Невдовзі в Старій Збур’ївці — південному селі, що зажило всеукраїнської слави у боротьбі з чиновництвом, — з’явиться Інтернет. Інформаційна епоха в поєднанні з «громадянським імпульсом» та справжнім самоврядуванням дають українському сільському жителю шанс бути прогресивнішим за левову частку містян.
Про сільського голову Старої Збур’ївки Голопристанського району Херсонщини Віктора МАРУНЯКА «День» писав, розповідаючи про особливості українського «гена самоврядування» (див. № 59, 4 квітня 2012 р.). Тоді йшлося про місцеву громаду, яка, виступаючи проти «дерибану» своїх земель та судових процесів над безкомпромісним у цьому питанні сільським головою, створила Комітет самооборони села Стара Збур’ївка. Завдяки цій історії село на Херсонщині здобуло всеукраїнську славу.
Готуючи круглий стіл «Магдебурзьке право: пам’ять і практика», «День» та МІМ-Київ запрошували В. Маруняка долучитися до обговорення проблем місцевого самоврядування. Хоча, ясна річ, у випадку із магдебургією йдеться про міста, але головне — про самоврядний принцип, який є ознакою «живого» сегмента в країні. Стара Збур’ївка, безумовно, належить саме до цього сегмента. До речі, невдовзі там з’являться «двері в світ» — Інтернет. Нічого дивного, якщо за прогресивністю поглядів жителі цього невеличкого південного села зможуть дати фору міським і навіть столичним жителям. Принаймні інформаційна епоха та мудрий підхід до її, так би мовити, «засвоєння» дають такий шанс.
На жаль, Віктор Маруняк не зміг взяти участь у нашому круглому столі, але залюбки погодився поспілкуватися у форматі інтерв’ю.
— Успішне місцеве самоврядування — це не тільки «просунутий» сільський голова, це, щонайменше, його команда. Якщо ми самі чогось не зробимо, то ніхто «зверху» нам не допоможе. Аби тільки не створювали проблем...
— Які проблеми місцевого самоврядування сьогодні найбільше заважають працювати?
— Самоврядування буде дієвим лише тоді, коли люди зрозуміють, що саме вони є реальною силою. А в переважній більшості сіл люди сприймають самоврядування лише як хатину з прапором у центрі села, де сидить купа людей, які нічого не можуть зробити. У них немає грошей, бажання, ресурсів. У переважній більшості випадків на ініціативи «знизу» дійсно бракує фінансування, але потрібно якось виходити з цієї ситуації. Відсиджуватися в сільраді, як на роботі, — неприйнятно.
Сьогодні люди звикли, що сільрада — дивна організація, від якої немає практично жодної користі, крім того, що там видають якісь довідки. І такий імідж місцевого самоврядування склався давно. Велика відповідальність за цей стереотип — на вітчизняних ЗМІ. Такий образ самоврядування створюється свідомо, щоб люди нас просто не сприймали серйозно, не вірили, що ми самі (відповідно, й вони, обравши нас) щось можемо змінити на краще.
Які переваги сільського голови над районною, обласною владою? До нас щодня можна дотягнутися рукою. Якщо зробили щось хороше, можна подякувати, а якщо погане — розмовляти по-іншому. Для того, щоб у народі сформувався позитивний образ місцевого самоврядування як реальної дієвої сили, треба дати нам дієві важелі впливу.
— Яких саме важелів впливу бракує місцевому самоврядуванню?
— По-перше, потрібно обов’язково переписати Закон України «Про місцеве самоврядування». Сільрада — не державний орган, але у держави є безліч своїх функцій, які вона переклала на нас, не підкріпивши це фінансово. Держава по лінії адміністрацій постійно контролює виконання нами їхніх доручень. А доручати не втомлюються навіть найбезглуздіші речі. Нещодавно мені повідомляють, що я повинен створити бригаду і визбирати всю дохлу рибу з річки. Розібратися з тим, чому риба гине, ніхто не хоче, а от терміново зібрати і десь закопати — просять. Команду дали — а на балансі сільради немає човнів, грошей на пальне й людей для бригади.
Усі хочуть, принаймні на паперах, бачити якусь роботу. Інколи я не витримую й відписую в район: «Команду зрозумів. Будемо грузити «апельсини бочками».
Повноцінній роботі органів місцевого самоврядування заважають районні державні адміністрації в тому вигляді й із тими повноваженнями, які в них зараз є. Про це вам скаже будь-який сільський голова. Максимум — вони повинні проводити моніторинг наших рішень, спостерігати за законністю, консультувати нас, а не вказувати.
