Відродженням української культури, вшануванням відомих історичних постатей, розумінням і фундаментальним переосмисленням нашої історії відповідно до сучасного світу наразі переймаються далеко не всі впливові люди в Україні. Але винятки трапляються. «День» зустрівся саме з такою особистістю. Микола Кульчинський — дисидент, громадський діяч, народний депутат. Він — автор рок-фестивалю «Мазепа-фест», ініціатор спорудження пам’ятника Івану Мазепі у Полтаві. Власними силами (і за власні кошти) Микола Георгійович видав близько 50 книжок, щороку організовує заходи по вшануванню пам’яті козаків, загиблих у Полтавській битві. Робота не проходить даремно: і «Мазепа-фест», і нещодавно проведений благодійний аукціон картин, кошти від якого підуть на побудову пам’ятника Івану Мазепі — все це підштовхує громадян до національного самоусвідомлення. Микола Кульчинський і справді здається «білою вороною» української політики, однак таким він себе не почуває, бо усвідомлює необхідність розбудови України та відродження свідомості громадян.
— В Україні мало рок-фестивалів, що відбуваються з року в рік. Зазвичай, нові народжуються, старі зникають. Як вам вдалося створити таке явище, як «Мазепа-фест» зі «стажем» у вісім років?
— Ви знаєте, 99% тих людей, що дають гроші на фестиваль, не вимагають від мене якогось лобіювання чи захисту. Звичайно, бувало так, що доводилося вирішувати їхні питання. Але я робив це з чистою совістю, тому що вони були в своєму бізнесі першими та, не маючи підтримки, могли програти.
Наш фестиваль має чітку українську спрямованість, хоча нам дорікають, що ми не запрошуємо російськомовні гурти. Але ті мають свій простір скрізь: на fm-радіо, в Росії. Музиканти, які народилися в Україні, але піддаються впливу інших держав, не усвідомлюють свою українську сутність. Тому такі поети, виконавці — «вторинні» тут. Адже якщо ти позанаціональний, то не станеш світовим. Наприклад, Олександр Архипенко — український скульптор, який створив цілу школу в США. Він був за своєю суттю українською людиною. І він став відомим світу. От і все. Тому, запрошуючи на «Мазепу-фест», ми кажемо: говоріть, пишіть, творіть українською.
— Вісім років тому ви назвали фестиваль «Мазепа-фест». Очевидно, постать Мазепи для вас особлива. Як тоді публікою сприймалася така назва? І як вона сприймається тепер?
— В юності я побачив брошуру, видану за кордоном. На ній був портрет Івана Мазепи. Він мене так вразив! На мою думку, Мазепа — та людина, яка засвідчила про Україну як державу. На схилі літ, коли хочеться спокою, гетьман пішов на шляхетний вчинок — домовленості з Карлом ХІІ. Хоча спільне військо потерпіло поразку, Іван Степанович став яскравим прикладом жертовності заради своєї Батьківщини. У часи Мазепи Україна була в залізних лабетах Російської імперії.
Назва фестивалю зародилася від розуміння того, що потрібно руйнувати міфи про гетьмана у свідомості українців. Щоб через позитивне сприйняття рок-музики зароджувалося позитивне сприйняття гетьмана. Крім того, з нашої ініціативи ще у 1992-му було споруджено пам’ятного хреста з підписом: «У пам’ять про козаків, що загинули у Полтавський битві 1709 року». Але місцева влада не дозволила зробити саме такий напис, замінивши його на — «Всім українським козакам». До речі, у Полтаві є ще один хрест, що постав з ініціативи УАПЦ, із підписом: «Козакам, які загинули за Україну разом із гетьманом Мазепою». Тому ми зараз кладемо квіти до обох хрестів.
Бувало, під час проведення фестивалю ми питали у публіки, хто хоче покласти квіти до цього пам’ятника... Тому у більшості полтавської молоді позитивне ставлення до Івана Мазепи. І це — наслідок і нашої праці.
