На Васильківський майоліковий завод Валерій і Надія приїхали
вже як подружжя Протор'євих. Довідка, що пожовкла від часу свідчить, що
на роботу їх було зараховано 15 липня 1950 року й відпущено на один місяць
у відпустку за власний рахунок. Як той медовий місяць пройшло все їхнє
життя. Вони завжди були разом.
Ворожка наворожила Надії п'ятеро дітей. Не вгадала... Дорогими
дітьми для Протор'євих сталі їхні прекрасні високохудожні вироби з майоліки.
Скільки їх було? І не перелічити! Кожного разу розкриваючи дивні можливості
глини, вони наполегливо доводили, що не лише живописці й скульптори, але
й керамісти мають право на визнання їх робіт творами мистецтва. 80 відсотків
продукції завод випускав за їх зразками.
Одного разу їм по секрету сказали: «Готуйтеся, вас висунули
на звання заслуженого художника». Але пройшло ще чверть століття, перш
ніж вони отримали це звання. Не в пошані вони були через те, що в їх роботах
«немає політики». Вірно. Робити портрети вождів Протор'єви не любили. І
в КПРС не вступали. Згідно зі своїми принципами й переконаннями. До того
ж були ще й «щирими українцями». Проте столичне начальство не залишало
художників без уваги — коли потрібен був цікавий сувенір знатним гостям,
зверталися до Протор'євих. Таке ставлення обурювало Валерія по своїй суті:
чому вибрані можуть радіти красивій майоліці, а в масове виробництво запускають
те, що попростіше.
Душу митці відводили у виставкових роботах. На виставках
вони сповна отримували і захоплення, і нагороди. Особливо обожнювали їх
москвичі. Коли на комісію представляли васильківську кераміку, члени журі,
як діти, схоплювалися з місць і оточували стіл: чим на цей раз здивують
Протор'єви? Після ваз, тарелей, наборів посуду вони перейшли до серії «Добрі
звірі». Це якесь диво — фантастичні форми, глибокий полив майоліки, гра
світла. На заводі Валерій і Надія затримувалися часом до двох годин ночі
— технологія не дозволяла перервати процес.
Протор'євих важко було заманити в гості. На них ображалися,
вважали гоноровими. А все так просто! Їм просто було ніколи! Їх руки тяглися
до глини. Вони чули, як вона співає. І поспішали передати цей спів у своїх
роботах. Щоб інші почули. Вони поспішали... Тому що Надії, коли їй було
лише 26 років, лікарі присудили: митральний стеноз. Це означає, серце,
не попередивши, могло в будь-яку хвилину зупинитися. Тоді Валерій і став
для Надії не тільки коханим чоловіком, найближчим другом, але й батьком
— матір'ю. Взяв на себе весь побут. І... оточив дружину трояндами. З трояндами
пов'язана дивна історія.
Захворювання Надії почалося дивно. З шостої години ранку
до дванадцятої ночі її нутрощі розривали судоми. Тягнулися довгі дні. Хворі,
що були не в силах бачити її муки, виходили з палати. Чоловік однієї хворої
«согрішив» і, щоб задобрити дружину, притяг їй величезний оберемок троянд
(не інакше як десь клумбу обірвав). Не допомогло. Жінка закинула букет
під ліжко. Надія пожаліла троянди. Зібрала їх, зрізала зів'ялі голівки
й опустила в таз з водою, який завжди стояв перед її ліжком. Троянди ожили,
розквітли знову. Під час обходу професор, немолода, сувора з вигляду жінка,
відзначила поліпшення здоров'я Протор'євої. «Це — троянди», — кивнула Надія
на «клумбу» в тазу. Професор і оком не повела на квіти. Але йдучи, вже
біля дверей, озирнулася й дала розпорядження лікареві, що лікував Надію:
«Троянди у цієї хворої повинні бути завжди». В'юнкі троянди Валерій посадив
під вікнами їх помешкання. Альтанку в садку біля будинку, що сповита виноградом,
також оточив трояндами. Друзі Протор'євих дуже любили збиратися в цій гарнiй
альтанцi.
Зараз Надії важко навіть уявити , як вона займалася б улюбленою
справою, якби не було завжди поряд Валерія. Праця кераміста фізично нелегка.
Треба підіймати, місити тугу глину. Переохолоджуються руки, на старість
у багатьох деформуються пальці. Валерій звільнив Надію від цієї важкої
роботи. Разом вони творили красу. Виробничий план виконували на п'ять років
уперед. Власні виставкові роботи викупляли в заводу. На жаль, не завжди
вони підписували своі вироби —не встигали, та й не знали тоді ціни авторському
значку.
Тому зараз багато які прекрасні авторські роботи заслужених
майстрів народної творчості, заслужених художників України Протор'євих,
що зберігаються в музеях України, по суті, безіменні, передано до музею
за списком Хворе серце Надії було глибоким таємним смутком Валерії. Але
зовні ніщо не видавало цих переживань. Протор'єви приваблювали до себе
людей молодістю душі, своїм красивим коханням, щастям. Валерій, як і в
молодості, подобався жінкам. І це подобалося Надії. Дуже допомагало їм
обом природне почуття гумору. Одного разу в Надії зупинилося серце. «Я
десь читала, — згадує вона, — що в такі моменти людині ввижається чорний
тунель або труба, якою вона вилітає кудись вгору. Коли мене привели до
тями, лікар із цікавістю чекав на мою розповідь. А я виразно бачила, як
у мене на чолі над лівою бровою з дзвоном розкрутилася одна золота пружинка
й стала розкручуватися друга. Лікар, по-моєму, був сильно розчарований...»
Говорити про смерть Протор'єви уникали. Дуже боляче було навіть подумати...
Але одного разу Надія взяла велику гарну картонну коробку і написала на
ній: «У далеку дорогу...» Першими з нових речей поклала туди дві вишиванки
— собі й Валерієві. Пройшло три роки. «Швидка» забрала в лікарню Валерія.
Серце. Того ранку йому приснилося, неначе він встав рано, помився, вбрався
у вишиванку й пішов до батьків на цвинтар... Надія благала заввідділенням:
«Покладіть мене з ним у палату. Я доглядатиму за Валерієм». Кожного року
її кладуть у лікарню для вчених у Києві. Чому б їй не пройти планове лікування
зараз тут, у Василькові? «Ні, — відповіла лікар, — ідіть додому». Витерши
сльози, Надія повернулася в палату до Валерія. За вікном вже було темно.
Він хвилювався, як вона сама добереться додому. Прощаючись, потягся до
неї й тихо сказав: «Мені так не хочеться залишати тебе одну...»
Разом з Надією ескіз пам'ятника розробляв Михайло Іванович
Денисенко, старий представник відомої родини васильківських художників,
свого часу, — колега і суперник Протор'євих. Але було це давним-давно,
сто років тому. Грошима допомогли дорогі «гончарівці» — в музеї Івана Гончара
в Києві безліч робіт Протор'євих. Встановлювали пам'ятник заводчани. Надія
не дозволяє вимовляти слово «помер». Валерій просто раніше пішов з дому
й чекає на неї. У Надії та Валерія чудові, на рідкість дружні родичі. Їй
ще жити й жити в їх любові й турботі. А ще з Надією залишилися добрі звірі
— фантастичні майолікові красені, що зберігають тепло рук і серця її коханого
чоловіка. Хіба можна їх покинути?
