— Чи потрібно дітей взагалі вчити мистецтву, чи це означає тільки заштамповувати їх?
— Я займаюсь організацією професійної мистецької освіти. Я вважаю, що система безперервної вищої освіти для мистецтва — це завдання сучасності, бо головне не розгубити те, що є талановитого в дитині. Пересування з одного закладу в інший — це програмування втрат. У нас же діти, приходячи у 4-річному віці, в одному приміщенні, звичній атмосфері, дуже естетизованій, романтичній, професійно насиченій, отримують серйозну професійну освіту. Це те, що я називаю комфортним навчанням.
Я б сказав, що доросле дарування завжди гріховне, у дорослого дуже багато побудоване за логікою, а дитячій творчості властива енергетика щирості, цінність якої неможливо не помітити. І естетичне виховання, побудоване на використанні цієї щирості, може спричинити потужний вибух у кар’єрі митця. До того ж наші діти захищені від бактерії безкультур’я, низькосортного кітчу, оскільки вже змалечку отримують потужну вітамінну ін’єкцію високого мистецтва й гарного смаку.
— Куди пропадає дитяча щирість? Чи вона зникає від прожитого життя, чи від отриманої освіти?
— Чи зникає щирість, чи ні — це питання дискусійне… Але ми намагаємося так зробити, щоб та ін’єкція високої культури була постійно діючою. Ця практика відома в медицині: коли дитина тільки народжується їй одразу роблять щеплення, яке убезпечує її від певної хвороби на усе подальше життя. Тож чим раніше дитина дістане «естетичне щеплення», тим, на мій погляд, краще почуватиметься вона у цьому світі. Я переконаний, що щирість — це не тільки бездонне серце і ніжна душа, а ще й добре розуміння світу, яке приходить від інформації, яку дитина вже у ранньому віці здатна сприймати.
— Але діти це ж органічні кон’юнктурники, вони настільки чітко вловлюють, чого від них хочуть, що їх справді легше навчити, ніж відкрити в них те, що закладене природою. Що ви думаєте з цього приводу?
— Звідки з’являється кон’юнктура? Бо дитина не бачить можливості вибору, тому дослухається до «авторитета» викладача. Ми ж змалечку виховуємо дитину в атмосфері багатоваріантного вибору, вона повсякчас має можливість вибирати. «Стань таким, як я хочу» — це ворог педагогіки, а треба «Стань таким, як ти є, а ми тобі допоможемо». Я колись казав, що ми не займаємося вихованням, але професійною освітою, яка дає виховний результат.
— Прийшовши до вас у 4- 5 років, дитина по закінченні академії мусить стати або генієм, або ніким?
— Окрім вищого мистецького коледжу, ми ще відкрили «Школу мистецтв». Її завдання забезпечити багатоваріантний вибір для дитини, що прийшла до нас вчитися. Якщо вона вже вийшла на вертикаль професійної мистецької освіти, то ми мусимо не сказати, що ти не можеш, не геній, нездара, а сказати: ти можеш, але твій талант в іншому, і перевести його в інший підрозділ академії, де загальногуманітарні спеціальності спільні, але мистецькі дисципліни вивчаються узагальнено. І це грандіозна справа, бо якщо людина високоосвічена, розуміється на мистецтві, має вишуканий смак, то її робота у будь-якій сфері буде високоінтелігентною — добросовісною, творчою, натхненною і романтичною.
— Тобто ви напряму пов’язуєте інтелігентність людини та її мистецьку освіту?
— Безумовно. Направду, той хто любить музику, живопис, театр — це люди романтичні, а романтизм — це джерело натхненного ставлення до життя.
— А моральні якості ви теж пов’язуєте в цей ряд?
— Обов’язково.
— Тобто ви справді переконані, що «гений и злодейство — две вещи не совместимые»?
— Я думаю нам довелося б довго уточнювати, що є «геній», а що «злодейство».
— Запитаю інакше: ваша академія на кого працює — на те, щоб випускати Моцартів чи Сальєрі?
