Брат стражденних... Інколи прізвище лікаря, його генетичний код раптом незбагненним чином перекликаються з його покликанням. Щодо Василя Дмитровича Братуся, блискучого хірурга війни і миру, двічі міністра і двічі ректора, такий збіг, мабуть, поза сумнівом. Хоча насправді він перший доктор у своєму селянському родоводі.
Як і продиктована життям військова доля тисяч його колег, дорога Братуся крізь ці безсонні жнива тяжкої роботи біля операційних столів у дні й місяці битв із фашизмом абсолютно типовий і, в той же час, символічний. Саме такі кадрові військові лікарі, як він, власне, і втілювали — своїми знаннями й виучкою — високу боєздатність зціляючих ешелонів наших армій у страшній сутичці з грізним противником. Адже двадцятип’ятирічний український волонтер військової медицини належав до когорти високопрофесійних військових фахівців-медиків, які становили основний щит порятунку поранених у небачених боях. Причому щит живий, інтелектуальний і рукотворний, заздалегідь продуманий і сплетений. В Іліаді Перемоги це особливі сторінки, бо в них пульсувало передбачення.
Але як усе почалося? З четвертого курсу Київського медичного інституту Братуся, як і п’ятдесят його товаришів, хоча добровольців виявилося більше, було переведено 1939 року в новоорганізовану в Куйбишеві Військово-медичну академію — для завершення навчання в принципово новій якості. Тут майбутніх деміургів першої медичної лінії майбутніх фронтів стратегічно проникливо й вірно, в світлі військових доктрин доби, пестували й формували видатні вчені, фактично нові Пирогови в драматичній сфері. Це, власне, була та школа умінь, стоїцизму та витримки, яка в усі періоди битв з армадами ворога, включаючи й вихідну смугу катастрофічних невдач, втілювала й насправді безпрецедентний рівень вітчизняної медицини оборони, а потім наступу. Головне тут полягало не лише в належному рівні хірургічного мистецтва з врахуванням характеру можливої вогнепальної травматичної епідемії, але й у чіткій системі спадкоємності та етапності допомоги — від поля бою та медсанбатів до величезної мережі евакошпиталів за периметрами країни. Тому в розквіті молодості Братусь, як і інші випускники військово-медичних академій і училищ, вступив у бої відносно досвідченим майстром, але одночасно й відповідним чином вивченим тактиком потрібних загальних розв’язань. Це було віддзеркалення духу та стилю, криці та ніжності професорів Бурденка, Вишневського, Іщенка, Ахутіна, Завалишина, Клюса (троє останніх у короткому, але насправді великому рахунку були прямими наставниками Братуся), інших асів військово-польової медицини, які вишикували систему контрударів на адресу смерті. Таке, зрозуміло, відносне випередження згубних смерчів нещадного металу багато чого варте — перш за все, через те, що до лав поверталися випробувані воїни, і при цьому в оптимістичному для доль військ співвідношенні порівняно з втратами, причому навіть улітку й восени сорок першого.
У фінській кампанії він брав участь як лікар лижного батальйону, а опісля близько півтора року — знову північно-західні контури вогневих рубежів Великої Вітчизняної, безтрепетне розгортання передових медичних пунктів під шквальним вогнем моторизованих з’єднань вермахту, які рвуться вперед, фронтовий шпиталь Волховської лінії оборони, невпинна героїчна робота в армійському шпиталі Другої ударної армії, коли медикаменти й продукти скидали з літаків, прорив блокади Ленінграда, а з 1944 року — 1-й Український фронт. Потрібно сказати, що про свої випробування В.Д. Братусь видав 2007 року до певної міри підсумкову цікаву книгу «Спогади про минуле, погляди на сучасне». Випустило її видавництво «Нова книга» (Вінниця), і багато в чому вона ще чекає на свого читача. Але мені хочеться навести тут епізод, лише коротко згаданий у мемуарах. Його наведено в огляді Василя Дмитровича «Линия фронта проходила через операционную» в збірнику до однієї з річниць Перемоги (1989 р.). Перед нами, якщо вдуматися, начебто послання військового хірурга поколінням.
«У ніч перед днем Перемоги, в останню ніч війни, — пише В. Братусь, — мені довелося оперувати двох німецьких хлопчаків. Шпиталь наш було розташовано в маленькому німецькому містечку в маєтку барона Дюрінгера, який свого часу перебував на службі у російського царя Миколи II на посаді царського фотографа. Проявивши допитливість, група німецьких хлопчаків підірвала новинку гітлерівського вермахту — фаустпатрон. Двоє з тих, хто залишився в живих отримали множинні осколкові поранення, але найбільш важкі — у живіт. Рани шлунку й кишок були вшиті, і хлопчаки одужали. У день виписки зі шпиталю (а це була неділя) священик місцевої кірхи під час богослужіння виголосив подячну молитву на нашу честь. Це були дві мої останні операції військового часу.
