Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Ми дедалі частіше змушені виправляти чужі помилки»

Онколог Валентин Ганул про причини раку та про його лікування
27 вересня, 2005 - 00:00

Це сталося близько двадцяти років тому в одній із клінік Інституту онкології в Києві. Інститут відвідав відомий хірург-онколог Президент АМН СРСР Микола Миколайович Блохін. Він цікавився багатьма площинами великої справи. Особливо вразили його нові можливості хірургічного лікування раку стравоходу у відділенні торакальної онкології. Несприятливих результатів при найскладнішій реконструкції тут було приблизно в десять разів менше, ніж в очолюваному академіком М. Блохіним онкологічному центрі на Каширському шосе в Москві. Секрет полягав у незвичайній технології накладання швів при відтворенні стравохідної трубки. І ось незабаром у клініку Валентина Леонідовича Ганула, який розробив і впровадив рятівну методику, приїхали колеги зі столиці, щоб освоїти такі прийоми. Відтоді й у Москві хворих з такою патологією оперують фактично за київським варіантом.

Цим відділенням — вічної передової важкого фронту — член-кореспондент АМН України професор В. Ганул керує вже близько тридцяти п’яти років. Власне, він і створив його. Тут зосереджено пацієнтів з локалізацією пухлин в межах огрудної порожнини, божественного чертога для стравоходу, серця, органів межистіння і легенів у їхньому прямому сусідстві з великими судинами і нервовими трактами. Повсякденне хірургічне навантаження надто велике, адже злоякісні новоутворення поки що не відступають. Наприклад, тільки з приводу раку стравоходу тут за час існування клініки прооперовано понад 1700 пацієнтів. Якщо ж говорити про втручання з приводу раку легенів, інших грудних уражень, цифру цю потрібно на порядок збільшити. Ось чому професор Ганул вже давно не веде лік своїм операціям. Хоча пам’ятає кожну з них.

Валентин Ганул — продовжувач чудових традицій. Його батько доцент Леонід Опанасович Ганул був досвідченим хірургом-гінекологом, та й взагалі лікарем-практиком широкого профілю, плідно працював у військовій і цивільній медицині в різних містах колишнього Союзу.

У Валентина Леонідовича інтерес до хірургії виник рано. І хоч йому довелося вчитися в кількох медичних інститутах — Львівському, Кишинівському та Харківському, який він і закінчив, юний студент всюди наполегливо практикувався у обраній професії. Йшов 1954 рік. Місць в інституті нейрохірургії, куди його було направлено, не знайшлося, і молодий лікар опинився у Києві на «вільних хлібах». Прийшов в обласний онкодиспансер і запропонував послуги хірурга. І раптом пощастило. Незабаром новак на дуже скромній базі став все ширше оперувати, ставши по суті провідною хірургічною силою диспансеру.

Але в онкології важко бути універсалом. Виникали серйозні перешкоди — пухлини легень, стравоходу, інших порожнинних локалізацій. І в 1958-му Валентин стає лікарем — науковим співробітником у клініці Миколи Михайловича Амосова. В амосівськой повісті «Думки і серце» є слова, що її герой з якимсь трепетним співчуттям ставиться до онкологічних уражень, до зненацька перекрученого життя. Що ж, у реальності подібні складні операції тут повсякденно проводилися, й «першою скрипкою» після Амосова в таких резекціях був Іван Парфенович Дєдков. Він і став основним наставником Ганула. Коли у 1959 році професор Дєдков очолив кафедру онкології в Інституті удосконалення лікарів, до штату його співробітників увійшов і Валентин Леонідович. Його кандидатську дисертацію, захищену в 1963-му, було присвячено проблемам раку легенів, а докторську — лікуванню раку стравоходу.

— Стосовно питань раку стравоходу, — задумується Валентин Леонідович, — вони залишаються дуже складними. Важкість захворювання зумовлена передусім тим, що швидко виникає порушення прохідності їжі. Цей стресовий синдром буквально нокаутує людину, і, якщо своєчасно не зроблено операцію, вона вмирає від голоду. У світі щорічно рак стравоходу діагностується приблизно у півмільйона людей. У загальній онкостатистиці цифра не така вже й велика, однак хворому від цього не легше. Ми розпочали боротьбу з такими пухлинами в 1967 році. У періоді становлення важких методів застосовували багатоетапні пластичні операції, що тривали 9— 12 місяців, а то й довше. Уявіть собі цей важкий процес. Частота післяопераційних ускладнень сягала 50%, і все ж іншого виходу не було. На другому етапі в клініці було запропоновано оригінальну методику формування стравохідно-шлункового анастомозу, що зменшила багатоетапність хірургічного лікування. Частота післяопераційних ускладнень знизилася до 34%, а смертність — майже вдвічі. І, нарешті, в 1985 році ми повністю відмовилися від багатоетапних втручань. Технологія відтворення стравоходу, що у кілька разів зменшила рівень ускладнень, полягала в роздільному накладанні механічних швів на слизові оболонки органів, що з’єднуються, і поступово стала в інституті стандартом. Ось цей хірургічний нюанс і привернув увагу академіка Блохіна.

