Під час навчання в університеті мені жодного разу не довелося зустрітися з ректором. Ректор був для студентів особистістю важливою, але абстрактною, далекою від звичайного студентського життя. Нікому з нас навіть на думку не спадало поцікавитися його біографією чи думкою про майбутнє України. Нинішній ректор Харківського національного університету, доктор наук, соціолог Віль Бакіров відкритий для діалогу з молодими, а нинішні студенти відділення журналістики до нього готові. Неформальна, за чашкою чаю, зустріч ректора з юними «акулами пера» вилилася в цікаву розмову «про час і про себе».
— Віле Савбановичу, коли було краще студентам жити та навчатися — за радянських часів чи тепер?
— Студенти зараз різні. Я розмовляв нещодавно з другокурсниками, в яких немає грошей навіть на морозиво. Їм батьки раз на місяць привозять продукти із села. А є такі, в яких по два мобільні телефони та проблеми хіба що з хорошим бензином. І не можу сказати, що студентам погано жилося раніше. Було багато роботи, будзагони, друзі, цікаве студентське дозвілля, спілкування, кохання, зрештою. Адже це молодість, очікування якогось дива.
— Які, на ваш погляд, необхідні умови для того, щоб почався економічний підйом України?
— Ліна Костенко виступала в Києво-Могилянській академії з лекцією «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала». Вона нагадала казку Андерсена про дзеркало, яке все погане збільшувало, а хороше — зменшувало. Коли дзеркало розбилося, осколки попали людям в очі, й вони стали сприймати світ спотворено. Гадаю, ці осколки уразили зараз багатьох, зокрема й деяких журналістів. Я як соціолог вважаю, що у важкий для нації час нагнітати настрій відчаю та песимізму — це злочин. Ні, приховувати дійсність не треба. Але слід показувати людям перспективу!
Тож перша умова економічного підйому України — перестати жалітися. Ніхто нам, крім нас самих, не допоможе. Якщо ця думка не оволодіє свідомістю кожної сім’ї, кожної людини, кожного чиновника, кожного політика, кожного підприємця, кожного журналіста, нічого доброго не буде. Є й політичний чинник. Треба сконструювати нормальну систему влади, яка ефективно виконувала б свої функції — функції обслуговування суспільства. На мій погляд, поки основні гілки влади не почнуть працювати на це єдине завдання, не буде навіть стабілізації економіки. І «last but not least» — останнє, але аж ніяк не менш важливе. Ми повинні за будь яку ціну зберегти нашу науку й нашу освіту. У ХХI столітті не буде економічно благополучних держав без потужної науки й технології. Це аксіома! Проти неї ніхто начебто й не заперечує, але гострота ситуації не зменшується, а навіть зростає. Якщо ми не збережемо наш природничо-науковий, фізико-математичний потенціал, України як незалежної й благополучної держави на карті світу ми не знайдемо.
— Міг би зараз дістати вищу освіту Ломоносов?
— До нашого університету добре підготовлений абітурієнт вступить. Але, взагалі, це серйозна проблема. Сільські діти зараз дискриміновані: в селах бракує і вчителів, й умов для розвитку особистості. Я вважаю, що потрібні пільги для випускників сільських шкіл. Потім вони, з їхньою працьовитістю та почуттям відповідальності, вчаться добре й навіть обганяють міських однолітків. Багато видатних вчених мали саме сільське походження.
— Які події з вашого особистого життя ви вважаєте найважливішими?
— У мене звичайнісінька біографія. Виріс у Житомирі. Навчався в юридичному інституті, працював слідчим, викладав, закінчив заочну аспірантуру, був першим деканом соціологічного факультету. Стажувався в Каліфорнійському університеті. Читав лекції в Болонському та Падуанському університетах. Ось якщо й не найважливіша, то цікава історія з мого життя — як я вперше заговорив англійською. На початку перебудови мене запросили в Болонью (Італія) на презентацію книги, і вже там несподівано запропонували прочитати лекцію першокурсникам- соціологам. А в мене розмовна англійська була на нашому звичайному вузівському рівні, хоча словниковий запас, завдяки тому, що читав спеціальну літературу, був добрий. Що робити? Сказати «ні» — підвести державу. Адже в них будь-який професор знає щонайменше дві-три європейські мови. Сказати «так» — а як читати? Після секундного вагання я все-таки сказав: «No problem». Слід зазначити, що в Італії немає вступних екзаменів — плати за навчання й навчайся, тому на перших курсах університетів аудиторії повнісінькі, всі місця зайняті, чимало студентів стоїть і навіть сидить на підлозі. Отже, осіб двісті в аудиторії, всі дивляться на професора з України. І я почав читати їм лекцію… Напевно, це був чистісінький авантюризм, але всі внутрішні бар’єри відразу зникли! Відтоді я цією мовою розмовляю вільно.