— Пане Миколо, ви стали ініціатором збору коштів на пам’ятник Іванові Мазепі. Пам’ятник гетьману в Полтаві — це давня ваша мрія?
— Так, давня мрія. Після Майдану, створення коаліції здавалося, що це реально. І я звернувся до Президента. Віктор Андрійович якраз завітав до Музею Полтавської битви. Я розповів йому, як раніше її відзначали: чоловік у петровській формі їхав у машині й галасував: «Дорогие полтавчане, приглашаем вас на праздник Полтавской битвы». Послухавши мою історію, Президент погодився, що відзначення цієї події повинно мати український акцент.
Спорудження пам’ятника Іванові Мазепі буде утвердженням нашої незалежної держави. Мазепа зміг стати гетьманом обох берегів Дніпра. Збудував понад 40 церков. Зрештою, гетьманську булаву отримував у Полтаві... Коломацька рада відбулася за 40 кілометрів від Полтави, де його обрали гетьманом. До речі, навпроти цього місця, де ми хочемо поставити йому пам’ятник, стоїть Хресто-Воздвиженський монастир, який гетьман збудував своїм коштом.
Після цієї розмови з Президентом з’явилися відповідні кошти в бюджеті 2008 року, зокрема, на пам’ятник Мазепі у Полтаві. Нам довелося пройти дуже складний шлях. Це довго розказувати. Атака була зі всіх боків. Знову почалася дискусія: хто такий Мазепа — зрадник чи герой? Комуністи, регіонали й бютівці зійшлися на тому, що він — зрадник, і голосують, щоб знову ті виділені кошти відправити в бюджет... Але ми вирішили, що відступати не будемо, і почали збирати кошти на пам’ятник Мазепі. На сьогодні зібрано понад 1 мільйон 130 тисяч гривень... Автори пам’ятника — київський скульптор Микола Білик і полтавський архітектор Віктор Шевченко. Монумент затверджено Національною спілкою художників України. Він вже відливається у бронзі. Днями маємо закладати фундамент.
— А як збирали кошти?
— Проводимо благочинні акції. Олег Скрипка зіграв благодійний концерт і виручені з нього кошти — 40 тисяч — передав нам. Я виступав на київських і львівських телеканалах, інформуючи про збір коштів на монумент. Полтавські художники надали на аукціон 34 картини, а київські — 11.
До речі, 14 липня на території Софії Київської, у Митрополичих палатах, відкриється аукціон картин, кошти з якого підуть на пам’ятник Івану Мазепі. Він триватиме з тиждень, тож бажаючі можуть долучитися до цієї акції.
Очевидно, ми всі повинні розуміти, що українська держава не зможе утвердитися в цьому конкурентному світі без усвідомлення нашим суспільством своєї ідентичності, своїх фундаментальних цінностей. Інакше воно приречене на небуття. Я в цьому переконаний.
— Пане Миколо, а ви відчуваєте різницю між поколіннями — тими, які народилися і формувалися за радянських часів, і тими, що не застали вже радянщини?
— Різниця колосальна. Мені доводилося виступати перед учнями і студентами полтавських ліцеїв і технікумів. Коли я їм розповідаю про Івана Мазепу, відчуваю з їхнього боку розуміння ролі цієї постаті у нашій історії. А щодо старших поколінь — зараз стільки історичних розвідок про мазепинську добу, що дивно, чому деякі люди й досі залишаються такими зашкарублими. Заважати встановленню пам’ятника гетьману в Полтаві — це бути ворогом своєму народові. Громада повинна сама собі ставити питання, чи вона хоче жити в сильній, шанованій державі, або ж виїжджати зі своєї країни в пошуках роботи, говорити чужою мовою, не розуміючи, що ж відбувається в політиці? Перед Україною стоять інші завдання.
— А які це завдання?
— Передусім маємо перебороти тоталітарну й колоніальну спадщину. І в першу чергу я маю на увазі не народ, а політиків. Наприклад, деякі депутати пожертвували по 10 тисяч гривень на пам’ятник Іванові Мазепі, а інші не дали ні копійки. Були й такі, що аргументували свою відмову, мовляв, ми зрадникам не жертвуємо. Це свідчить про те, що сам політикум заражений ненавистю до своєї країни. Мова йде про формування нової української еліти. Також про утвердження наших ідеалів, що були дороговказами для нас ще з часів Княжої доби. Це найголовніше. А далі відкриється творча енергія нації і буде успіх в економіці, управлінні, культурі...
— Один полтавський журналіст вніс пропозицію: оскільки існують такі різні погляди на Полтавську битву з боку Росії, України та Швеції, то, може, потрібно зробити відповідно три музеї: російський, український і шведський. Як ви до цього ставитесь?
— Ця пропозиція — породження постколоніальної свідомості. Ми на своїй землі. У нас є музей Полтавської битви. У цьому музеї мусимо відобразити всю складність тодішньої політичної ситуації й показати наслідки для нас, українців, цієї трагедії. А також показати наслідки Полтавської битви для шведів і росіян. І ця єкспозиція повинна бути спрямована на українські реалії: чому так відбулося. Ще Богдан Хмельницький вів переговори зі Швецією, коли дізнався про зраду Росії. Тобто, громадянин України має побачити всю складність тогочасної політичної ситуації й тогочасного вибору. А також усвідомити, які наслідки Полтавська битва мала для інших держав. Це і є співіснування між народами. Наприклад, німці та французи шукають порозуміння в найболючіших точках. Вони не породжують крайній націоналізм у свідомості своїх громадян, але, разом із тим, не знищують і самі національні почуття. Тобто, сучасний світ намагається зберігати ідентичність, не завдаючи шкоди іншим народам. Мені бачиться музей Полтавської битви саме в такому ракурсі.
— Ще одне питання. «Полтавську битву треба святкувати чи відзначати?» — зараз про це багато дискутують. Що думаєте з цього приводу ви? І чому, на ваш погляд, в Україні краще пам’ятають великі поразки, ніж великі перемоги?
— Ми лише нещодавно вийшли з неволі. Отже, відповідь на перше питання: звичайно, треба відзначати Полтавську битву, бо ж на пам’яті та кістках полеглих гопака не скачуть. Це суперечить релігійній та етичній традиціям. Тим більше, треба відзначати перемоги українців. Наприклад, Конотопську битву, перемогу козаків над стотисячним російським військом. Кожен має усвідомлювати, що ми були господарями на своїй землі, давали лад у своїй державі, захищали кордони. Знаєте, є такий анекдот: Господь розділяє землі між народами. І українцям дає чорноземи, гори, ліси, моря і ріки, роботящих чоловіків і красивих жінок... Янгол не витерпів і каже: «Що це все українцям?» Всевишній на те: «Ти ще не знаєш, яких сусідів їм дам». Через це зрозуміло, що першопричиною наших поразок є ми самі. Проте не треба відкидати вплив величезних та могутніх держав, таких, як Польща й Росія. Цей вплив був ще тоді, коли ми лише формувались як держава, зараз так само його відчуваємо. Росія повинна була б шукати друзів навколо своїх кордонів, а не маніакально відтворювати імперію. Цим самим вона опустилася до політики XVIII—XIX століть, періоду своїх найбільших імперських завоювань. Через це нам необхідно святкувати перемоги й пам’ятати поразки. Ви ж ходите на могили до своїх бабусь, дідусів. Там ми замислюємося. А Полтавська битва дає можливість подумати про ідею національної єдності. В єдності ми не терпимо поразок — в єдності ми перемагаємо. Ці дискусії, зокрема, на телебаченні, перетворюються на щось поверхове й неглибоке. Ніби української історії й не було. Така поверховість дуже дратує.
— В Україні надзвичайно багато талановитих, але не досить відомих митців, зокрема, скульпторів та архітекторів. Виникає запитання: чому б не довірити проект по створенню пам’ятника Івану Мазепі комусь із них? Такий хід був би фінансово економнішим з точки зору оплати роботи авторів проекту?
— Гарна ідея! Разом із тим, завжди існує «але». Полтавський міськвиконком створив журі, яке обирало серед п’ятнадцяти робіт найкращу. Так вимагає закон. На жаль, молоді скульптори не брали участі, можливо, в силу того, що конкурс був маловідомий. Звичайно, ідеї молодих людей завжди цікаві. Зараз у нас проходить перформенс полтавських художників, які, живучи в сільських наметах, створюють величезну кількість різноманітних скульптур, що рухаються, до речі, також приурочених до Полтавської трагедії. Великі митці творили геніальні речі до кінця свого життя, а їхні роботи й донині не втрачають мистецького наповнення. Спостерігається і таке явище, як «бронзовіння» митців старшого покоління, тоді ж як із молоддю завжди цікаво (свіжі думки щодо звичних, на перший погляд, речей). Ми ж були змушені дотримуватися усіх тонкощів проведення таких конкурсів. Участь молоді в конкурсі — складне питання. Щодо сприйняття консервативним журі модерних ідей — це теж досить проблематичний аспект. Тут завдання скульптора полягало в уособленні його роботою української правової держави. До речі, були дорікання в тім, що створений прототип монументу — не модерний. У цьому випадку ми врахували стилі й інших скульптур, які розміщені в Полтаві. Монумент Івану Котляревському, Миколі Гоголю, Панасу Мирному, Марусі Чурай — все це приклади полтавського класичного мистецтва. Сподобається монумент народові чи ні — це вже не нам вирішувати. Одне я знаю точно — з плином часу згладяться і думки, і ставлення щодо нього, монумент «приживеться» і стане рідним. Пробитися на мистецькій ниві молодим митцям дуже важко. Однак той, хто обдарований Богом і талантом та понад усе хоче стати митцем, повинен пам’ятати: мистецтво не терпить поверхневості та зради собі.
— Пане Миколо, в мене до вас особисте питання. Ви жертвуєте своїм часом та своїми коштами, допомагаючи іншим «пробитися» або просто у вирішенні складних особистих питань. Чи не почуваєте себе білою вороною?
— Та ні, білою вороною я не почуваюся. Просто розумію, що така моя доля. І я, і родина — всі вже змирилися. Знаєте, просто не можу відмовити людям. Хоч трошечки, але допоможу. Фестиваль, картини художників — все це треба робити самому. Можливо, варто іноді думати й про себе, але нема цьому ради. Це все закладено батьками, родиною. Цікава історія: я сім років проїздив на «Таврії», будучи депутатом, і не цурався цього. З мене навіть полтавська міліція сміялася — «коли вже ти пересядеш на щось пристойне?». Я купив «Шевроле» і розбив — влетів у кювет...
— Вас розуміють ваші колеги по Верховній Раді?
— Знаєте, мій батько відсидів 10 років, і, як би важко не було, а якісь пакунки надсилав тим, хто їх потребує. А чи розуміють такі вчинки — мене особисто це не цікавить. Господь всіх бачить і кожному воздасть по ділах його.
Можливо, і важко відривати власні кошти й давати їх пенсіонерам чи дітям, чи на лікування. Але я навчився і розпланував: що на благодійність, а що на родину. Якщо не думати тільки про гроші, а просто пожертвувати їх заради чогось — це дає внутрішню стабільність, гармонію. Врешті-решт, ти не почуваєшся негідником, який відмовив людині. Так я роблю не тільки тому, що віруючий і хочу в Царство Небесне. Думаю, так відбувається й тому, що належу до традиційної української родини, яка бере початок з XV століття. У моєму роду багато священиків. Є генеалогічне дерево, яке розробив мій брат Петро. Як сказала мені одна ворожка (я до неї не звертався, вона сама сказала), — у мене дуже великий захист на небі.
