Українське православ'я, його сучасний стан — то не якась
там «річ у собі», попри відокремлення церкви від держави. Вітчизняні та
закордонні аналітики вважають його одним з найбільш суттєвих чинників суспільної
стабільності (вірніше — нестабільності) країни. Тому робляться численні
спроби нормалізувати ситуацію, зокрема, демонструючи приклади мирного співіснування
та плідної співпраці між колись ворожими церквами, як це має місце в Німеччині.
Нещодавно на запрошення Фонду Конрада Аденауера невелика українська делегація
побувала там і взяла участь у колоквіумі «Церква та влада».
Фонд, який носить ім'я першого повоєнного президента ФРН,
було засновано для сприяння розвиткові в усьому світі демократії, для захисту
прав людини та з метою підтримки міжнародного культурного діалогу. Вже
кілька років працівники фонду в Україні провадять у Києві «круглі столи»
на тему «Релігія і влада», за якими збираються представники різних конфесій
та церков у пошуках спільної мови.
Останніми десятиліттями Німеччина набула неабиякого позитивного
досвіду розбудови стосунків як між церквами й владою, так і між різними
церквами. Сьогодні ці стосунки спираються на право кожної людини обирати
собі віру та вільно її сповідувати. Тому участь у колоквіумі «Церква та
влада», на який нас запросили, була безперечно корисною, особливо зважаючи
на новизну стосунків між церквами й державою в Україні та на той розкол,
що сьогодні поділив на ворожі стани наше православ'я. До складу делегації
входили архієпископи, нижче духівництво та світські вчені всіх трьох православних
церков — УПЦ (МП), УПЦ КП та УАПЦ.
Згідно зі статтею 137 Основного закону ФРН «Церкву відокремлено
від держави». Тобто Німеччина — держава релігійно нейтральна й не ідентифікує
себе з жодною церквою чи релігією. Її Основний закон захищає будь-яку релігію
— як окремих громадян, так і релігійні організації. Повна автономія церков
не виключає, однак, їх постійної тісної співпраці з державою. Не виключає
й фінансової державної підтримки церковних громад. Певну державну підтримку,
до речі, отримує також невелика Українська православна церква в Німеччині,
з керівником якої о. Остапчуком ми зустрічалися. Допомагають православним
українцям і лютеранські церкви.
Однією з особливостей Німеччини є обов'язкове викладання
релігії в публічних школах (стаття 7). При цьому держава зберігає за собою
право нагляду, контролю, зокрема, ставить дуже високі вимоги до викладачів
релігії, яких готує церква. Їхній освітній рівень не може бути нижче за
університетський. Зазначимо, що ті навчальні заклади, якими опікується
католицька церква, мають таку добру репутацію, що ними послуговуються не
лише католики, а й члени інших церков, мусульмани, атеїсти.
В Україні в зв'язку з прийняттям нового Закону про освіту
точиться запекла дискусія щодо проблеми релігійної освіти в школах. Чути
багато слушних доказів як «за», так і «проти». Тим часом очевидно, що все
впирається в головне — в освіту. Хто буде викладати в масових школах? Де
знайти для них компетентних інтелігентних викладачів релігії, далеких від
обмеженості, від обскурантизму? Адже переважна більшість парафіяльних священиків
не має духовної освіти, навіть середньої. В Німеччині такого духівництва
немає. Абітурієнта з середньою загальною освітою там навчають у семінарії
6 років.
Релігійне життя Німеччини загалом визначається двома великими
традиційними церквами, віруючими яких є більшість населення країни. Це
Католицька і Євангелічна (протестантська) церкви, історію відносин яких
важко назвати ідеальною. Драматичний розкол Західної церкви на початку
ХVI століття, тривала взаємна ненависть, Тридцятилітня релігійна війна
ХVII століття, подальший поділ країни на шматки за конфесійним принципом.
Важливо наголосити, що розкол Західної церкви був набагато більш масштабним
і принциповим, ніж теперішній розкол православ'я України. Католики та протестанти
мають різні догмати, різну кількість таїнств, дуже відмінне церковне життя,
різні юрисдикційні структури тощо (до речі, значно більше спільного між
католиками та православними). Та після Другої світової війни, коли Німеччина
лежала в страшній руїні (і духовній також), колишніх ворогів об'єднало
спільне бажання взяти участь у відродженні народу та держави. Тепер всі
згоджуються з тим, що Німеччина безперечно не була б такою, якою вона є
сьогодні, якби дві великі церкви не взяли участі в розбудові суспільства.
