(Закінчення. Початок див. у № 160).
Аеропорт Найробі (кенійської столиці) виглядав як аналогічна споруда якого-небудь не дуже великого радянського містечка: витертий лінолеум на підлозі, злегка облуплені стіни, дуже непривабливого вигляду вбиральня. Але особливо вразив буфет, у якому — після проходження паспортного контролю — ми залишилися чекати автобус. Монументальні столи, пластмасові підноси, інші атрибути «совкової» їдальні — від всього цього віяло рідним, але добре забутим минулим. І якби за прилавком не стояла чорношкіра продавщиця, а на етикетках пивних пляшок, що розташувалися на вітрині, не було зображено слонів, відстань між Кенією та колишньою УРСР могла б здатися не такою вже і значною.
Після недовгого очікування прибув автобус, на якому ми й вирушили у Танзанію. Услід за Найробі, урбаністичні ландшафти якого аж ніяк не радували очей, за вікном з’явилася нескінченна савана: жовті пожухлі трави та нечисленні дерева. Деяке пожвавлення у нашій компанії викликали лише страуси, котрі мирно паслися недалеко від дороги, та стадо зебр.
Окремої згадки заслуговує сама дорога. Цей так званий автобан, що зв’язує кенійську столицю та ряд міст Танзанії, був настільки «убитим» (наприклад, значну частину шляху у «черево» автобуса стукотіли дрібні камінчики), що примушував з ностальгією згадати українські дороги.
Перетин кордону Кенії та Танзанії у Наманзі запам’ятався не стільки процедурою проходження пов’язаних з цим формальностей (яка виявилася дуже простою: раз штампик, два штампик — ви вільні), скільки знайомством з особливостями національної торгівлі. Як тільки наш автобус зупинився, його одразу ж обліпили вельми живописні на вигляд місцеві мешканки, які навперебій почали пропонувати браслети, намиста та інші прикраси. Ціна на будь-який з цих виробів називалася неймовірна, однак після нетривалого торгу її вдавалося знизити ледве чи не у десять разів (надалі нам не раз доводилося стикатися з тим, що завищення цін з боку місцевих жителів — звичайна реакція на білошкірого покупця).
Танзанійські пейзажі були набагато привабливіші, ніж кенійські: принаймні відтінків зеленого набагато більше. Через деякий час у полі зору почали з’являтися гори, кожну з яких я наївно приймав за Кіліманджаро: настільки величними здавалася більшість з них людині, котра у житті нічого вищого за кримськіх гори не бачила. А ось будівлі, що розташувалися там і сям на узбіччі дороги, величними аж ніяк не виглядали: нерідко можна було побачити перекошену хатину, яка при ближчому розгляданні виявлялася готелем з химерною назвою; у таких же жалюгідних халупах розташовувалися і заклади громадського харчування.
І ось, нарешті, ми приїхали в Арушу. Саме звідси ми мали вирушити в «серце Африки», як назвав вулкан Кіліманджаро капітан команди Equites Голтіс. Проте вельми важко повірити у те, що Аруша — великий туристичний центр, звідки вирушають всілякі експедиції на вулкан Кіліманджаро, де беруть початок багато танзанійських сафарі (наприклад, у кратер Нгоронгоро). Місто це бідне та брудне: більш-менш цивілізовано виглядають тільки деякі з готелів. Але зате тут можна побачити туканів, які сидять на деревах, поторгуватися на східний манер з вуличними торговцями і майже за безцінь купити всілякі екзотичні плоди: манго, папайю, авокадо та ін.
Наступного дня ми «здійснили набіг» — зрозуміло, виключно з пізнавальною метою — на одне з глухих масайських сіл (масаї — корінні жителі тутешніх місць, у минулому — легендарні воїни-скотарі). Картина життя цього селища була ще більш гнітючою, ніж в Аруші, але люди (на фото) виявилися досить привітними (хоч діти безперервно і нав’язливо клянчили гроші). А на зворотному шляху з села до автобуса нам вдалося зустріти групу підлітків, що пройшли напередодні через обряд ініціації — посвячення в чоловіки, які у своєму ритуальному білому розфарбуванні, чорному одязі та з луками у руках виглядали досить застрашливо.