Минуло понад 40 років. Тепер ці хлопчаки, вочевидь, дорослі чоловіки, самі, мабуть, стали батьками. Я часто згадую їх. Вірю, що їхні діти, як і мої, не забудуть уроків тієї війни».
А тепер, немовби заставка до подальшого, рядки, за оригіналом, із Української радянської енциклопедії (1979 р.), присвячені вченому та державному діячеві: «Братусь Василь Дмитрович (нар. 26 грудня 1916 р.) — український рад. хірург, член-кор. АН УРСР (з 1972 р.). Закінчив Куйбишевську військово-медичну Академію (1940 р.). З 1963 р. — зав. кафедрою Київ. мед. ін-ту. 1954—1956 рр. та 1969—1975 рр. — Міністр охорони здоров’я УРСР. Праці присвячено хірургічному лікуванню органів травлення, а також питанням історії розвитку вітчизняної медичної науки та організації охорони здоров’я. Премія АН УРСР ім. О.О. Богомольця, 1969». У цій лаконічній довідці, як у краплі води, синтезовано, читаючи крізь текст, моральні принципи та пріоритети Василя Дмитровича, який так і не став ні академіком, ні Героєм. Хоча героєм він, звичайно ж, був.
Склалося чомусь так, що в подальші роки Василь Дмитрович став шанувати автора цих рядків. Зрозуміло, я знав багато що про нього й раніше, та й бачив неодноразово. Але знайомство зблизька спочатку виникло на засіданнях вченої ради Національного медичного університету, коли він, вже не міністр, не завідувач кафедрою, брав у них участь, а я інколи запрошувався сюди новим ректором Віталієм Федоровичем Москаленком. Братусь сідав, як правило, за один із крайніх столів. Приголомшували його скромність і простота, як кажуть, відсутність німбу. Причому, як говорив багато хто, він був таким і раніше.
Одного дня, вже на зламі нинішнього століття, я зустрів його недалеко від станції метро «Університет». Василь Дмитрович чекав на тролейбус. Почувався він не дуже добре, але від супроводу ввічливо відмовився. Тінь заслуг не витала над ним... Приїхавши декілька днів потому до лікарні на Печерську, на кафедру, де працював хірург, а потім побувавши в нього вдома, я підготував інтерв’ю з ним. Воно було вміщене 2000 р. в часописі «Проблемы медицины», який незабаром загинув, і я якось забув про нього. Але, виявляється, публікація збереглася в Національній науковій медичній книгозбірні України, куди Василь Дмитрович, разом із життєписом, передав 22 вересня 2008 року й ці сторіночки. І вони ввійшли до бібліографічного покажчика, складеного на згадку про нього. Тому це начебто світло згаслої зірки, та й живі слова. При цьому сам час зробив їх нашою останньою зустріччю. Проте про неї пізніше.
— Моє дитинство минуло в селі Рогозів Бориспільського району, хоча народився я в Казахстані, — розповідає Василь Дмитрович. — Вирішальний вплив у виборі професії на мене справив сільський фельдшер Василь Митрофанович — визнаний фахівець у своїй іпостасі і наш далекий родич. 1931 року я вступив до Київського медичного технікуму. Вчився добре й закінчив його серед відмінників-п’ятивідсотників, які мали право вступу до медичного вишу без відпрацювання трудового стажу. Так 1935 року я став студентом. А з 1939 р. пролягла військова стезя. Наближалася біда... Ніколи не забуду першого літа боїв із німцями.
Раптовість нападу, перевага сил ворога на ударних напрямках призводили до його швидкого просування вглиб країни. Все це різко порушувало ритм формування та роботу медичних залог. У такій критичній обстановці, забезпечуючи невідкладні дії свого підрозділу й безперервно оперуючи, опинився і я.
Першу радість на війні мені, хірургові медсанбату, довелося відчути на початку грудня 1941 року під час боїв наших військ за Тихвін. Ми безмірно втомилися, операційно-перев’язочний взвод, командиром якого був я, працював цілодобово. І ось 9 грудня наші війська узяли Тихвін! Тоді я, нарешті, побачив поверженого ворога. Скидалося на злам, і тепер керівники медслужб могли щось планувати. Зараз здається неймовірним, що людина могла майже цілодобово, протягом багатьох днів стояти біля операційного столу. Але це була молодість і усвідомлення того, що твоя праця необхідна.
