми «ще не Європа». Коли ви сюди приїхали, то відчули, що виїхали за межі Європи?
— Гадаю, що є велика різниця між тим, що можна побачити в самому Києві й за межами столиці. Я дуже добре знаю Прагу. Якщо порівнювати Київ і Прагу, то, безумовно, це європейські міста. З погляду економіки, культури, ми перебуваємо в одній системі цінностей і на одному континенті. Але є дві основні відмінності: чехи — не сусіди й не кузени росіян, і Вацлав Гавел — не Леонід Кучма.
— Ви говорите «нам», а для вас особисто?
— Особисто я виступаю за дуже широку Європу. Я бажаю, щоб Україна одного разу вступила в Європу, і це буде природним процесом. Але, гадаю, що згодом це буде все важче й важче. Упродовж десяти років розширення Європи було ідеалом. Колишні комуністичні країни повинні були увійти в Європу, і ми б їх прийняли з розпростертими обіймами. Це було б ідеально, але тепер, коли десять країн з колишнього соціалістичного табору вступають у Європу, ми для себе раптом відкриваємо, що цього ідеалу важко досягнути, а є ще реальність, що заважає це робити. Дуже важко підіймати рівень життя 40 мільйонам поляків і при цьому підтримувати технологічний рівень сільського господарства Польщі. А якщо до цього додати 50 мільйонів українців і українське сільське господарство, його потужності щодо зерна — це буде непосильна ноша для Європи.
Крім того, тривають дебати навколо Туреччини. Врешті-решт ми захочемо мати Європу більш обмежену, але більш однорідну за економічним розвитком. Ідеально б було, щоб Україна була в Європі. Але реально це може мати форму асоціативного контракту між ЄС і Україною, досить-таки міцного. Крім того, значна частина відповіді, бути чи не бути в Європі, за українцями. Може, вони хочуть більше співробітничати з Росією. Або ж навпаки — вони хочуть бути в Європі. І ось так упродовж тисячолітньої історії Україна знаходиться між Заходом і Сходом. Це синдром Мазепи.
ПРЕСА ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ ВПЛИВАТИ
— Ви приїхали сюди читати лекції на, здавалося б, взаємовиключні теми: театр авангарду і політична система Франції...
— Коли я побачив дебати у Верховній Раді, я собі сказав, що і театр, і політика — це одне й те саме. У Франції театр і політика, а також література і політика настільки пов’язані, що вони однe одного виражають. Франсуа Міттеран був дуже великим знавцем літератури. Такі знамениті письменники як Ламартін, Віктор Гюго займалися політикою. Політичні діячі мріють про те, щоб залишити ще й літературний слід. Завжди літератори, письменники мріяли про те, щоб якось впливати на політичні події. Або хоча б стати радником якогось принца або короля. Щодо мене, то я вдень займаюся журналістикою, щоб заробити собі на життя, а увечері — театром, щоб відволіктися.
— А політикою?
— Я не займаюся політикою. Треба чітко визначитися, ким бути — політиком чи журналістом. Але можна займатися журналістикою і театром.
— Наша традиція дещо відрізняється від європейської. У нас журналіст — це завжди більше, ніж просто людина, яка вміє писати. До його думки прислухаються.
— У нас також є знамениті журналісти, які пишуть передовиці. Вони, звичайно, всі хочуть якось впливати на хід політичних подій. Але от уже років із двадцять великі часописи відмовилися від того, щоб впливати. Вони намагаються орієнтуватися на комерційний успіх. Ми вийшли з тієї епохи, коли преса обслуговувала політичні партії, політичних діячів.
Остання битва на нашому політичному фронті, коли журнали захищали політичні ідеї, сталася 1981 року, в рік обрання президентом країни Франсуа Міттерана. Відтоді було багато дискусій і багато чого змінилося. Саме це дуже помітно на історії «L’Express». Журнал уперше вийшов у рік смерті Сталіна — 1953 року. Він з’явився для того, щоб підтримати одного політичного діяча лівого напрямку й допомогти зробити Францію неколоніальною країною. Але через 20 років власник журналу сам схотів займатися політикою. А оскільки журналісти не погодилися з таким підходом — вони пішли і створили інший журнал. А відтоді як я відповідаю за політику в «L’Express», ми завжди були дуже жорсткими щодо правого Алена Жюпе й до лівого Ліонеля Жоспена. І коли мене запитують, який же ми журнал — правий чи лівий, я завжди відповідаю, що ми стоїмо над двобоєм. Це не стосується всіх інших газет і журналів. Деякі часописи мають політичне забарвлення, але при цьому аполітичність мас-медіа у Франції сьогодні — досить- таки стійка тенденція.
— Ваше враження від української преси?
— Я, звичайно, бачив деякі газети. Преса різноманітна, її багато. Мене вразило, що кожна назва газети — вираження поглядів і волі якогось політичного напрямку або діяча, і зрозуміло, що її зміст залежатиме від того, що думає її власник, так би мовити, духовний батько. Щоразу ти тут чуєш розмову про людину, яка чинить вплив, кому належить, хто фінансує. Нині більше впливає на настрої виборців все-таки телебачення, і, напевно, політичні битви мають перенестися на грунт телеканалів, а не на пресу.
ТАЄМНИЦЯ ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ СПОВІДІ
— Чи часто у французьких ЗМІ трапляються сутички між редактором і журналістом. Чи у вас журналісти просто знають, що піде, а що — ні, тому до конфліктів не доходить?