— Чи є в нас якісь переваги порівняно із системами освіти в інших країнах? І в чому ми поступаємося?
— У різних країнах різні системи освіти. Різні університети — є престижні, а є поганенькі. Гадаю, поступаємося ми передусім у матеріально-технічній базі, в оснащенні навчального процесу. У західних вузах багато комп’ютерів, чудові бібліотеки, багато навчальної техніки. І, безумовно, дуже хороша професура — в них дуже важко стати професором. Мій колега з Італії, двічі доктор наук, із соціології та німецькій філології, знає п’ять мов, але посаду професора отримати ніяк не може — величезна конкуренція. В них є ще одна велика перевага — мотивація студентів. У наших студентів менталітет все-таки ще багато в чому радянський. До університету вони ставляться, як споживачі, ходять на лекції, неначе роблять послугу. А ось приклад із життя мого американського колеги, професора соціології. Будучи студентом, він ночами працював прибиральником, щоб мати можливість вдень п’ять годин слухати лекції. За одну годину перебування в аудиторії він платив годиною праці. Там ставлення до вищої освіти зовсім інше. Ходи на лекції, не ходи на лекції — це твоя справа. Ти маєш скласти екзамен. Не склав — пропали твої грошенята за навчання.
Звичайно, є й у нас свої переваги. Передусім, це добре поставлена природничо-наукова освіта, з її давніми традиціями, сильними науковими школами, величезними напрацюваннями на майбутнє. До того ж наша університетська освіта дає широку культурну базу, робить людину інтелігентною. Там вузькі фахівці не володіють загальною культурою. Історію філософії, як нашим фізикам чи хімікам, там не викладають. Сократа, Платона або Гегеля вони часто читають уже на пенсії. А в нас світоглядні предмети йдуть із першого курсу. Це дуже важливо.
— Ви згадували про роз’єднаність студентів на Заході. Це нормально? Адже в нас студенти дружні.
— Справа не в тому, що добре, а що погано. Є така річ, як історико-культурний досвід. У нашій країні здавна існували суспільні традиції. Радянська епоха, цей стереотип закріпляла, постійно декларуючи колективізм. У нас немає чіткої межі між відносинами особистими й офіційними, життям приватним і формальним. Але зараз відбувається форсоване впровадження ринкових відносин, які поступово змінюють людей. Змінюється тип людських відносин, тип культури та духовного життя. Скоріше за все, чим далі ми будемо йти шляхом ринкових реформ, тим більше проявлятиметься індивідуалізм. Але ось парадокс — Захід від цього йде. Там відбулася революція, про яку мало хто в нас знає. Так звана постіндустріальна, постматеріалістична революція. Там зростають у ціні саме ті цінності, від яких ми зараз відмовляємося, — колективізм, людська теплота, спілкування з природою, дружба, любов, краса. Тут є колосальна проблема вибору шляху, яким піде наша держава! Якщо ми хочемо влитися, як зараз кажуть, в родину цивілізованих країн, то ми повинні будувати не капіталізм кінця ХIХ — середини ХХ століття, ми повинні відразу створювати постіндустріальне суспільство.
— Але як це зробити?
— Напевно, акцент треба робити на духовності, на тій духовній аурі, про яку пише Ліна Костенко. Але зараз ми, скоріше, її, ауру, знищуємо. Телебачення, наприклад, яке є найпотужнішим засобом впливу на свідомість і підсвідомість людей, стало жахливим чинником продукування дурнів. Ви, журналісти, повинні розуміти, що сьогодні канали масової комунікації, за рідкісним винятком, настільки деструктивно заряджені… Економіка економікою, але якщо ми такими темпами руйнуватимемо культуру, нас не врятують ні економічні реформи, ні монетарні технології.
— Цей деструктивний процес хтось направляє?
— Є така річ, як культурна ентропія. Другий закон термодинаміки. Якщо щось свідомо не підтримується, воно руйнується. Що простіше й вигідніше власникові каналу — зробити свою передачу чи купити за копійки мексиканський серіал? Звичайно, друге. А для збереження культури потрібні серйозні зусилля. А якщо немає зусиль, вона сама собою, згідно із законом ентропії, просто розпадається й перетворюється на деструктивний чинник.
— Ви песиміст чи оптиміст?
— У роздумах про життя, мабуть, песиміст. А в його сприйнятті, звичайно, оптиміст. Але з явними нотками сумнівів і моментами розчарування. Можна сказати так: я — оптиміст незважаючи ні на що.