Нині сільради розпоряджаються тільки землями на території сіл. За межами села — адміністрації. Адміністрація може будь-кому за межами села (біля річки, в лісі, на березі моря тощо) віддати землю, а сільрада про це навіть не знатиме. Коли я просив колишнього районного прокурора принаймні повідомляти нам, де землю вже вкрали, щоб бабця туди корову пасти не ганяла і не провокувала конфліктних ситуацій із «новими українцями», мені відповіли, що законом не передбачено ставити нас до відома. Про яке нормальне самоврядування з такими законами може йти мова?
— Наскільки прозорою є політика формування бюджетів сільських рад?
— Наш бюджет обраховується фінансовим управлінням райдержадміністрації. Прикро, але ми до останнього не знаємо, який у нас буде кошторис на наступний рік. Виходить, що відношення до формування бюджету практично ніякого не маємо.
Закон України «Про місцеве самоврядування» потрібно переписувати. Бюджетний кодекс змінювати, щоб формування бюджетів ішло «знизу». Спочатку потрібно врахувати все для вирішення місцевих проблем, а потім залишки грошей передавати вище. А зараз все навпаки. У нас є місцеві податки, які залишаються на місцях, але вони просто мізерні.
У цієї владної команди політичної волі змінити ситуацію з місцевим самоврядуванням точно немає й не буде. А даремно. Я б на їхньому місці, навпаки, зачепився за модернізацію системи самоврядування. Навіщо брати на себе величезну відповідальність за майбутнє віддаленої Старої Збур’ївки головному чоловікові у країні, який про існування нашого села навіть не чув? Опустіть «униз» важелі впливу, і за вас все зроблять ті, кому це болить, хто живе в конкретній місцевості. І за свої кроки, у тому числі помилки, керівники сіл відповідатимуть особисто.
Навіть без грошей потрібно виходити у громаду з ініціативами. Ми, наприклад, добудували футбольне поле, обсипаємо пляж на річці, збираємо гроші на металопластикові вікна в корпус, де навчаються молодші школярі. Коли люди бачать, що в цьому році одне з’явилося, а в наступному — інше, їм самим хочеться підтримувати ці ініціативи, вони виступають зі своїми пропозиціями. Головний принцип самоврядування: роби як я.
— Чи готові самі сільські голови усвідомити місію, яку на них покладено, взяти відповідальність за розвиток своїх населених пунктів?
— Із цим проблема. В Україні бракує нормальних керівників сіл. Сільські голови сьогодні — це пенсіонери, агрономи, вчителі, колишні керівники господарств. Частина з них без вищої освіти. Серед них мало хороших менеджерів. Ми тільки чекаємо на нове покоління сільських голів — освічених лідерів громад.
Керування селом має бути сенсом життя, своєрідною місією, а не роботою. Маса, яка сьогодні керує селами, будемо відверто говорити, у переважній більшості досить інертна. Голови не об’єднується між собою, не обмінюються досвідом, не підтримують одне одного. Вони вимучені повсякденними проблемами.
Необхідно створювати актив, так би мовити, ядро однодумців, за якими всі підуть. Не потрібно, щоб всі як один були гіперактивними, схибленими на громадській роботі, надміру відчували суспільну відповідальність. Актив генеруватиме ідеї, розворушуватиме інертну масу населення.
...Людям завжди потрібно говорити правду. Коли проти мене порушували кримінальну справу, я зібрав сход. Розказав усе: хто до мене приходив, що говорив, які залякування були. І підсумував: або ми, склавши руки, скажемо, що живемо в поганій країні, або організуємося, бо в нас є відчуття власної гідності. Мене заарештували і тримали в СІЗО. У цей момент односельці створили Комітет самооборони села Стара Збур’ївка, до якого увійшло 15 осіб. Зараз він зареєстрований як громадська організація.
— Яка сьогодні ситуація з «дерибаном» землі на Херсонщині?
— До нас у село більше не полізуть. В інших — розбазарювання продовжується, тільки тихо. Ми не мовчали, і справа набула розголосу. Інші — бояться. Сьогодні є розпорядження голови РДА — повернути нам 7 га вкраденої землі. У моїй справі судові засідання ще продовжуються. Ніхто не може знайти постраждалу сторону, заплуталися у свідченнях. Бондаренко — начальник УБОЗу, який мене заарештовував, сам був заарештований СБУ за хабар. Начальник відділу земельних ресурсів, який займався всім цим «дерибаном», нині теж сидить у СІЗО за земельні махінації...
— Як можна змінити свідомість людей?
— Власним прикладом. Я пам’ятаю організований мною перший суботник, коли став сільським головою. Писав оголошення, всіх закликав до прибирання парку. І вдвох ще з одним чоловіком у центральному парку села ми півдня косили траву. А з людей так ніхто того разу й не долучився. Через тиждень на такий суботник вийшло вже 15 людей. Нині на ініціативу сільради збирається по декілька сотень небайдужих селян.
