П’ятий щорічний конкурс української мови імені Петра Яцика, започаткований Лігою українських меценатів, набирає обертів. Він вже став популярним серед школярів, їхніх батьків, учительства, до участі в ньому долучається студентство. Щорічно кількість учасників складає понад п’ять мільйонів. Про особливості його проведення саме цього року розповідає виконавчий директор Ліги українських меценатів Михайло Слабошпицький.
— П’ятий конкурс припав на початок виборів президента України. Ситуація в державі була наелектризована, суспільство політично збурунене. Довкола ж Ліги українських меценатів згрупувалися відомі письменники, чиї імена промовляють самі за себе, і, дізнавшись, що вони їдуть до Запоріжжя, ректори запорізьких університетів просто злякалися, що вони з’являться у стінах їхніх навчальних закладів. Внаслідок цього відкриття конкурсу було перенесено на невизначений строк, але конкурс, який, як відомо, має розпочинатися в День української мови та писемності, 9 листопада, таки розпочався по всіх областях України, шкода лише, що не так урочисто, як усі попередні. Шкода, що й тут, у столиці, й у провінції відчувався великий страх перед письменниками, навіть при тому, що була домовленість з ними про те, що вони не політикуватимуть у стінах шкіл і університетів, але… Все це ускладнило початок, та гадаю, що завершення п’ятого конкурсу ми будемо особливо урочисто відзначати у Національному драматичному театрі імені І.Франка.
Ми маємо журі, якому довіряємо, маємо команду спеціалістів, які складають конкурсні завдання. У нас з Міністерством освіти домовлено, що половину членів журі дає міністерство, а половину рекомендуємо ми. До журі часто входять письменники, особливо їх багато на обласному рівні. На Волині журі очолював (може, й зараз очолює) голова Волинської спілки письменників Василь Гей. У Черкасах працюють члени Наглядової ради конкурсу письменники Володимир Поліщук і Василь Захарченко.
— Щойно ви повернулися з Канади, де мали чимало зустрічей і з тими, хто спонсорує цей конкурс. Без сумніву, ці люди знову дадуть кошти й цього року. Як справи з меценатами в Україні? Чи дозріли вони до того, аби підтримувати державну мову? І чи прийдемо ми до цього масово?
— Щороку після завершення конкурсу я везу до Канади новий документальний фільм про його перебіг і широко цей фільм показую по різних аудиторіях у різних містах. Цього року я також повіз фільм про четвертий конкурс до Канади та побачив по-справжньому живу реакцію на нього. Мене просили час від часу зупиняти фільм і коментувати його. Серед багатьох запитань на тих переглядах найпершим було: чому цей фільм не показують по Українському телебаченню? Я теж хочу запитати: чому? І взагалі я хотів би, користуючись нагодою, запитати: чому Українське національне телебачення таке скупе на увагу до такого великого українського проекту? Я цього ніяк не міг пояснити в Канаді, оскільки люди там часто вірять словам. І коли вони чують: «українське національне телебачення», то мають ілюзію, що таким воно й є.
Українці діаспори, зокрема, українці Торонто, вбачають у конкурсі не тільки піднесення престижу державної мови в Україні, а й виховний момент у національному, патріотичному вихованні молоді та потужно підтримують його. З преси читачі вже знають прізвище Станлі Пітерсона, який на цей конкурс пожертвував 70 тисяч доларів і вважає його найбільшим національним проектом в Україні. Він переконаний, що такі конкурси не пройдуть безслідно.
— Ваш погляд на молоду діаспору: якою вона є, чи піде шляхом своїх батьків і чи не закінчиться українство діаспори на старшому поколінні?
— Ми інколи вимагаємо від дітей українських батьків, переважна більшість яких — американці, австралійці, канадці, щоб вони були патріотами України, забуваючи, що тієї ідеальної української свідомості часто немає і в етнічних українців, народжених на українській землі. Надя Яцик колись із викликом і полемічним загостренням сказала: не треба мені казати, що я — велика українська патріотка. Я — канадка, виросла в Канаді й на все дивлюся з погляду канадки. Інша річ, що мої батьки — українці і я, маючи український сентимент, виконую волю батька, але побудуйте спочатку Україну в Україні, станьте спочатку самі українцями, а потім вимагайте чогось від нас. Надіїна критика на нашу адресу цілком справедлива та слушна, бо ж нам ніхто сьогодні не заважає бути українцями в Україні.
— Чи доводилося вам зустрічатися з учасниками конкурсу в інших державах?
— В Україні ми зустрічалися з учасниками конкурсу, які приїздили з Кубані, з Башкортостану, з Придністров’я, з Грузії... Я завжди говорив, що стан української мови у діаспорі — чи це західна, чи східна — не вплине на мовну ситуацію в Україні. Якщо добре знатиме українську мову діаспора у Канаді чи Грузії, це ще не значить, що буде задовільна мовна ситуація в Україні. Ми кажемо дітям тут, в Україні: дивіться, як старанно вивчають батьківську й материнську мову українські діти в Казахстані, в Росії, в Канаді, в Австралії, яка велика світова українська солідарність.
— За зразком українського конкурсу цього року вирішено провести конкурс рідної мови у Казахстані. Це сталося після того, як на столичній сцені було нагороджено два рази поспіль казахського хлопчика Жана Айдара Жанбатирова за чудове знання української мови. Чи є надія, що це стане естафетою в колишніх радянських республіках, де також є серйозні проблеми з національними мовами, зокрема у тій же Білорусі, де в Мінську закрито останню білоруську школу?
— Ідея такого конкурсу виношується в Казахстані. За нашою моделлю вже провели перший конкурс російської мови в Росії, і він охоплював усе СНД. Тепер в Казахстані буде проведено конкурс казахської мови. І батько Жанбатирова брав у нас матеріали про те, як це в нас робиться. Я маю запрошення від казахського посольства полетіти до Казахстану їхнім коштом, аби поділитися досвідом. Вони хочуть це зробити за нашою, вже відпрацьованою, готовою моделлю.
— Скільки, на вашу думку, треба ще провести таких конкурсів в Україні, аби нарешті щось зрушило з місця у мовній проблемі? І чи це вихід з тієї ситуації, яка склалася на сьогодні у нашій державі?
— Я певен, що таких конкурсів ще треба проводити і проводити багато, бо конкурс — це воля й позиція громадськості. Тепер ще потрібна політична воля влади, щоб закріпити те, що ми здобуваємо, а вже разом з владою ми можемо зрушити цю проблему й вирівняти мовну ситуацію в Україні. Наша мовна ситуація зовсім не оригінальна. Не було італійської мови в Італії після визволення з колоніального статусу. Відродили. Не було мови в Ізраїлі, відродили. Відродимо й ми. Українську в Україні.
