Читачам «Дня» вона відома як автор статті «”Міст” Патонів на Білорусь», що присвячувалася білоруським корінням знаменитої родини, насамперед, брату академіка Євгена Патона – Петру. Авторитетний земський діяч Речиці в 1918 р. став старостою Поліської округи (нинішня Білорусь) – адміністративно-територіальної одиниці Української Держави. Дослідниця повернула його сучасникам – як з’ясувалося, навіть Борис Патон знав про свого дядю лише те, що він був. Повернення історичних постатей до сучасників стало життєвим покликанням науковця. Вона неабияк пишалася іншим своїм досягненням – вивченням життєвого шляху Палути Бадунової, народної секретарки (міністерки) опіки Білоруської Народної Республіки, згодом – заступниці голови Народної Ради БНР.
Валентина Лебедева народилася 10 березня 1955 р. За власним твердженням її захоплення білоруською історією та мовою формувалося під впливом рідних сіл батька та матері – Ларища, що на півдорозі між Гомелем та Добрушем (прикордоння, з української сторони – Городнянщина), та Остроглядово, що на Брагинщині. «Я поліщущка», «білорускість надана мені природою» – не без сентименту можна було часом почути від Валентини Михайлівни. Але переконаною білорускою її зробила Москва – опосередкований наслідок двохтижневої музейної практики на четвертому курсі історичного факультету та ближчого знайомства з досягненнями національної культури.
Понад три десятиліття дослідниця працювала в Гомельському університеті ім. Франциска Скорини, однією з перших на початку 1992 р. розпочала викладати історію Білорусі рідною мовою. «Валентина Михайлівна принесла до аудиторії дух білоруськості», – писатимуть про неї студенти. А сама вона казатиме: «Мова – підстава до мого гонору. Та моя біль».
«Я зв`язана з життям та творчістю Митрофана Довнар-Запольського», – так пані Валентина говорила про свої дослідження одного з ідеологів білоруської державності, відомого нам також як засновник нинішнього КНЕУ ім. Вадима Гетьмана. Про нього вона могла розповідати годинами, а пошуку різноманітних документів присвятила понад два десятиріччя життя. Для неї Довнар – втілення духа білоруськості, тобто – власних уявлень також. Пані Валентина стала відповідальним редактором культової для нашої північної сусідки «Истории Белоруссии» авторства Довнар-Запольського. Підсумком її роботи стала книга «Мітрафан Доўнар-Запольскі (1868–1934): Асоба ў дакументах і ўспамінах», що побачила світ 2020 року.
А ще була міжнародна конференція «Довнарівські читання», що проводилися на батьківщині науковця в місті Речиця. 1997 р. дослідниці вдалося спокусити керівництво небідного міста (центр видобутку нафти в Білорусі), аби таким чином використати відоме ім`я для привернення до себе додаткової уваги, навіть заплющити очі на очевидний його зв`язок із БНР (офіційно не толерується в Білорусі). Дуже сучасний підхід, зі складовою економіки, чи не так? Це Валентина Лебедева. Вона ж стала не лише автором ідеї, а й головним організатором низки згаданих наукових форумів, що проводилися через рік до вересня 2017 р. Унікальне поєднання.
Як науковець Валентина Михайлівна була переконана, що історія лише національна, це завжди національний погляд. Між іншим, це, на її думку, причина з якою не може бути спільних підручників історії навіть таких близьких і дружніх народів як білоруси й українці – завжди знайдеться те, що шокуватиме. А от поєднання зусиль для розробки близьких тем – справа дуже перспективна. До речі, до таких належить її дослідження Гомеля почату ХХ ст. У січні 2019 р. під час презентації книги, що присвячувалася 100-річчю міждержавних взаємин України та Німеччини, пані Валентина зазначила: «Редактори дипломатично перестаралися, коли написали “Чернігово-Сіверщина та північне прикордоння”. Гомельщина історично – це Сіверщина». Між іншим історикиня звернула увагу на стратегічне значення залізниці в Гомелі для організації наступу червоних наприкінці 1918 р.: це ключ до Чернігова, захоплення якого відкривало шлях на Київ. «НА ПАГРАНІЧЧЫ ЭПОХ І ДЗЯРЖАЎ. Старонкі гісторыі Гомеля (1917–1918)», – це її остання книга, що вийшла друком у січні цього року, вона містить розділи про перебування Гомельщини в складі Української Народної Республіки та Української Держави.