Ми вийшли на рівень, коли люди самі почали проявляти ініціативи: будувати паркани, футбольне поле, збирати кошти на вікна у школі. Це не бюджетні кошти й не ідеї, що виходять зі стін сільради.
Зараз люди вийшли на мене ще з одним проектом: проведення швидкісного Інтернету в селі. Щоб його провести, потрібно прокласти 4,5 км спеціального кабелю. Дзвоню в «Одескабель», а там називають суму 50 тис. грн. Два тижні розмов — і вже 29 тисяч. Створилася ініціативна група, куди увійшли підприємці, депутати сільради, активісти. Ми швиденько зібрали необхідну суму і зараз чекаємо на Інтернет. Люди склалися по 174 гривні кожен. Для двору це небагато, а для села — двері у світ за допомогою Інтернету.
Моя команда понад п’ять років виношує ідею про перейменування 15 вулиць. Нині це реально. Говорю односельцям: у нас є вулиця Ворошилова, який жодного відношення до села не має, але ми не маємо вулиці засновника села Панаса Колпака — відомого козачого полковника. До речі, перша назва нашого села була Колпаківка. У нас є вулиця Леніна, яку люди донині називають Набережною, бо її так історично нарекли. Нехай собі буде Набережною. Це ж справедливо! В селі є вулиця Червонофлотська, а моя бабуся на неї завжди за звичкою говорила Ярмаркова. Якось на сходці села одна бабця грізно запитала в мене, чи правда, що ми вирішили перейменувати всі вулиці. Відповідаю: без вашої згоди цього робити не будемо, але ми зробимо так, що ви цю згоду дасте. Свідомість людей старшого покоління потрібно змінювати. Ми їм пояснюємо: все, що нас оточує, в тому числі й топоніми, впливає на свідомість. Ми будуємо село для майбутнього, для дітей. Я не знаю, що сказати сільській дітворі, яка колись обов’язково запитає: а ким був той дідусь Ленін і що корисного він зробив для нашого села чи України?
— Знаю, що ви досліджуєте історію свого села, наукові краєзнавчі статті часто друкуєте в сільській та районній газетах. Також на сайті «Україна Incognita» нещодавно з’явилися ваші дописи «Історичні міфи нашого села. Стара Збур’ївка». Наскільки сьогодні важливо знати історію своєї вулиці, села, району, країни?
— Історію потрібно знати і практикувати, щоб не повторювати тих помилок, які ми вже робили. Я досліджую історію нашого села не лише з наукової точки зору, так би мовити, для нащадків, а передовсім для того, щоб читати у школі краєзнавчий факультатив. Разом з обласним державним телеканалом «Скіфія» ми зняли документальний фільм «Історія Старої Збур’ївки», який переглянув кожен односелець, багато мешканців району та області. Нині наша молодь знімає ще один фільм — про власні розкопки під колишньою церквою, де нині будинок культури. Знайшли там якийсь підземний хід — все фільмують, допитуються старожилів, що там було.
На жаль, сьогодні українці не дуже відчувають пориву сердечної гордості за Україну, любові до своєї Батьківщини, не хочуть вивчати своєї історії. Вважаю, що Україні потрібна державна програма перевиховання нації — на 10 чи навіть 20 років. Очевидно, ця програма має реалізовуватися паралельно зі змінами системи роботи органів місцевого самоврядування.
КОМЕНТАР
Володимир КРИЖУК, Рівненський сільський голова (Любомльський район Волинської області):
— У Любомльському районі, порівняно з іншими 24-ма сільськими радами, ми, образно кажучи, на коні, бо на нашій території знаходиться міжнародний автомобільний пункт пропуску «Ягодин». Нам значно простіше у фінансовому плані, бо ми — самодостатня сільська рада, не дотаційна. Дотаційні сільські ради мають дуже багато проблем. Протягом уже шести років ми співпрацюємо з однією польською гміною Руда-Гута — прикордонною сільською радою. Мені дуже подобається їхня система управління. Я вірю, що ми теж до такого прийдемо, бо іншого виходу в нас немає. Там голова сільської ради (як вони кажуть, вуйт) — головна людина на території. Не тільки на словах, а й на ділі. Він сам приймає й матеріальні, й організаційні, й будь-які інші рішення. До прикладу, в останні роки на нашому рівні збільшується кількість робіт, в тому числі й «паперових», тож штату не вистачає. Вуйт у Польщі своїм розпорядженням може ввести у штат будь-якого спеціаліста. Нашій сільській раді бракує юриста, думаю, більшість колег зі мною погодиться, що в кожній сільській раді (не тільки районній) мав би бути такий фахівець, зважаючи на те, як швидко змінюється законодавство. Але в нас у цьому плані руки зв’язані. Територіальна реформа на часі. Разом із розширеними бюджетами мають бути розширені й повноваження. Щоб сільський голова не узгоджував будь-яке своє рішення з районом та областю.