— Такі технології — насправді хірургічне мистецтво. А чи існують якісь способи і шляхи запобігання нещастю?

— Я б сформулював запитання зовсім по-іншому — хто входить до груп вираженого ризику? Особи, які систематично вживають міцні спиртні напої, насамперед, самогон, а також інтенсивні курці, що надають перевагу темним сортам тютюну. Ви можете навести контраргументи: щоденно п’ють і курять мільйони, а хворіють на рак стравоходу одиниці. Але ось, скажімо, у Нормандії, на півночі Франції є звичай щоденно пити «ремарковський» кальвадос, причому гарячий, а на півдні віддають перевагу виноградному вину. І тут випадків раку стравоходу, в порівнянні з північними районами країни, набагато менше. Ризик, безсумнівно, збільшує гаряча їжа з дня у день. Як, проте, й чай, який щойно кипів.

— Але перейдемо до «легеневого фронту» в стінах клініки.

— Це безліч складних резекційних операцій. Зрушення у бік лікування чи, у будь-якому разі, досить численні випадки поліпшення якості життя і його продовження пов’язані з впровадженням селективного внутрішньоартеріального введення комплексу новітніх та відносно традиційних хіміопрепаратів. Останнім часом для цього катетеризирується внутрішня грудна артерія чи одна з її гілочок. Маніпуляція в хірургічному плані не дуже проста, однак у відділенні вона добре освоєна.

Валентин Леонідович показує кілька рентгенівських знімків та фотографій — до і після такої хіміотерапевтичної інтервенції як прелюдії підготовки до операції. Зменшення пухлинних утворень видно на знімках абсолютно наочно. На одній із фотографій зафіксовано інтенсивно уражену пухлиною молочну залозу в однієї з пацієнток, коли терміни радикальної операції, здавалося б, вже пройшли, і цей же орган після прицільної медикаментозної атаки, внаслідок цього цілком підвладний необхідній рятівній операції.

— Пухлинами молочної залози, а це, як відомо, поширена патологія, в інституті займається спеціалізована клініка, — продовжує професор Ганул. — Ми, однак, беремо на себе якраз такі випадки, які ще вчора вважалися безперспективними. А взагалі в моїй практиці, а я оперую, в принципі, в різних сферах онкохірургії, є низка доказових випадків довготривалого одужання після операцій з приводу раку молочної залози. І у клініки в такому вимірі є вже й онуки — зцілені жінки стали мамами, а потім бабусями. Завжди радісно отримувати звістки від них.

— Нещодавно вас прийняв міністр охорони здоров’я М. Поліщук. Бесіда тривала близько двох годин. Які її контрапункти?

— Микола Єфремович як хірург виявив велику практичну зацікавленість до моїх ідей та критичних зауважень, які я виклав у вигляді своєрідного меморандуму. Візьмемо, насамперед, програму «Онкологія». Хоча її не відміняли, та важливі розділи сьогодні не виконуються, а кошти на закупівлю хіміопрепаратів поки не надходять. Це означає, що заморожено й необхідні тендери. Загалом, на рік на цю програму асигновано значні кошти. Припустимо, наприкінці року їх все ж виділять. Але ж препарати хворим потрібні сьогодні, невідкладно, і далеко не всі можуть придбати такі ліки.

Це, однак, лише один бік медалі. За радянських часів система онкозакладів була зразковою. Обласні онкодиспансери в усіх регіонах України продовжують працювати, і цю важливу систему треба в обов’язковому порядку зберегти, звичайно, модернізуючи і поліпшуючи її. При цьому хворих потрібно оперувати й лікувати лише в онкозакладах, і це аксіома. Сьогодні ж, з ряду суб’єктивних міркувань, за оперативне лікування нерідко беруться загальні хірурги. Але навіть при, на перший погляд, належній кваліфікації наші можливості, технології та радикалізм їм не підвладні. Досить часто вони просто не справляються з непередбаченою ситуацією, а тим часом втрачається дорогоцінний час. Парадоксально, але сьогодні ми все частіше змушені займатися виправленням чужих помилок.

Наша клініка розробила і запропонувала стандарти лікування хворих. Йдеться про типові правила діагностики, променевої та хіміотерапії та хірургічного лікування залежно від стадії захворювання. Це і є рівень онкологічної допомоги у цивілізованому суспільстві. З іншого боку, і фахівці бувають різні. Нарівні із загальноприйнятою атестацією назріла обов’язкова сертифікація онкохірургів. Інакше кажучи, те чи інше втручання матиме право виконувати лише лікар, який має певний сертифікат, а, отже, і належну кваліфікацію. Це також необхідна норма вдосконалення онкохірургії.

ДОВІДКА «Дня»

Щорічно в Україні виявляють понад 160 тис. нових випадків злоякісних новоутворень, майже 100 тисяч осіб помирають від раку, причому 35% із них — працездатного віку. На сьогодні рівень онкозахворюваності становить 325 випадків на 100 тис. населення. Рак стає причиною 15% смертей і за своєю «популярністю» поступається лише серцево-судинним захворюванням.

Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ
Газета: 
Рубрика: