Перед теперішніми випускниками постала вельми непроста
проблема: як вибрати спеціальність, щоб і навчання було по кишені їм та
їхнім батькам, і щоб, одержавши диплом, вони не мали особливих проблем
із пошуком оплачуваного місця праці. На жаль, теперішня освіта не завжди
відповідає потребам часу, а тому потребує реформування. Нині Верховна Рада
розглядає проект закону «Про вищу освіту». Про це розмова з ректором найстарішого
українського університету (рік заснування — 1661-й) — Львівського національного
університету імені Івана Франка — професором Іваном Вакарчуком та проректором
із навчальної роботи Марією Зубрицькою.
Іван ВАКАРЧУК: Проект закону має відповідати двом
важливим напрямам державної політики, а саме: умовам ринкової економіки
та європейській інтеграції України. Отже, ми повинні максимально наблизитись
до європейських стандартів у вищій освіті, з урахуванням наших можливостей
та досвіду.
У випадку його прийняття він має дати дальший поступ вищої
освіти в Україні, наблизити її до загальновизнаних світових положень, допомогти
випускникам вищих навчальних закладів України скоріше знайти себе в нових
соціально-економічних реаліях. Новий Закон «Про вищу освіту» мав би забезпечити
викладачам вищих навчальних закладів належні умови праці, включаючи відповідно
заробітну плату, можливість самовдосконалення і як педагогів, і як науковців,
а також зберегти напрацьований декількома поколіннями науковий потенціал
університетів та провідні наукові школи.
У той же час в Україні за останні роки досить чітко простежується
тенденція щодо трьох (загалом негативних) явищ в освітній політиці щодо
університетів та інших навчальних закладів III-IV рівнів акредитації, і
це знайшло своє чітке відображення в новому проекті закону. Мова йде про
надмірну централізацію управління вищої освіти; посилену бюрократизацію
управління вищою освітою; ідеологізацію вищих навчальних закладів.
Хочу зауважити, що вищі навчальні заклади освіти, які фінансуються
з державного бюджету, мають підпорядковуватися лише Міністерству освіти
і науки. Це зменшить вплив і тиск органів місцевої влади на державні навчальні
заклади та їх керівників. Сьогодні вони мають практично подвійне підпорядкування,
яке виявляється в тому, що університети об’єктивно залежать від міністерства
та місцевих органів виконавчої влади. Є спроби прямого втручання в університетське
життя та управління ним, що зводить університет до рівня обласного підпорядкування.
Із другого боку, надмірна централізованість (немає автономії вищих навчальних
закладів) разом із втручанням місцевих органів влади призводить до згортання
академічних (університетських) свобод, утягує університет у невластиві
для нього сфери діяльності (ідеологізацію).
Університети мали б самі врегульовувати організацію навчального
процесу, зокрема, право вільного вибору студентами курсів, створення міждисциплінарних
курсів та програм відповідно до потреб ринку. Сьогодні, щоб відкрити нову
спеціальність, потрібно мати дозвіл від першої особи області, довідку про
те, що немає заборгованості вищого навчального закладу перед державою тощо.
Марія ЗУБРИЦЬКА: Принцип академічної свободи, який,
до речі, закладений у російському федеральному законі про вищу освіту і
в більшості законів європейських держав, можна прокоментувати так: якщо
держава, котра побудована на демократичних принципах, довіряє університетові
як інтелектуальній совісті і надає йому свободу діяльності, то університет
тоді допомагає в управлінні державою за допомогою знання, науки тощо. Університет
повинен мати можливість висловлювати свою думку в умовах повної незалежності
і з усією відповідальністю з етичних та соціальних проблем, маючи при цьому
інтелектуальну владу. Це ще 150 років тому передбачав Джон Ньюмен у своїй
всесвітньо відомій «Ідеї університету», і саме на цьому грунтувалася університетська
реформа Гумбольдта. Не задекларувавши таких принципів в українському законопроекті,
ми знову ризикуємо опинитися на маргінесі сучасності, і нас із Європою
розмежовуватиме 150 років.
Університет має бути основним агентом інноваційного розвитку
суспільства і поширення передового наукового та освітнього досвіду, тому
соціальна функція університетів полягає в тому, щоб ураховувати соціальні
потреби суспільства і трансформувати їх у соціальні потреби особистості.
— Однією з найсерйозніших проблем, за якою тягнеться шлейф
неоднозначних розмов, є вступні іспити. Тепер заговорили про незалежні
центри тестування.
І.В.: Це одне із ключових питань щодо освіти. Кожен
вищий навчальний заклад має свою концепцію вступних іспитів. Зокрема, 1992
року ми запровадили тільки форму тестування. Тоді я думав, що скрізь почнеться
процес переходу до прозорих форм вступу. Однак цього не сталось. Минули
роки, перш ніж інші заклади вищої освіти почали наслідувати наш приклад.
Гадаю, не цього року, так через п’ять ми прийдемо до ідеї регіональних
центрів незалежного тестування. Наша впертість іде тільки нам на шкоду.
На мою думку, такий центр необхідно утворити спочатку в одному регіоні.
Центр тестування має бути незалежний від будь-якого вищого навчального
закладу та від будь-якого керівника. Після того, як учень отримає бальну
оцінку своїх знань у незалежному центрі тестувань, він зможе порівнювати
свої можливості із прохідним балом у вищих закладах освіти регіону. І якщо,
наприклад, в одному прохідний бал вищий, то, за своїм бажанням, абітурієнт
може подавати документи в інший заклад освіти, де прохідний бал нижчий,
або довчитися, перескласти ще раз і протягом того ж року вступити в бажаний
університет. Я, як ректор, готовий приймати таких абітурієнтів у Львівський
національний університет. У цьому випадку всі проблеми, всі розмови, що
точаться навколо вступних іспитів, будуть зняті. А якщо хтось відмовляється
від такого методу прийому абітурієнтів, то цікаво вислухати обгрунтування
— чому?
— Попри те, існує проблема вступу талановитої молоді
із села...
І.В.: Уже багато років у нашому університеті працює
програма «Обдаровані діти із села». Я не хочу образити сільських учителів,
але через великий інформаційно-технологічний та соціальний розрив між містом
та селом сільські діти не мають належних умов для здобуття знань, щоб конкурувати
на вступних іспитах із міськими випускниками. Тому для сільських дітей
ми робимо тестування заздалегідь, як правило, в березні-квітні. Запрошуємо
всіх випускників, які проживають та навчаються в селі. За цим тестуванням
видно здібних дітей, найкращих з яких ми рекомендуємо до зарахування вже
без вступних іспитів. У нас третина дітей із села. Причому беремо їх без
обмеження на будь- яку спеціальність.
— Для теперішніх випускників проблемою номер один є
працевлаштування. Але ж вищі навчальні заклади не повиннi продукувати безробітних.
І.В.: У нас є дві крайності. Перша була за Союзу:
мусиш працювати там, куди тебе скерують. Друга крайність — суцільний ринок.
Частково має бути державне регулювання. Скажімо, на класичну філологію
просто ніхто не буде йти, адже її немає на ринку праці. Або природничі
та точні науки. Там важко вчитись, а потім іще складніше працевлаштуватись.
Держава повинна забезпечувати бодай якусь підтримку всіх спеціальностей.
Решта має регулюватися ринком. Разом із тим, люди в селі так само платять
податки, їхні діти мають право на гарну освіту. А в сільську школу не йдуть
викладати, адже там важкі умови. Звідси випливає, що треба трохи примусу
чи формування якоїсь культури громадянського сумління для тих, хто вчиться
на державному фінансуванні, щоб вони попрацювали бодай два-три роки в селі.
М.З.: Нещодавно Асоціація ректорів європейських
університетів прийняла конвенцію про відповідальність університетів за
працевлаштування випускників та їхній соціальний захист. Для цього, мабуть,
треба забезпечити студентам більшу свободу в навчальному процесі, забезпечити
ширшим арсеналом знань, щоб у майбутньому вони мали вибір на ринку праці.
— Якщо я вас правильно зрозумів, мова йде про реформування
всіх ланок вищої освіти, включно з аспірантурою?
І.В.: Треба почати з того, що називають багатоступеневою
підготовкою. У Законі є ступені: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст,
магістр. Причому, що таке спеціаліст, що магістр — немає ясності. Упродовж
останніх років Україна на всіх рівнях декларує входження в європейський
політико-правовий, економічний, культурний та освітній простір. Зокрема,
Верховна Рада ратифікувала Лісабонську конвенцію. Інтеграційні процеси
вимагають, передусім, узгодження стандартів і норм, а це потребує, з одного
боку, копіткої роботи над проблемою співвідношення міжнародних стандартів,
а із другого — динамічної культури діалогу: участь у міжнародних форумах,
нарадах, програмах, членство в поважних міжнародних освітніх організаціях.
Для багатьох в Європі не зрозумілий освітньо-кваліфікаційний
рівень «спеціаліст». Такого рівня не існує в міжнародній градації. Тому
видається логічним і доцільним перехід на узвичаєну систему: бакалавр,
магістр та науковий ступінь — доктор. Сьогодні сам принцип побудови навчання
в аспірантурі не витримує жодної критики. Йдеться і про вступні іспити,
і про школярський принцип навчання, особливо першого року.