— До речі, Сальєрі був дуже непоганий педагог, набагато кращий за Моцарта. Я хочу, щоб наші учні були щасливими. І я думаю, що вони будуть такими ще й тому, що ми вчимо їх не заздрити. А це дуже філософська проблема — ставлення до успіху іншого. Ми навчаємо своїх дітей радіти успіхові товариша, привчаємо їх до думки, що лідерство — це не самодостатня цінність, виховуємо у них здатність бути цивілізованими лідерами. У нас проводяться психологічні тренінги, спрямовані на те, щоб сконцентрувати свої зусилля у той момент, коли сідаєш за рояль, а не тоді, приміром, коли страждаєш за кулісами чи репетируєш; вибухнути саме в той момент, коли граєш на конкурсі.
— Те питання конкуренції, на яке ми повсякчас наштовхуємося у нашій розмові, чи не пов’язане воно з тим, що діти прагнуть не стільки краще грати, малювати, танцювати, а просто менше платити за навчання?
— Ви хочете сказати, що це погано? Аморальним я вважаю іншу позицію: як би я не вчився, а батьки все одно заплатять. Ми організація амбітна. У нас 104 лауреати міжнародних конкурсів, малярські виставки по всьому світі, наші діти танцюють у Національній опері, ведуть телепередачі. Вони вже живуть повноцінним мистецьким життям. Я взагалі не розумію, що значить думати про те, що життя почнеться колись. Ілюзія, що можна прожити сто років і сто років бути працездатним — таких одиниці. Насправді професійний шлях у мистецтві дуже короткий, але це не трагедія, а оптимістичне знання. Бо тільки максимально сконцентрувавши свої зусилля можна чогось досягти у мистецтві.
— Чи не здається вам, що ви змалечку привчаєте дитину до тепличних умов існування, а вона виходить зі стін академії і раптом бачить, що світ — це далеко не тільки мистецтво?
— Але подумайте, коли дитина заходить о 8.30 до академії, а виходить о 17.30 — чи це не є важка праця? Адже праця — це не тільки киркою махати чи в забій спускатися. Ми адаптуємо їх до дуже серйозної і важкої роботи. Що б ми не казали, але діти дуже чітко відчувають реальність, у якій їм випало жити. Вплив наших педагогічних технологій полягає не в ізоляції, а в тому, щоб, зіткнувшись із труднощами, дитина не плакала від безсилля, а усвідомлювала відповідальність за цей світ, прагнула за рахунок свого таланту, своїх можливостей зробити цей світ кращим.
— Чи мають право батьки обирати за дитину її майбутній фах, чи цього взагалі неможливо уникнути у наш час?
— Я б не хотів говорити про глобалізацію цього процесу, але наш вибір однозначний. У мистецтві було б величезним недбальством не використати те, що дитина здатна творити від народження. Я запитую, чому треба чекати до 17-18 років, щоб реалізувати творчі можливості, які є вже змалку? Якщо дитина у 12-13 років уже є лауреатом десятка міжнародних конкурсів, чи не є вона вже зрілим музикантом? Невже для того, щоб грати публіці потрібно стати ветераном?
— Я згодна з тим, що десятирічний хлопчик може технічно зіграти Шопена, але чи буде це насправді Шопен за силою далеко не дитячих переживань, вкладених у твір?
— Якщо так, то давайте скажемо, що Моцарт був молодим спеціалістом. Ми недооцінюємо дітей, вважаємо їх маленькими пустунами, а вони великі філософи. Немає нічого сильнішого, ніж щирість поєднана з талантом. І я стверджую, що починати мистецьку освіту потрібно дуже рано, бо ми можемо розгубити талант, не реалізувати те, що він може навіть на фізичному рівні: ці пальчики, які зараз виконують будь-які конфігурації, потім уже стають не такими гнучкими. Наші діти щиро не розуміють, як першу персональну виставку можна мати в 50 років, бо виставляються уже з семи. Зате вони ніколи уже не зможуть сказати: «Я міг би, але мені не дали». У нас інший підхід: ми все даємо, створюємо всі умови, але тоді вже запитуй тільки з себе. Я мав честь доповідати про концепцію академії на дуже серйозних наукових форумах, і мені дуже приємно, що скрізь я знаходив підтримку своїй концепції безперервної вищої освіти — з дошкільної до вузівської включно в одному приміщенні. Бо ця модель дозволяє, зберігаючи потенцію дитини, ефективно надавати їй нову інформацію, яка збагачує її розвиток.