Відверто кажучи, важко повірити в те, що історія католицько-
протестантських протистоянь повністю забута, що в душах віруючих німців
не збереглося залишків упередженості до іншої конфесії. Вірогідно також,
що між церквами залишилося чимало невирішених проблем. Але вчинками людей
церкви керують вищі імперативи. Один із керівників Центрального комітету
німецьких католиків п. Раушер сказав у бесіді з нами: «Ми знаємо нашу церковну
окремішність, але робимо все, щоб плідно спілкуватися заради вирішення
важливих соціальних проблем, таких, як допомога нужденним і біженцям, релігійна
освіта, допомога країнам, які щойно отримали релігійну свободу.» Особливості
внутрішнього церковного життя тут стали як би «річчю в собі», приватною
справою кожної церкви, справою, якої інші не торкаються. Так німецькі християни
переступили через свою внутрішньоцерковну обмеженість, вийшли із конфесійного
гетто.
Дуже не хотілося б моралізувати, але який це добрий приклад
для нас! Наших православних церков не розділяють ні догматичні, ні обрядові,
ні структурні розходження, як це має місце між католиками та протестантами.
То чому не залишити кожній церкві її внутрішні проблеми? Чому постійно,
одноманітно, до дзвону в вухах згадувати про те, що одна церква — «московська»,
а інші — «неканонічні, неблагодатні»? А просто разом працювати заради відродження
держави, суспільства, як це мало і має місце в Німеччині. Там вони називають
це соціальною роботою церкви.
Щодо обсягів соціальної місії, яку виконують християнські
церкви Німеччини, то достатньо сказати, що вони реалізують більшу частину
бюджету, який держава виділяє на соціальні потреби. Церкви та церковні
організації, такі, як Карітас, Дияконська служба, Реновабіс виконують ту
роботу, якою в інших країнах займаються державні чиновники. Католицька
і Євангелічна церкви працюють разом (католицький Карітас і протестантська
Дияконська соціальна служба навіть розміщені в одному будинкові). Бюджетні
кошти, які передає їм держава, церкви суттєво доповнюють благодійними пожертвами.
А державі вигідно позбавитися копіткої соціальної роботи. Тим більше, що
бюрократичний апарат не може реагувати на необхідність і біду так швидко,
як це роблять соціальні служби церков — в кожній парафії, в кожному конкретному
випадкові. Допомога надається виключно за потребою і ніколи — за конфесійною
чи національною ознакою.
Під час візиту до Бонну учасники української делегації
відвідали Дияконську службу Євангелічної церкви. Її керівник п. Раушер
назвав нам кілька показників, які свідчать про масштаби роботи цієї організації.
Її річний фінансовий обіг перевищує 25 млрд. марок. Тут 450 тисяч штатних
соціальних працівників, яким допомагає ще близько 400 тисяч позаштатних
(на громадських засадах). Всі вони працюють не 38 годин на тиждень, як
державні чиновники, а стільки, скільки потрібно. Обидві великі церкви мають
мережу освітніх закладів, де готують віруючих до соціальної, зокрема, благодійної
діяльності. До цієї мережі входять також вищі навчальні заклади. Президент
Чехії Вацлав Гавел, познайомившись із цією системою соціальної служби,
запропонував запровадити її в усій Європі. Цікаво, що така система існувала
в Німеччині не завжди. Ще у ХIХ ст. церкви піклувалися тільки власним спасінням,
а лікарнями, притулками, інвалідами займалися виключно державні органи.
Ще одне важливе доповнення — до благодійної діяльності
залучаються й малі церкви, у тому числі й так звані «секти». Таким чином
не тільки збільшують армію соціальних працівників, а й відвертають від
можливої антигромадської діяльності деякі нетрадиційні громади.
Тема соціального служіння, про яке нам так багато розповідали
на колоквіумі і яка, зрештою, об'єднує тепер майже всі християнські церкви
Німеччини, на жаль, зацікавила не всіх членів української делегації. Принаймні,
було вельми мало запитань щодо організації практичної роботи, системи соціальної
освіти тощо. Найбільш важливим здалося повідомлення про неоподаткування
благодійних пожертв в Німеччині .
На колоквіумі, куди нас запросили, можна було власними
очима спостерігати практичну співпрацю між католицькими та протестантськими
церквами. Адже з українською делегацією працювали духівництво, миряни,
теологи та громадські діячі обох великих церков. Перед нами була злагоджена
праця команди однодумців. А якщо хтось із нас намагався-таки з'ясувати
ставлення до якихось внутрішніх церковних справ, то у відповідь отримував
тільки дипломатичне мовчання. Як сказав архієпископ Львівський і Дрогобицький
Августин (УПЦ МП), «це був для всіх нас приклад терпимості, дипломатії,
християнської любові». Те саме, але іншими словами, висловив архієпископ
Харківський і Полтавський Ігор (УАПЦ).
