Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Мене вразило те, як українці допомагають українцям»

Регіональний директор ЮНІСЕФ Марі-П’єр ПУАР’Є — про допомогу українцям, які постраждали внаслідок конфлікту на Донбасі
24 березня, 2015 - 18:10

Нещодавно Україну відвідала регіональний директор Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) у країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) Марі-П’єр ПУАР’Є. За її плечима — 25-річний досвід роботи в країнах Азії, Африки, Європи та Латинської Америки у сфері допомоги дітям. Метою її першого візиту до України стала перевірка становища дітей в умовах кризи. Окрім насиченого графіка, зустрічей із представниками Адміністрації Президента України і міністерств, ОБСЄ та ЗМІ, пані Пуар’є провела два дні на Донбасі, де відвідала декілька шкіл, зустрілася з переміщеними сім’ями, дітьми та місцевою адміністрацією.

Кореспондент «Дня» розпитав пані Марі-П’єр про враження від побаченого на Донбасі та про те, як саме ЮНІСЕФ планує допомагати українським дітям, постраждалим внаслідок війни.

— Медіа добре висвітлюють переміщення військової техніки і військових, і ми про це знаємо. Але, можливо, не настільки багато говорять, як слід, про те, як вся ця ситуація на сході вплинула на дітей та сім’ї українців.

У двох містах я побачила, що постраждалі потребують основних засобів для існування, зокрема — доступу до питної води. Дітям, які раптово покинули свої домівки і переїхали до іншого міста, потрібно розпочинати життя з нуля. ЮНІСЕФ постачає дітям миючі засоби — основні товари, які необхідні людям. За цим до нас звертаються батьки й матері з Донбасу, оскільки відбувається девальвація валюти, і вони втратили свою роботу.

По-друге, мене вразило, як українці допомагають українцям. Волонтери керують всіма центрами для переміщених осіб, представники громадських організацій співпрацюють із урядовим апаратом і допомагають йому з реєстрацією осіб. На місці можна побачити, як люди беруть усе у свої руки, демонструючи яскравий приклад солідарності. Роблять вони це дуже професійно. Я побачила чудові електронні таблиці з іменами людей і кількістю дітей.

Ми пильно спостерігаємо за цією допомогою, яка йде не лише від благодійності чи доброї волі; спостерігаємо й за тим, як використовуються наші обмежені ресурси, щоб переконатися, чи надійшли вони до людей.

По-третє, що було дуже цікавим під час цього візиту, — це розмови з дітьми в одній зі шкіл Слов’янська. Частину їхньої школи було повністю зруйновано і тепер реконструйовано. Ці події залишать величезний відбиток у дитячій свідомості та серцях. Усі школярі від 12 до 14 років були вражені тим, що трапилося. Не обов’язково через те, що їхні будинки було зруйновано, адже хтось із них бачив танки чи зруйновану школу; таблички, які забороняють ходити полем, бо там міни... Ми побачили цей вплив в перших малюнках дітей, в яких вони ділилися своєю тривогою. Але потім шкільні психологи, які працюють в рамках спільної з Міністерством освіти України програми ЮНІСЕФ, отримали необхідні навички задля роботи з дітьми. І в короткий проміжок часу дитячі малюнки, що були донедавна сірими, ставали кольоровими, а діти заговорили про мир і дружбу. Хоча діти і вражені тим, що трапилося, але вони вірять в мирну Україну, в якій би вони знайшли місце для свого зростання як особистостей. Потрібно інвестувати в майбутнє, піклуючись і надаючи психологічно-соціальну допомогу дітям та їхнім батькам.

«ІНВЕСТУВАННЯ В ДІТЕЙ —  ЦЕ НЕ ВИТРАТИ»

— За даними ЮНІСЕФ від 3 березня, більш ніж один мільйон осіб було переміщено в межах України, понад 140 тисяч із них — діти. Ви вже згадали про дитячих психологів. А як ще ЮНІСЕФ планує допомагати маленьким українцям?

— Ми різко збільшуємо гуманітарну допомогу: забезпечення переселенців питною водою, санітарно-гігієнічними засобами. Це відбувається не тільки в місцях, куди прибувають переміщені особи, а й на сході, де сім’ї залишилися жити в підвалах, і взагалі, — в уразливих умовах. Для них також важливий доступ до питної води. Ми гадаємо, що ключовою відповіддю на це має стати повернення ритму життя нормального міста. Для цього діти повинні ходити до школи. Нам потрібно створювати це нормальне життя, багато співпрацювати зі школами та проводити психологічно-соціальну роботу.

Зараз ми переходимо на п’яту передачу. ЮНІСЕФ став першою з організацій ООН, яка включалися в цей процес. Ми стрімко розширюємося, оскільки світ почав розуміти, що потрібно багато чого зробити. Ми відкриваємо декілька офісів, принаймні в чотирьох місцях на сході України, щоб постійно тримати людей у полі зору, моніторити ситуацію й показувати, що гуманітарна допомога, в тісній координації з ООН та нашими партнерами, — найбільш слушна відповідь.

Більше того, український уряд бачить, що ця криза, що призвела до величезних викликів, також порушила і хронічні проблеми, які потрібно вирішувати. Це не лише стосується постачання бутлів з водою переміщеним людям. Це — низька якість системи доставки води, оскільки водопроводи, які були розбомблено та які нам треба лагодити, ще й були іржавими.

Тож роль ЮНІСЕФ зводиться не тільки до гуманітарної допомоги, яку ми різко розширюємо, але це також і допомога уряду реформувати систему, яка має бути такою ж терміновою, як і гуманітарна допомога.