М.З.: Водночас насторожує високий відсоток незахищених
аспірантських робіт, що, з одного боку, свідчить, що аспірантура перетворюється
на різновид соціального захисту, а із другого — про надзвичайне ускладнення
механізму захисту аспірантських робіт. Ви три роки отримуєте досить високу
стипендію, і це ні до чого не зобов’язує...
— З вашої відповіді випало наукове звання кандидата...
І.В.: Замість існуючої сьогодні системи двох наукових
ступенів — кандидат та доктор наук необхідно запровадити один ступінь —
доктор. Це світова практика. Але оскільки такий перехід є справою не одного
дня, тому в законі потрібно бодай зафіксувати чи створити умови для формування
хоча б тенденції переходу або наближення до європейських стандартів. Наприклад,
з 2000 року перейти на світову практику в цьому питанні. Так, особи, які
раніше отримали ступінь кандидата наук, матимуть можливість у полегшеному
порядку здобути ступінь доктора. Починаючи з окремо визначеного року, під
час усіх захистів надавати ступінь — доктор наук. Тим, хто нині має ступінь
доктора наук, процедура надання ступеня є автоматичною.
— Платне та приватне навчання хоч і міцно ввійшло в
наше життя, все ж викликає надто багато різноманітних розмов.
І.В.: У нас в університеті є невеликий відсоток
платного навчання: держава нам не забезпечує повного фінансування. Позбавляти
державні заклади платної форми — це руйнувати вищу освіту. Те, що ліві
пропонують щороку зменшувати платне навчання в державних закладах, а залишати
платними тільки приватні, є виявом антиполітики щодо державних вузів. Що
ж до приватних вузів, то очевидним є те, що вони мають таке саме право
на існування, як і державні. У нас є гарні приватні заклади, і їх треба
підтримувати. Інше питання, що приватні заклади не мали б створюватися
в межах державного закладу і паразитувати на ньому.
Зовсім інша річ — приуніверситетські коледжі. Зміни, які
відбулися в Україні останніми роками, об’єктивно вимагають перегляду місця
коледжів в освітній системі держави (йдеться про колишні технікуми, педагогічні,
музичні, медичні училища). Коледжі мають бути в структурі провідних вищих
навчальних закладів III-IV рівня акредитації і готувати бакалаврів. Найкращі
випускники коледжів могли б продовжувати навчання в університетах на стаціонарі,
інші — на заочній чи екстернатній формах. Ураховуючи різке зменшення в
державі робочих місць, зокрема, для колишніх випускників технікумів, різноманітних
училищ, введення коледжів в структуру університетів є чи не однією з реальних
можливостей зберегти їхній навчально-освітній та матеріальний потенціал.
М.З.: Якщо керівники приватних вузів ставлять перед
собою мету лише заробляти гроші та спекулювати на зростаючому попиті на
освіту, то це безвідповідально і на це треба адекватно реагувати. Однак
це не повинно підривати основи самої ідеї приватних освітніх закладів.
— Університетське життя — то не лише навчання, а й активна
видавнича діяльність. Чи виникають у вас у цій сфері проблеми?
І.В.: Традиційно життя європейських університетів
має три органічно пов’язані складові частини: навчальна робота, видавництва,
бібліотеки. Сьогоднішні обставини в Україні не дозволяють університетам
розвивати власні видавництва й сприяти реалізації видавничої продукції.
Це відбилося в проекті нового Закону, але це не означає, що так має бути.
Науково-освітня українська книжка має бути максимально виведена з-під існуючого
сьогодні податкового пресу. Держава мусить визначити свої пріоритети на
майбутнє — освіту і науку.
Попри все, регулярно виходить «Вісник Львівського національного
університету». Ми організували декілька журналів: «Математичні студії»,
«Журнал фізичних досліджень», для вчителів та дітей — науково-популярний
«Світ фізики». У нас довший час проходить філософський семінар із міждисциплінарними
доповідями. У червні спільно з Варшавським університетом матимемо літню
школу з філософії науки, де будуть слухачі з Польщі та України. Плануємо
дві міжнародні літні школи, одна з них — перша в Україні літня школа з
перекладацької майстерності. Є низка інших великих проектів, намірів та
ідей. І в усіх наших намаганнях ми керуємося переконанням, що Університет,
передусім, покликаний бути інтелектуальним каталізатором розвитку нашої
держави, творити громадянське суспільство в Україні.
