Газета «День» одна з небагатьох приділяє чимало уваги невідомим або малодослідженим аспектам історичного минулого України. Проте наше сприйняття тих або інших подій і явищ, оцінка їх цілком обумовлюються світоглядом, який у нас склався. Це добре видно, наприклад, у ставленні до трагічних подій в Україні 1932—1933 років.
У цьому контексті симптоматичним виявилося голосування у Верховній Раді, спеціальне засідання якої було присвячене цій даті. Із присутніх 410 народних депутатів за Звернення проголосували 226, а не проголосували 184(!). Ухилилися від голосування не тільки комуністи (як очікувалося), а й ті, хто зараховує себе до демократів. Чи не свідчить це про те, що вони поділяють домінуючу в Росії — правонаступниці СРСР — думку про голодомор 1933 року, яку нещодавно висловив посол РФ Віктор Черномирдін. Публікація матеріалів на цю тему об’єктивно відбиває наявність у суспільній свідомості діаметрально протилежних поглядів не тільки на ці події, а й на весь історичний шлях України в ХХ столітті.
У нашій свідомості залишилося, як влучно висловився Й. Сірка (Торонто, Канада), «ще багато комунізму». Але найпікантніше — те, що цей комунізм «у головах» є продуктом помилкових уявлень, міфів і помилок. Один із них — міф про істинність комуністичного вчення Маркса. Він виявився чи не найстійкішим у свідомості людей, незважаючи на відкинення комуністичної ідеології, що панувала в країнах колишнього соцтабору. Адепти марксистської соціалістичної ідеї, не сумніваючись у її правильності, вважають неспроможною щойно побудовану в СРСР модель її реалізації.
Прийнято вважати, що Маркс досить переконливо обгрунтував неминучість загибелі капіталізму і встановлення комуністичного ладу. А спроби у минулому столітті втілити соціалістичну теорію точно за Марксом були марними. Вона виявилася практично неспроможною. У науці прийнято вважати, що єдиним суворим критерієм істинності теорії є логічна несуперечність її початкових положень і висновків. У марксистсько-ленінській філософії і політичній економії Маркса є безліч протиріч, винятків і помилок. Справжня наука цього не допускає. У сучасній фізиці будь-яку теоретичну гіпотезу беззастережно визнають неспроможною, якщо вдається знайти хоча б один приклад, що їй суперечить. Відомий марксист А. Богданов писав, що філософ не може будувати свій світогляд на кшталт латинської граматики: для нього наукові закони мають право називатися законами тільки тоді, коли вони не мають винятків.
Спробую проілюструвати теоретичні недоліки вчення Маркса. Зупинюся лише на одному моменті, що показує суперечність його логічних думок стосовно поняття ціни товару, що є найважливішою категорією політичної економії. Ціна, вважав Маркс, є вираженням створеної працею вартості товару в грошах. Але як слід розуміти ціну товарів, які не мають вартості? «Необхідно пам’ятати, — писав він у «Капіталі», — що ціна предметів, які самі по собі не мають вартості, тобто не є продуктом праці, як, наприклад, земля, або принаймні не можуть бути відтворені працею, може визначатися вельми випадковими обставинами». Хіба у серйозній науці так виводять закономірності?
Чи можна вважати відкритий Марксом закон вартості насправді законом, якщо він базується на суперечливій логічній аргументації: «…форма ціни не тільки допускає можливість кількісного незбігання величини вартості з ціною, тобто величини вартості з її грошовим вираженням; вона може таїти у собі якісну суперечність, унаслідок чого ціна взагалі перестає бути вираженням вартості… Отже, річ формально може мати ціну, не маючи вартості».
У марксистській філософії, як відомо, не буває змісту без форми і не існує форма без змісту. Але у марксистській політекономії ці постулати ігноруються — у ній усе можливе, якщо потрібно. Виявилася можливою уявна форма: ціна без змісту — вартості. А насправді не форма ціни таїть у собі якісну суперечність, а сама логіка Маркса. Глибокі логічно протиріччя, внутрішньо властиві марксовській теорії вартості, були наслідком вибору помилкових, неправильних аксіом, постулюючих те, що товари обмінюються рівними вартостями і що в основі мінової вартості товарів лежить праця. З цього маємо висновок про помилковість як самої теорії вартості Маркса, так і теорії додаткової вартості, а також побудованої на ній теорії наукового соціалізму. Найважливішим наслідком наукової неспроможності вчення Маркса є те, що жоден комуністичний (і соціалістичний) лад на її основі побудувати не можна.