— Яке у вас склалося враження про допомогу, що надає українська влада переселенцям?

— Українська влада знає, що це потрібно зробити негайно і у ширших масштабах. Вона думає над тим, яка роль буде кращою для неї, суспільства та громадян. Я чітко побачила — держава не робить усього, визнаючи силу громадянського суспільства, але вона відіграє важливу роль в організації всього процесу, а також у фінансуванні допомоги».

Коли ми говорили про кошти, то говорили не тільки про ті, які надає Україні міжнародна спільнота. Ми говорили й про ті гроші, які український уряд закладе до національного бюджету і перегляне деякі пріоритети. Це дуже надихає, коли чуєш: інвестування в дітей — це не витрати.

— У січні 2015 року ЮНІСЕФ звернувся до донорів, щоб зібрати 32,4 мільйона доларів для потреб дітей і родин в Україні. Скільки вже зібрано з цих коштів і як планується їх використати?

— Ми зрозуміли, що виклики значно більші, ніж це передбачалося спочатку. І зараз ми вже просимо 56 мільйонів доларів, зокрема вже маємо 12,3 мільйона і почали отримувати гроші, хоча поки що цього недостатньо. ООН просить навіть більше — 316 мільйонів, і вже надійшло 30% з цієї суми. Потреби оцінюються належним чином, і в нас ще ніколи не було такої підтримки.

Ми добре організовані в ООН навколо питання гуманітарної допомоги. Наш мандат — піклуватися за надання води санітарно-гігієнічній сфері, за сферу харчування, освіти та захисту дітей. Ми дуже обережно оцінюємо потреби, результати, яких хочемо досягти завдяки цим грошам. Нами вже підготовлено 400 шкільних психологів, а також дві тисячі професіоналів у сфері здоров’я. Загалом вони вже попрацювали з п’ятьма тисячами дітей, і ми й надалі нарощуватимемо цей показник. Із незначним бюджетом, великою рішучістю та ясними планами ми можемо дуже швидко досягти реальних результатів.

«У НАВЧАННІ НЕМАЄ МІСЦЯ ДЛЯ НАСИЛЬСТВА»

— Рік тому, виступаючи на регулярній сесії засідання Ради з прав людини, ви сказали, що діти з родин меншин та діти з особливими потребами — найбільш уразливі. Що б ви порадили українцям у цьому питанні, як урівняти в правах дітей?

— Щодо дітей з особливими потребами. Першим кроком є виявлення цього обмеження. Коли ви його виявляєте на ранньому етапі, то можете багато зробити. По-друге, слід переконатися, що батьки мають все необхідне, щоб піклуватися про цих дітей вдома, і мають найкращі можливості для цього. Шкільна система повинна також приймати цих дітей.

Побувавши в багатьох країнах, ми з’ясували: якщо ми проведемо раннє виявлення вад, навчимо батьків, а заклади посприяють у цьому батькам, то дітям із особливими потребами можна буде забезпечити нормальне дитинство. І це значно менше коштуватиме державному бюджету. Звісно, це питання породжує виклик соціальним нормам — такий, як перебування дитини з фізичними вадами у звичайному класі.

— У звіті ЮНІСЕФ «Становище дітей у світі 2013» йшлося про те, що в Україні 70% дітей зазнають фізичного насильства в родині «з виховною метою». Як можна відійти від такого методу виховання?

— Я обговорювала це питання з представниками скандинавських країн. Їм знадобилося 30 років з часу, коли вони ухвалили закон, який забороняє покарання дітей в сім’ях. Тепер практично ніхто не вдається до цього, оскільки це стосується соціальних норм. Гадаю, Україна стикається з такими ж викликами, як і решта країн світу. Я впевнена, що рівень освіченості в Україні, а також сімейні цінності дозволять знайти шляхи і разом з викладачами, а також іншими членами спільноти навчати українських дітей без будь-яких проявів насильства. Це — спільний виклик, але ми можемо вести діалог з українськими батьками. За короткий час свого перебування в Україні, я усвідомила важливу роль, яку відіграють батьки для дітей.

У навчанні немає місця для насильства. Навчання надає молодій особі змогу робити правильні вчинки в житті, в її інтересах та інтересах її родини, а також країни. Це жодним чином не може базуватися на насильстві. Якщо ви будуєте вашу стратегію на насильстві, щоб наказувати дитині робити те, чого ви хочете від неї, — це поганий приклад, який несе за собою погані рішення. Я всіляко це засуджую.

Вважаю, батьки можуть багато досягти завдяки діалогу. Гадаю, в Україні можна дійти такого рівня освіти.

КОМЕНТАР

Марі-П’єр ПУАР’Є, регіональний директор ЮНІСЕФ:

«Український уряд бачить: ця криза, що призвела до величезних викликів, також порушила й хронічні проблеми, які потрібно вирішувати. Це не лише стосується постачання бутлів із водою переміщеним людям. Це — низька якість системи доставки води, оскільки водопроводи, які були розбомблено та які нам треба лагодити, ще й були іржавими.

Тож роль ЮНІСЕФ зводиться не тільки до гуманітарної допомоги, яку ми різко розширюємо, але це також і допомога уряду реформувати систему, яка має бути такою ж терміновою, як і гуманітарна допомога. Українська влада знає, що це потрібно зробити негайно і у ширших масштабах. Вона думає над тим, яка роль буде кращою для неї, суспільства та громадян. Я чітко побачила — держава не робить усього, визнаючи силу громадянського суспільства, але вона відіграє важливу роль в організації всього процесу, а також у фінансуванні допомоги».

Ігор САМОКИШ, «День»
Газета: 
Рубрика: