Серед хат, що попідіймалися на вулиці Перемоги в селі Голосків на Хмельниччині, одна щойно розвалена. У сусідній з тією, розваленою, – скорботна жінка у чорній хустці. На вулиці тихо, як на цвинтарі. Село ще не отямилося від страшного лиха, що, наче зсунутий із гори камінь, потягнуло за собою інші, не менш драматичні події.
ВБИВСТВО
Надвечір Марія Мамчур повернулася з прополювання соняшнику на полях місцевої агрофірми «Маяк». Миколу, свого чоловіка, вдома не застала. Його велосипед, вудки були на місці, а Микола наче у воду канув. Ледь дочекавшись ранку, побігла до місцевої ворожки (?! — Ред. ). Та кинула на карти й сказала, що чоловіка свого вона знайде, та неживого.
На гвалт Марії збігся весь Голосків. Сільський голова Андрій Нестеров зателефонував до Летичівського райвідділу міліції, а село кинулося шукати Миколу Мамчура. Поки прибули з Летичева правоохоронці, Миколу знайшли. За кілометри три від Голоскова. Лежав у мішку на дні ями, викопаної у придорожній лісосмузі: голова, руки, ноги – все окремо...
Миколу Мамчура, який сторожував у агрофірмі, село шанувало. Невисокий на зріст, худорлявий, та не по літах жвавий, він, запевняють, за життя навіть мухи не образив. У якісь суперечки не встрявав ніколи, поступався, аби лише не допустити до конфлікту. Мовляв, хай буде гречка, аби не суперечка. Не те, що його сусід Д., який, як бачили люди, напередодні серед білого дня вивозив з двору якийсь мішок на велосипеді.
ПОГРОМ
Узяли на допит і дружину Д. Начебто того дня, коли було вбито М. Мамчура, вона їздила до Хмельницького та невдовзі повернулася додому. Після допиту дружину підозрюваного у вбивстві було госпіталізовано до кардіологічного відділення лікарні. Там-таки, у Хмельницькому.
А в Голоскові розпалювалися пристрасті, виходили з берегів, наче річка у повінь. Село жадало помсти, розправи на місці, та у добротній хаті, з якої раніше вивели у наручниках підозрюваного у страшному вбивстві, нікого не було. Й ота пристрасть людська пустилася берега, вихлюпнулася на порожню хату Д. Палицями, кийками били вікна, двері, кидали важке каміння на дах...
Вбита страшним горем Марія Мамчур, звісно, не брала участі в тому погромі й не дивилася в той бік. «Вже потім мені люди розповіли: дехто побачив свої речі в цій хаті. Той — велосипеда, той плаща... Але ніхто не взяв «назад» те, що в нього колись було вкрадено», — каже вдова.
САМОГУБСТВО
Дружину підозрюваного у вбивстві Миколи Мамчура поховали на цвинтарі у Хмельницькому. До Голоскова вона вже не повернулася навіть мертвою. У кардіологічному відділенні на третьому поверсі міської лікарні ходила, кажуть, наче неприкаяна. А на дев’ятий день після наглої смерті Мамчура пішла по сходах на четвертий поверх лікарняної будівлі, викинулася з вікна. У Голоскові довелося почути різні версії щодо мотивів цього самогубства. «Вона сама себе скарала», – певна Марія Мамчур. А дехто гадає, що покійна узяла із собою якусь страшну таємницю...
Поховавши свою матір, син і дочка Д. приїхали з міста до Голоскова. Сільський голова Андрій Нестеров показує заяву, з якою вони до нього звернулися. Пояснивши, що не мають жодних претензій до голосківців «з приводу пошкодження хати та іншого майна...», просили ухвалити «рішення про знесення батькової хати». В цій-таки заяві відмовилися й від присадибної ділянки. «А потім найняли бульдозериста та екскаваторника. Стояли, аж поки ті не зробили руйнівне діло», — згадує А. Нестеров. І ще заявили, що вже ніколи до Голоскова не повернуться.
Автор цих рядків із зрозумілих причин не став шукати зустрічі з авторами заяви. Можна собі тільки уявити настрої людей, яким довелося на таке зважитись, а потім дивитись, як під бульдозером падає дах хати, в якій вони виростали.
ЗЕМЛЯ
Там, за хатами, поміж вузькими межами — городи. Чи не весь зміст і сенс сільського життя–буття. Під рясними липневими дощами лине вгору бадиллям картопля, ростуть буряки для худоби.
Що більше простору, то більше й врожай. Удова шукає причину, з якої укорочено віку її чоловікові: «Було, що сусід сказав посунути тина, то мій посунув у наш бік на сантиметрів двадцять. Якось треба було заїхати трактором, аби відорати, та він не дозволив. Ай, кажу до свого, хай так і буде. Приїдуть діти, заступами відкопають».
Сільський голова Андрій Нестеров згадує: «Якось не поділили межу. То я ходив із землевпорядником – усе переміряли. Але ж то ще торік було. А цієї весни після трактора той Д. вийшов — позначив межу половою...» Селянин, який брав участь у пошуках Миколи Мамчура, але у погромі участі не брав, не може второпати: «Вони весь час ниткою міряли свої городи...»
Слідство з висновками не поспішає. У Летичівській райпрокуратурі відзначають неоднозначну поведінку підозрюваного: то вигороджує себе, то погоджується, що заслуговує на покарання. Мовляв, не зовсім зрозумілі мотиви вбивства. Чи розробляються якісь інші версії? Кивають на таємницю слідства. Ще належить встановити, за чиєю межею сталося вбивство. Припускається, що підозрюваний довго виношував свій лихий намір проти сусіда... Та факт: наприкінці другого тисячоліття у Голоскові на Хмельниччині сталися події, драматичніші за ті, що лягли в основу повісті «Земля» незабутньої Ольги Кобилянської. Нагадаємо: восени 1894 року в селі Димка на Буковині молодший брат вбив старшого, аби самому дістати у спадщину батькову землю...
КОМЕНТАР
Олександр ПЛЮЩ, кандидат психологічних наук, старший науковий співробітник Інституту соціальної та політичної психології АПН України:
— Індивідуалізм, який традиційно приписується українцям, може бути основою свободи лише за наявності відповідальності за свої дії. Це вимагає взаємовигідної співпраці. Те, що діється сьогодні у нашій країні, є виявом лінійного мислення, прагнення до вигоди, культу сили. Можна говорити про те, що суспільство бере приклад із влади, яка на ділі сповідує такі ж принципи. Причому цей тип мислення переважатиме доти, поки єдиною реальною силою у суспільстві буде держава. Звідси ставлення суб’єкта до позиції власного «я» як до істини в останній інстанції. Разом з тим, у таких актах виявляється загальне незадоволення громадян життям. Якщо наша людина, навіть не зовсім обгрунтовано, вважає щось своїм, вона будь-яке заперечення з цього приводу сприймає як замах на своє «я». Головна проблема — відсутність поняття про взаємовигідне партнерство. Це довгий і важкий шлях, який ми маємо пройти. А щоб почати діяти по-новому, ми повинні почати по- новому мислити.
Олександр МIХЕЛЬСОН, «День»