У зв’язку з цим напрошується запитання: яке ж суспільство у нас було створене? Тут ми маємо справу з ще одним великим міфом: СРСР вважали соціалістичною державою. Маркс та Енгельс проголосили, що в результаті пролетарської революції і встановлення диктатури пролетаріату приватну власність на засоби виробництва буде скасовано за допомогою націоналізації; при соціалізмі пануючою стане суспільна власність у формі державної власності. Проте у цьому твердженні наявна підміна понять. Суспільна власність виражає спільне володіння засобами виробництва всіма членами суспільства (як у первісній общині). А націоналізована, тобто державна, власність виражає приналежність засобів виробництва певнiй інституції — організації, що йменується державою. Державна власність — це неперсоніфікована форма власності.
Як бачимо тепер, між суспільною і державною власністю є дві великі різниці (як сказали б в Одесі). Комуністичні ідеологи постійно переконували народ, що державна власність — це і є суспільна, тобто народна власність. Але насправді це є великою помилкою. Із падінням так званої комуністичної системи настав поділ не народної власності, а власності державної. Цей міф про суспільну власність і сьогодні живе у головах багатьох. Але усвідомлення суті явища повинне його розвіяти.
Доречно також поставити основне запитання. А чи міг робочий клас, скинувши клас капіталістів, стати пануючим класом, здатним управляти виробництвом і справами суспільства?
Навряд чи, оскільки пролетаріат, який, згідно з ідеєю основоположників наукового комунізму, повинен був прийти на зміну капіталістичному класу, не володів необхідними організаторськими здібностями і навичками для господарювання, розвитку виробництва і торгівлі, а також управління справами суспільства.
Унаслідок Жовтневого перевороту виник суспільний устрій, економічну основу якого становило одержавлене виробництво. Держава сконцентрувала у своїх руках весь капітал — власність на засоби виробництва. Вона стала сукупним капіталістом. Відбувся перехід до державного капіталізму. Проте більшовики на чолі з Леніним вважали, що держкапіталізм сумісний із соціалізмом, оскільки політична влада перебуває в руках робочого класу. Однак, як показано вище, цього не могло бути.
У зв’язку з цим виникає запитання: то ж який клас прийшов до панування після Жовтневого перевороту 1917 року? Відповідь однозначна. Ним став новий керуючий клас, який формувався із партійної та державної номенклатури. Так, представники цього класу безпосередньо не були власниками засобів виробництва. Але вони керували, розпоряджалися державною власністю. Це була їхня функція. Саме в цьому полягала їхня особлива роль у суспільному виробництві. І тому правомірно зарахувати їх до класу керівників (це, до речі, підпадає під ленінське визначення класів).
Колишній співробітник АН СРСР Восленський у 1972 році на Заході написав книжку про пануючий у Радянському Союзі клас — бюрократію. Ще раніше про появу нового правлячого класу в Югославії говорив колишній соратник Тіто і відомий дисидент Мілован Джилас. На підтвердження викладеної тут теорії можна також навести висловлену наприкінці 80-х рокiв. думку академіка Андрія Сахарова, згідно з якою «сучасне радянське суспільство слід охарактеризувати як «суспільство державного капіталізму», тобто ладу, відмінного від сучасного капіталізму західного типу повною націоналізацією, повною партійно-урядовою монополією».
Викладений тут системний погляд дозволяє по-новому, адекватно, пояснити багато подій та явищ, які відбулися у минулому столітті та пов’язані з Україною. Так, наприклад, виявляються цілком сумісними суспільний устрій в СРСР і тоталітарна система, що породила одіозний режим сталінізму. Це був держкапіталізм — капіталізм у гіпертрофованій формі, де держава мала абсолютну економічну владу — власність на засоби виробництва, а Компартія — абсолютну де-факто політичну владу. Із безвладним народом, природно, могли проводити будь-які акції (терор голодом, конфіскація майна у селян, виселення їх до Сибіру, масові чистки).
Хибні уявлення і міфи стосовно нашого нещодавнього минулого — це та пуповина, яка зв’язує нас із комунізмом. Без розриву її неможливо подолати ідеологічні розходження, що лежать в основі серйозних політичних протистоянь стосовно низки вельми важливих питань (про землю, про ставлення до УПА тощо). І без цього неможливий швидший розвиток України.
