— Михайле Михайловичу, щоб подивитися на ваш пам’ятник, який стоїть у дворику літературного музею, треба заплатити 30 копійок. Вирішили допомогти улюбленій Одесі матеріально?
— Неподобство, хтось балується. У мене все не було часу сходити й подивитися на нього. Чув, що за ті кілька місяців, що він стоїть, його намагалися навіть зруйнувати. Очевидно, так реагували глядачі на плату за перегляд. Я скасую ці побори. Або внесу за всіх відвідувачів винагороду на місяць уперед, або буду всім, хто прийшов на мене подивитися, роздавати по 30 копійок. Треба щось робити. Страшний жарт. При живій людині дуже нетактовно ставити пам’ятники. Тоді вже соромно жити далі. Треба швидше вмерти, щоб виправдати його присутність, або лягти поряд у загіпсованому вигляді.
— Декілька ваших останніх творів навіяні сумним періодом перебування в лікарні. Як ваше дорогоцінне здоров’я сьогодні?
— «Не дочекаєтеся», як у нас в Одесі кажуть. Дожився: окуляри, клізма, ліки... відхід до сну, як від’їзд в інше місто. За двома жалюгідними аналізами лікарі доводять, що не треба пити. Аргументувати зворотне можу нескінченно. Їх послухаєш — усе шкідливо: сидіти, стояти, дивитися, а спостерігати — просто небезпечно. Крок уліво, крок управо — чи диктатура, чи бунт. Окрім жорсткого лікарняного матраца та сірого пюре, відкрив для себе дієту № 7. У ній маса достоїнств. Перестав мити ложку, длубатися в зубах, шлунок просто зник разом із болями і нетравленням. Жінки за рейтингом відкотилися на 41 місце. На собак став дивитися очима в’єтнамця. Пульс і тиск навчився визначати без пріоритетів. Щоб лягти на операцію, треба все принести з собою. Коли щось забув — нарікай на себе, будеш без наркозу. Лікарня — місце зустрічей, з ким довго не бачився. Оперують, як і раніше — добре, а далі як повезе.
Саме там з’явилися філософські думігся. Чого хотів, того домігся, але так мало отримав. Мій вік мені подобається, смакую кожен день, а від болячок ніхто не застрахований. Нині все в нормі, тьху-тьху.
Самотність — це не коли прокидаєтесь уночі від власного завивання. І не коли, повертаючись до квартири, знаходите всі речі розкиданими, як рік тому. Або коли одночасно вмикаєте телевізор, приймач і чайник для відчуття життя і голосів. Це не розкладачка у знайомих і суп у друзів. Таке можна виправити, хоч воно й безнадійне. Справжня самотність — це коли ви говорите цілу ніч самі з собою і вас не розуміють.
— Почуття гумору «слуг народу», «нових росіян» чи «братків» дуже відрізняється?
— Раніше власті любили мене запрошувати в лазню. У застійні часи Володимир Висоцький туди їздив із гітарою. А я зі своїм потертим портфелем-талісманом. У лазні всі рівні, хоча там траплялися ду-у-же великі люди. Своїм я ніколи там не був. Вони реагували на мої жарти дещо уповільнено, дивлячись, як приймає найбільший начальник. Іноді просили вийти, підписували папери. Аби моїй хворій мамі встановили телефон, я ледь не в міністра зв’язку виступав.
Нові росіяни часто не дослухавши до кінця вже сміються, поспішають пропустити чарочку, показуючи на годинник, пропонують закінчити за столом. Гарно веселиться армія. Тихо слухають, довго аплодують, сміху немає. У громовій тиші звучать овації. Розкутіші за всіх зеки. Коли нам нема чого втрачати, то вони втратили й це. Регочуть, як ненормальні. Міліція сидить статечно й тихо. Хтось засміється, на нього блимнуть, він здригнеться і затихне. Дипломати сміються мовчки, мовчки тиснуть руку й мовчки йдуть.
Усі виступи закінчуються у «братків» великою п’янкою: «чоловіки — стоячи, жінки — до дна». Вип’ємо за П. Т. Д. (присутніх тут дам). За годинниковою стрілкою за кожного і проти годинникової — за всіх».
Я розрізняю публіку за містами. Найсуворіші мої глядачі в Одесі. а найдоброзичливіші — в Києві. Тут мені не доводиться робити паузи, чекати, поки дійде зміст сказаного. Реакція буквально блискавична.
— Про політику стали писати рідше, чому?
— Коли все можна, з’являється пересичення. Моє ім’я взнали за гострими виразами. Сьогодні політика стала бруднішою. У виснажливій боротьбі побудували систему з назвою «Не те, що треба». Довго обговорювали й ухвалили одноголосно Конституцію. Стояли на барикадах і вибрали керівництво. Вибирали, вибирали Президента і, очманівши від несподіванки, кричимо: «Не він це!...» Всі, хто робив танки, голосують за комуністів. Щоб забезпечити їх роботою, треба дати їм війну, оскільки наше виробництво не працює, то одягнуті ми всі пристойно. У нас ніхто добре не живе. Банкіри вибухають, злодіїв відстрілюють, міністрів звільняють. Як пограбувати банк, знають усі. А як туди вкласти гроші — ніхто. У магазинах усе є. Правда, кому все це їсти? Починаючи з 1917 року їдять нові росіяни. То одні, то інші. В уряді безперервно йдуть дебати: «Коли давати пенсії? З 60 чи 65?». Це при середній тривалості життя 59 років.
Газети відкриєш — одна сатира: рядок нікуди, народ нікуди, історія нікуди, земля нікуди, клімат нікуди, населення — дебіли. Або пишуть лише про те, як поводитися в ліжку. Наче ми з нього не вилазимо.
Усі хочуть жити щасливо й довго, та ні в кого жодного разу не вийшло. Скидається на вічний двигун. Як не конструюй, а замість щастя і братерства — хамство та вбогість. Буркотіти почав, старію.
— Я чула, вам пропонували очолити міністерство культури. А правда, що ця пропозиція йшла від В. Жириновського?
— Цікава історія трапилася на ювілеї Станіслава Говорухіна. Там така різношерста компанія зібралася: Руцькой, Зюганов. Коротше, розмовляти ні з ким. Знічев’я налив собі 150 г горілочки і розмовляю без співрозмовника. Раптом простягають мені в салат візитку від Жириновського і просять вийти поговорити з ним тет-а-тет. Ми незнайомі особисто. Я щось на концерті скажу, а він мені в Думі відповідає. Закінчує завжди однаково: «В Ізраїль його!». Як місце вигнання — нічого, гуманно з його боку. У супроводі помічника та шести охоронців відбулася наша зустріч «на Ельбі». Запропонував портфель міністра культури. Від несподіванки я встиг буркнути: «Як же, Володимире Вольфовичу? Весь уряд у Москві, а я — в Ізраїлі?». «Питання вирішимо, вступай до ЛДПР», — парирує Жириновський. «Я добряче випивши, і такий відповідальний крок не можу зробити», — відбивався я. Вони мені тицьнули пачку документів із програмою й поїхали на чотирьох «Мерседесах» з мигалками. Тоді я зрозумів, скільки може заробити єврей на антисемітизмі.
— А громадянином якої країни ви себе вважаєте?
— У мене подвійне громадянство (російське та українське). Я звертався особисто до Леоніда Кучми з проханням вирішити це питання. Він мені чесно відповів, що офіційно нічим допомогти не може, а негласно прохання задовольнив. У мене дві домівки: одна в Москві, інша — в Одесі.