— Перед публікацією якоїсь статті у нас в редакції відбуваються широкі дебати щодо того, як має висвітлювати дану подію часопис. Керівник відділу підбиває підсумок цим дебатам, але дуже часто в кінцевій статті наведено багато думок, що прозвучали під час обговорення. Конфлікти між журналістами й редакторами у Франції трапляються дуже рідко, але коли думка журналіста розходиться з думкою редакції, то він може скористатися можливостями так званої статті про совість. Журналіст може покинути орган преси, з яким він не згоден і де його гноблять, але видання змушене буде сплатити йому значну суму завдяки цій статті.
— Де ця стаття зафіксована?
— Стаття про совість і особисту думку журналіста міститься в хартії підприємства. Статути всіх відомих видань у Франції містять її. У нас діє цікава система, коли газета переходить у руки іншого власника. Журналісти, не задоволені новим власником або не згодні з лінією, яку проводить новий власник, завдяки цій статті можуть піти із солідною компенсацією. Мій тижневик скоро також змінить свого власника. Упродовж п’яти місяців — із січня по травень — журналісти, які захочуть піти, зможуть це зробити за цією статтею.
— Ви вже знаєте, хто буде вашим власником?
— Ми зливаємося з іншою дуже важливою щоденною газетою — «Le Figaro». Головний акціонер цього комплексу — група «Дасу», що виробляє бойові літаки. Вона не може диктувати свою думку журналістам, але журналісти, які є пацифістами, можуть піти. Просто через те, що орган фінансується і належить військовому підприємству.
— А в якому разі можуть звільнити журналіста у вашій редакції?
— Він повинен здійснити тяжкі порушення. Наприклад, вигадати неіснуючу інформацію. Або не додержатися закону об’єктивності, тобто не дати в публікації висловитися «за» або «проти» різним сторонам.
— А що вважається найбільшою етичною провиною журналіста?
— Неправдива інформація. Це дуже серйозне порушення. Друге за тяжкістю — порушення закону про приватне життя людей. І коли журналіст, отримуючи інформацію від третіх осіб, у суді не захищає джерело інформації. Закон поважає, якщо журналіст у суді відмовляється розкривати своє джерело інформації. Це сприймається так само, як таємниця сповіді або лікарська таємниця...
— Яка доза лайливих слів у французькій пресі дозволена?
— Друкована преса у Франції користується скоріше літературною мовою. Журналісти шукають гарну фразу, стиль. Але молоді журналісти все частіше використовують вислови розмовної мови. Це не розв’язна мова Інтернету, але це схоже на мову молоді з передмістя великих міст. Крім того, треба зауважити, що французький читач не дуже любить, коли в статті дуже багато англіцизмів. Політичні журналісти дуже люблять використовувати цитати історичних і політичних діячів.
ТЕАТР І СВЯТА
— Яку тенденцію в театральному житті Франції у році, що минає, ви можете назвати? І як вона дотична до того театру, яким займаєтеся ви?
— Головна тенденція — це участь у театральних спектаклях зірок кіно й естради. Як акторів. Театр — це хороша реклама для них. І такі молоді кіноактори, як Марі Жиле, і такі відомі співаки, як Мішель Сарду, приходять у театр для того, щоб випробувати свої сили. Це для них — професійний подвиг, тому що грати в театрі важко.
Друга тенденція 2002 року — ми святкували ювілей Віктора Гюго, і було поставлено багато його п’єс. Що ж до моєї театральної трупи, то ми вчинили інакше. Один iз моїх друзів, який займається театром разом зі мною, одружився з колишньою моделлю Карлою Брюні. Вона стала співачкою, випустила диск, який дуже добре розкуповується. Це стосується шоу-бізнесу.
А для натхнення — у Франції були дебати щодо бюджету, зниження податків. І ми поставили нашу версію «Скупого» Мольєра. На прем’єру запросили міністрів, яких я добре знаю. Міністр транспорту прийшов, під час спектаклю ми його запросили на сцену, перевдягли. Він поставився до цього з гумором. Газети, телебачення про це багато говорили.
— Свій спосіб реклами...
— для міністра транспорту.
— Але, з другого боку, ви знайшли свій метод впливати на політику.
— Не знаю, наскільки я вплинув на міністра транспорту, але я хотів би, щоб прийшов міністр культури. Та й міністр, який відповідає за бюджет, після «Скупого» ніскільки не змінився.
— Чи є у журналістів вашого видання традиція разом святкувати Різдво, Новий рік?
— Святкувати разом — ні, кожен у себе вдома, в колі сім’ї. За винятком ранків для дітей працівників. Але що відмічаємо усі разом, то це річницю створення. «L’Express» наступного року — 50 років, це буде приводом для зустрічі. Але все-таки найбільше свято для нашого журналу було 9 листопада 1989 року, коли під час святкування виходу у світ двохтисячного номера журналу надійшло повідомлення, що зруйновано Берлінський мур.
ДОВІДКА «Дня»
Крістоф БАРБ’Є народився 1967 року в Салланш (От- Савуа). У 1987—1991 роках вчився у Вищій Нормальній школі, де отримав ступінь магістра з історії (тема: «Виборча кампанія Жана-Луї Тіксьє-Віньянкура на президентських виборах 1965 р.»).
Починаючи з 1996 р., працює в тижневику «L’Express» шеф-редактором служби внутрішньої політики, а з липня 2000 року — заступником головного редактора журналу. Автор творів «Останні дні Франсуа Міттерана» (1998), «Сирітська комедія, або Справжні могильники голлізму» (2000), «Війни в Єлисейському палаці не буде, або Імпровізація Гаромбера, п’єса в чотирьох діях александрійським віршем» (2001), яку режисер Фабріс Андрієн поставив у театрі Trevise в березні—травні 2002 р. З 2001 року веде щоденну передачу на BFM («Ранковий політичний гість»).