Історичні розвітки нагадують розслідування, ніколи наперед не знаєш із чим зіткнешся та до чого прийдеш, – наголошувала Валентина Михайлівна, та попереджала: «Не поспішайте, поки жива пам'ять, треба розібратися». Адже поруч люди, яким можна зробити боляче. В тому її сутність – надзвичайно високі вимоги до власної роботи, блискуча ерудиція та делікатність до свого оточення, феноменальна обов`язковість та вдячність. Як у професії, так і в повсякденному житті. В моїй родині було відомо про загибель дядька, Івана, під час ІІ світової війни десь у Білорусі. Однак знайти місце поховання солдата не представлялося можливим попри наявність документів – поховання змінювалися через ліквідацію сіл. Валентина Михайлівна взялася за справу, провела справжнє дослідження та вивела на братську могилу в селі Полісся, зрештою, забезпечила меморіалізацію.
Завдалося, вона притягує до себе добротою, з нею ставало тепліше та спокійніше. Мабуть тому часом її приватна оселя перетворювалася на неформальне осердя цвіту білоруської історичної науки, якому міг позаздрити будь-який університет.
Своїм переконанням та цінностям пані Валентина намагалась бути вірною навіть у деталях. Дуже показово – вона жила в приватному будинку, що прикрашений чудовою дерев`яною різьбою від її батька, та попри явні незручності в обслуговуванні зберігала його зовнішній, дуже колоритний, типовий для місцевості вигляд. А допомагали їй в тому на дружніх волонтерських засадах співробітники музею старообрядців із Ветки.
І знову про особисте. Дивовижним чином ми не познайомилися в 2007 р. Тоді спільно з Білоруським державним університетом редагувалася збірка статей, присвячена Михайлу Грушевському. Серед інших була й стаття Андрея Киштимова та Валентини Лебедевою про співпрацю українського історика й політика з Митрофаном Довнар-Запольським. Тож все відклалося аж до 2014 р., коли ми зустрілися на одному з семінарів, що проводився для підготовки проєктів транскордонного співробітництва в рамках політики ЄС Східне партнерство. Згідно одного із завдань українці та білоруси мали знайти собі партнерів. Що ми й зробили. Тоді ж автору цих рядків спало на думку похвалитися перед колегою з Гомеля згаданим виданням – факт що тут же відкрився неабияк потішив обох співрозмовників.
В наступні роки Валентина Михайлівна взяла участь в одному з проєктів, спрямованих на розвиток туризму в прикордонних областях Білорусі та України, широкому загалу він відомий під короткою назвою «Дніпровський паром». Ба більше – в останні роки свого життя вона як професійний гід доволі часто очолювала туристичні групи й, поки було це можливо, намагалася зацікавити білорусів поїздками до України, зокрема, до Чернігова, не лише на шопінг. Аби більше знали та розуміли сусідів. Вона щиро любила Україну та хотіла передати свої почуття землякам.
У суспільному житті Валентина Михайлівна позиціонувала себе як громадянин та науковець, в жодному разі – не політик. Хоча останньою неабияк цікавилася, білоруську національну символіку захищала, а її оцінки були абсолютно відвертими та зрозумілими. 2020 року, разом із багатьма іншими білорусами, вона протестувала у відповідь на фальсифікацію президентських виборів Олександром Лукашенком. Тоді відчувалося неймовірного емоційного піднесення. «Ми самі від себе такого не очікували», – зазначила вона під час однієї з розмов. То був єдиний раз, коли ми розійшлися в оцінках – Валентина наполягала на виключно поміркованих методах у відстоюванні своїх прав, хоча й не виключала іншого перебігу подій. «Можливо, Білорусь ще чекає своя Небесна сотня», – сказала вона.
З огляду на професійні інтереси (робота в архіві, бібліотеці) Валентина Михайлівна часто бувала на Чернігівщині. Брала участь й у наукових заходах, у тому числі щорічних «Розумовських зустрічах», конференціях у Ніжинському університеті. В результаті стала цілком своєю, рідною. Існувала мовчазна домовленість – вона розмовляє білоруською, а ми (колеги-історики) – українською. Чим всі були дуже задоволені. В останній раз Валентина відвідала Київ та Чернігів у листопаді 2019 р. Планували зустрітися в січні наступного, але не склалося. А потім був ковід, небачені ускладнення для поїздок, що якось компенсувалися ледь не щотижневими розмовами за допомогою різних мобільних додатків. І приголомшлива звістка у вересні 2021 р.: «Ми більше не побачимося».
Коли людина поруч часто не усвідомлюєш, хто поруч. Тепер, через тиждень після невідворотного, біль та відчуття втрати лише посилюються. Але Валентина Лебедева (Метлицька) не даремно прожила життя за що дяка та шана. Пам`ятамо про неї!
