Останній фільм Олексія Германа «Хрустальов, машину!» відзначено найпрестижнішою в Росії кінопремією «Ніка» у п’яти номінаціях.
Наберуся сміливості стверджувати, що в розмові про останній фільм Германа суб’єктивна інтонація доречна. Безглуздо його рекомендувати для перегляду будь-кому чи, навпаки, відраджувати від цього. Надто він талановитий і неоднозначний, надто націлений на крайні — іноді, на рівні фізіології — реакції.
Отже, «Хрустальова» я побачив у московському Домі Ханжонкова, у квітні цього року. На дуже неновому екрані, у майже порожньому (десяток глядачів) залі фільм давав відчуття дивовижної театральності — неначе нас, тих, хто дивиться фільм, дивляться в іншій, пошарпаній глухуватій стрічці про наш час та його картини. Можливо, тема цього фільму майбутнього — байдужість до речей страшних і недавніх. Хоч саме у неприйнятті цієї байдужості і народився «Хрустальов, машину!», який байдужим не залишає нікого. Імла, що замутнює простір і звук у кожному кадрі («хвора оптика», за словами одного із рецензентів) — не тільки флер спогадів, а ще й вдалий символ мороку байдужості, перегодованості «матеріалом» сталінізму; того, через що публіка у Каннах і Москві ігнорувала фільм, так і не оцінивши його гідно. Я прийшов на сеанс до Ханжонкова вже прочитавши деякі з численних рецензій на фільм. Свіжим оком його дивитися вже неможливо. Надто велике нашарування найрізноманітніших відгуків і рефлексій. Вже й історія створення, і подальше життя «Хрустальова» перетворилися на окрему легенду зі своїми власними зав’язкою та колізіями. Важкий і болісний початок, схоже, змінюється епохою тріумфів. Французька (і не тільки) преса перебуває в стані постійного розшаркування і вихваляння фільму; прем’єрні зали у Санкт-Петербурзі, Парижі та Японії, арт-кінотеатри у США переповнені. У цьому значенні і «Ніки» за кращий фільм і кращу режисуру, які так збадьорили режисера, також скидаються на свого роду розшаркування. Просто немає упевненості, що присуджувалися вони «ничтоже сумнящеся». Та іронія криється ще й у тому, що кращою у Росії визнано картину, зроблену без любові до цієї країни.
Рецензії слов’янофільської та правої преси були відверто негативними. Перераховуються естетичні претензії (це вони за останні роки навчилися робити), однак головний рефрен незмінний і майже не прихований: не жалує Герман свою батьківщину, ренегат такий-сякий. Що правда, то правда. Немає ні патріотизму, ні співчуття до виморочної мавзолейної Росії. Та справа все-таки не в уподобаннях, не у конкретному історичному антуражі, нехай навіть когось і введе в оману епізод зі Сталіним, який захлинається у власних виділеннях. Все це сире московське пекло — лише ближній план, за яким глибина страшенна, далечінь незвідана. Герману вдалося те, що до нього не виходило, схоже, ні в кого: на матеріалі захапаної, аж заяложеної, епохи зробити не чергове викриття, а позачасову притчу, книгу болю російського — своєрідного «Макбета» навиворіт, де влада розбещує так само абсолютно, а герой відпадає від неї. У цьому гіркому шедеврі для Росії велика удача, яка нічого спільного з традиційним російським розвінчуванням не має. Яка різниця, чи існував Макбет насправді, і чи творилися його лиходійства у реальній середньовічній Шотландії? Важливо, що історія ця змусить здригнутися будь-яке століття.
Тому такий незручний цей фільм, тому осідає він непідйомною брилою, яку пам’ять потім кілька днів поспіль розсіює на мізансцени й образи. Плин його примхливий, як в жодній іншій картині Германа, можливо, і у всьому радянському кінематографі. Справжнє романне багатоголосся. Про поневіряння безвісного грубника і високопоставленого генерала-медика розказано з видатною плутаністю. Так говорять діти або сильно схвильовані дорослі. У фігурі автора поєдналися і ті, й інші. Син генерала, від імені якого ведеться оповідь, миттєво поступається мовчазному режисерові для найстрашніших речей, які, однак, треба показати не відводячи очей. Сумнозвісна сцена згвалтування у фургоні «Советского шампанского» не просто жахлива, а нестерпна. І знята бездоганно. Кримінальні злочинці виглядають у ній якимись стародавніми чудовиськами з барокових бестіаріїв.
Одвічні сутінки, що спотворюють контури і ковтають слова та людей — ось колорит «Хрустальова». Люди самі тут ходять привидами, жоден характер не змальований різко, тож не дивно, що й «Нік» за акторські роботи фільмові не дісталося. І при цьому кожну із заявлених у картині доль виписано до кінця. Вмираючий диктатор, який з’явився на хвилину з його «врятуй мене» тут саме проживає свою агонію. Секрет такого різнобою між виразністю облич і наполегливістю життя простий. «Хрустальов» — фільм плоті, владної і гнобленої, гвалтованої і люблячої. Фільм наповнюється нею і складається з неї. Зрештою, сама картина набуває вагомості живого організму. Ось головний образ, створений Германом — величезне тіло без органів чи, радше, з величезною їх кількістю. Все тут зрощене з усім: Пушкін із клопами, Берія з самоварами, грубник з мордобоєм, генерал з карними злочинцями... Схоже, виходу із цього для героя немає. До чого ж тоді «Хрустальов, машину!»? З цими словами Берія полишає господаря, що випускає уже дух. Машини подані. Тепер уже колишній генерал, і знову побитий та пограбований грубник нарешті стрічаються у поїзді, що мчить невідомо куди. Фінал невідступно переслідує мене: дешевий бухий атракціон зі свіжоспеченим провідником у головній ролі — утримай-но склянку «косориловки» на голові на повному ходу вагона, а слабо з руками в кишенях, а слабо стоячи?
Таке от останнє милосердя.