— Проникаючі поранення в живіт, у грудну клітку, пошкодження крупних судин, вогнепальні перелами. Напевно, це й був ваш хірургічний лабіринт?
— Вочевидь, це так. Наприклад, у ході війни на армійській нараді хірургів 59-ї армії доповіли, що наш медсанбат мав найнижчі показники смертності при пораненнях у живіт, і ми дуже цим пишалися. Але пам’ятаю я й невдачі. Минуло вже понад півстоліття, а я не можу забути пораненого лейтенанта Калініна, мого однолітка. У нього було крупно-осколкове поранення в кульшовий суглоб. П’ять разів я оперував його, але врятувати не зміг. Дуже важко усвідомлювати, що на моєму місці хтось інший, більш досвідчений, мабуть, змінив би перебіг хвороби.
1942 року наказом командування мене було переведено на посаду провідного хірурга армійського шпиталю, — продовжував Василь Дмитрович. — Вже перші дні дали можливість побачити, що лікарі медсанбатів допускають велику кількість помилок при первинній обробці ран. Вихід я бачив один — відлучатися в медсанбати, аби попрацювати з хірургами операційно-перев’язочних блоків, піднести їхній рівень. Армійський хірург К. Боборикін схвалив цей захід, і результати не забарилися.
Війна рухалася до сприятливої для нас фази. Мені особисто, корінному українцеві, довелося захищати, а потім визволяти Ленінград, Новгород, Псков, Виборг. Багато моїх товаришів по зброї визволяли Україну, моє рідне село, де чекали на визволення від навали ворога мої старі батьки і мої рідні сестри.
— А як, через які обставини, ви стали міністром?
— 1945-го я був скерований, залишаючись на військовій службі, старшим викладачем хірургії Київського військово-медичного училища. Демобілізований 1947-го. Але ще до цього, я, залишаючись офіцером Радянської армії, був зарахований до штату кафедри хірургії Інституту вдосконалення лікарів, де проходили заняття з курсантами. 1948-го захистив кандидатську дисертацію (з хірургічної гастроентерології). 1950-го мене запросив до себе міністр охорони здоров’я Л. І. Медведь і запропонував мені вакансію в управлінні навчальних закладів, із збереженням за мною посади асистента хірургічної кафедри. Це був сталінський період, коли в Міністерстві охорони здоров’я працювали до першої-другої години ночі, і вдень я працював на кафедрі, а ввечері й вночі — в міністерстві. 1954 року був призначений міністром. Перебував у цьому статусі два з половиною роки. 1957 року був переведений ректором Інституту вдосконалення лікарів, а 1959-го — ректором Київського медичного інституту, де працював на цій посаді до 1965 року. Кажуть, що до однієї річки не можна ввійти двічі, але зі мною це сталося.
Знов обійняти посаду міністра охорони здоров’я мені запропонував Петро Юхимович Шелест. Але я вже ввійшов до самого осердя хірургії й сказав П. Шелесту, що вважав би за краще не полишати клініку. Так потік час. Суботу я цілком присвячував роботі в лікарні, оперував, часом до вечора, а в інші дні приїжджав сюди рано вранці чи пізно ввечері. Так я залишився самим собою.
Повертаючись до основної роботи, можу сказати, що це були вельми плідні починання. Охорона здоров’я модернізувалася, розвивалася освіта, вся система підготовки кадрів, були, зокрема, побудовані інститути клінічної й експериментальної хірургії, кардіології, кардіохірургії. А що стосується проекції в наші дні... Якщо бути відвертим, часта зміна міністрів охорони здоров’я, особливо протягом останнього десятиріччя — невиправданий захід. Скороспішні мотиви при звільненні з цієї посади — явно не оптимальний підхід застосовано до даної складної схеми.
У своєму життєписі Василь Дмитрович пише: «1956 року був делегатом Української РСР на XIII сесії ООН у Нью-Йорку, тричі виступав із доповідями. 30 років був на громадських засадах президентом медичної секції Всесоюзного товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами. Відвідав понад тридцяти країн. За ці ж роки прийняв у себе не меншу кількість зарубіжних делегацій.
Тематику наукових досліджень можна розділити на три основні напрямки. Перший із них — термічні опіки. Із цієї тематики, де закладено основи сучасної комбустилогії з розробкою основних методів лікування опікової хвороби, опубліковано 148 наукових робіт, три монографії. За ці розробки 1982 року був відзначений Державною премією.
Друга моя хірургічна вертикаль у ці роки, і пролягла вона раніше — гострі шлункові кровотечі. У результаті нововведень загальна смертність таких хворих зменшилася більш ніж утричі, а післяопераційна смертність — у чотири рази. Доктором наук став з проблем опіків. Що стосується шлункових катастроф, то опубліковано 181 роботу. Є автором трьох відкриттів у клінічній хірургії та отримав за це три сертифікати. Якщо говорити про проблеми вдосконалення структури діяльності органів охорони здоров’я, то з цього питання опубліковано 125 робіт. При цьому союзним урядом було затверджено запропоновану в Україні структуру центральних районних лікарень, міжрайонних і обласних лікарень тощо».
Але я повертаюся до далекого вже інтерв’ю, коли Василь Дмитрович залишався професором кафедри. — Із огляду на випадок, — сказав він, — присвячу декілька слів моєму послідовникові та наступникові на кафедрі факультетської хірургії № 2, талановитому хірургові, професорові Петрові Дмитровичу Фоміну. У нас склалися чудові, плідні взаємини. Можливо, це обумовлено взаємним тактом, але скоріше — духовними рисами Петра Дмитровича, і я вдячний йому за підтримку та дружбу.
Нам не дано передбачити, але, мабуть, ми маємо передбачати... 9 травня 2008 року медичний університет вшановував своїх ветеранів, і серед них, звичайно ж, В. Братуся. Він був досить бадьорий і радісний, вів разом із В. Москаленком святковий стіл. Минуло літо й настала погожа київська осінь. У один із днів на початку жовтня я в якомусь незрозумілому пориві набрав номер його домашнього телефону. Василь Дмитрович виявився вдома й відразу ж погодився на зустріч. Дев’ятий поверх, та ж скромна обстановка, меблі, далекі від євростандартів. Удома більше нікого немає. Моє основне прохання — образ Миколи Михайловича Амосова його очима. Адже вони добре один одного знали й любили. І ось я дізнаюся, як кажуть, невідоме про відоме.
— Я, зрозуміло, знав про роботи М. Амосова з кардіохірургії, про спробу створити апарат штучного кровообігу (АШК), і, як міг, сприяв йому, — замислюється Василь Дмитрович. — Я був у цей час уже ректором Інституту вдосконалення лікарів, де Микола Михайлович нещодавно був обраний завідувачем кафедри торакальної хірургії. Він зателефонував, що хоче представитися саме так, але я розумів, що привід — не лише в цьому. Амосов напряму сказав, що для завершення роботи над АШК потрібні досвідчені майстри з обробки металу. Такі умільці знайшлися, але питання впирається в сплату за їхню працю. Дуже хотілося допомогти в такій важливій справі. Раптом мені спала на думку, з формального погляду, досить ризикована ідея: зарахувати декілька таких робітників лаборантами на декількох кафедрах. Амосов, зрозуміло, погодився. Так, власне, і з’явилася відома машина.
Ми говорили про університет, про його сьогодення, про те, як за справедливий вчинок на захист надбання громадської, а не царської медицини, що не сподобався першій особі на тодішній вул. Орджонікідзе, Василь Дмитрович, у період першого перебування на посаді міністра, був без пояснень звільнений із посади. Час линув. Він розчинив для мене двері й на прощання чекав, поки я ввійду до кабіни ліфта. За три дні, вночі, його не стало. Кажуть, так відходять праведники.
Завершуючи мемуари, Василь Дмитрович навів такі рядки: «Мабуть, мої роздуми старої людини можуть здатися ілюзорними, але я переконаний, що моє життя і життя інших не були випадковим покликанням і марною діяльністю». Прекрасні думки про любов до Батьківщини, беззавітна служба на її благо, заклики до честі та самовдосконалення, принаймні, для мене, а я впевнений, що й для мільйонів таких, як я, — проникали в глибину сердець і ставали тією рушійною силою, яка врешті-решт забезпечувала розвиток суспільства, індустріалізацію, хоча це здійснювалося ціною небачених зусиль і втрат.
Була еліта, яка піклувалася про своє краще життя, і були мільйони, які працювали в промисловості і на селі, інтелігенція, які, заворожені привабливими комуністичними гаслами, віддавали всі сили Батьківщині — і в роки мирного будівництва, і в роки військового лихоліття. Я впевнений у справедливості звернення до молодих поколінь, аби вони тепер докладали зусиль для розквіту нашої нової держави, використовуючи досвід соціального устрою цивілізованих країн світу. Наше покоління зробило чимало, попри незліченні проблеми в соціальному вдосконаленні. І життя вимагає, аби наші нащадки зробили не менше, але при цьому не припустилися помилок у виборі соціальних основ своєї країни».
Тут ні додати, ні відняти. І ось тепер Василь Дмитрович Братусь, жива легенда нашого часу, начебто звертається зі своїм тихим сумлінним заповітом до всіх.