Увечері того ж дня — напередодні сходження на Кіліманджаро — я повною мірою оцінив смакові якості танзанійського пива. До речі, деякі з сортів місцевого пінного напою названі на честь вулкана — «Кіліманджаро», «Кібо» (так називається найвища вершина гори). А все було так: всі, крім мене, розбрелися по місту, і в цей час у готель з’явився наш провідник Санарі з двома носильниками — вони принесли екіпіровку, якої нам бракувало. І щоб згаяти час в очікуванні наших мандрівників, я запропонував моїм новим знайомим випити по пляшці пива. Вони не відмовилися, внаслідок чого мені немало вдалося дізнатися про звички і традиції місцевого населення (вже після першої пляшки пива англійську я став розуміти набагато краще, хоч розмовляв нею, як і раніше, погано). Отже, хоч я і не дізнався, «що ж їсть на сніданок крокодил», зате дізнався багато іншого: яким із спиртних напоїв віддають перевагу місцеві жителі (виявилося, зовсім не пиву, а дешевому віскі); що танзанійці знають про Україну («Динамо-Київ» — good!) і т. ін.
Наступний день став першим днем сходження на Кіліманджаро (почалося воно від Машаме-гейт — «воріт Машаме», розташованих на висоті 1680 метрів, куди нас привіз невеликий автобус). Він, напевно, запам’ятається мені як один з найстрашніших днів мого життя. Проте сам винен. «Чайник» — він і в Африці «чайник»: вирішивши, що 19 кілограмів в (а саме стільки важив мій рюкзак) — не така вже й велика вага, я відмовився від послуг носильників. Крім мене, таке собі мало хто дозволив («туди й назад» свої рюкзаки несли тільки члени команди Equites та наш технічний інструктор Олег Мазур). Вже через дві години шляху (а йти цього дня треба було близько шести годин — крізь тропічний ліс, то спотикаючись об коріння дерев, то ковзаючись у особливо брудних місцях) я зрозумів, що у горах кілограм важить зовсім не тисячу грамів, а, як мінімум, у два рази більше. На четвертій годині шляху я почав робити зупинки через кожні п’ятдесят метрів, і, незважаючи на всю красу (а у тропічному лісі є на що подивитися), що мене оточувала, думав тільки про одне: як дійти до табору. Допомога прийшла несподівано: з боку Санарі — нашого провідника, котрий традиційно замикав групу. Чи то вигляд у мене був уже занадто «вмираючий», чи то позначилося спілкування напередодні, але він зійшов до ролі носильника та запропонував свою допомогу.
На другий день шляху (у цей день ми повинні були пройти коротшим, але й крутішим маршрутом — від висоти 2850 метрів до 3600) я поводився куди розсудливіше, «сплавивши» носильникам половину вмісту мого рюкзака. Та й черевики мої, завдяки тому, що тропічний ліс з його грязюкою, що налипала на взуття, поступово змінювався зоною лугів, полегшали кілограмів на три. Загалом, потіти довелося набагато менше. А крім того, увечері цього дня ми вперше побачили вершину вулкана, сніжна шапка якого виблискувала у променях сонця, що вже заходило — видовище незабутнє.
Можливо, саме тому, що мета набула реальних контурів, на третій день йти було трохи легше. Але легше тільки у моральному плані, а не у фізичному: незважаючи на те, що цей день відводився на акліматизацію і рухалися ми переважно у горизонтальній площині, піднявшись вгору лише метрів на двісті, я вперше у житті дізнався, що таке «горняшка» (так ласкаво називають аси альпінізму гірську хворобу). Не буду описувати всіх симптомів, але голова тріщала жахливо. І спалося вночі якось особливо несолодко та недовго.
Наступною точкою призначення був табір Барафу, розташований на висоті 4560 метрів, — початковий пункт для штурму вершини. Шлях до Барафу запам’ятався особливо: прямовисна кам’яна стіна на початку шляху, у стіні вузька стежина (пересуватися якою іноді доводилося не тільки за допомогою ніг, але й користуючись «передніми лапами»), а потім нескінченні кам’яні пустелі та густий туман (видимість, щонайбільше, 60- 70 метрів). Для мене — завдяки тій же «горняшці» — цей день став останнім днем руху вгору. У табір я прийшов одним з останніх — вже надвечір, а близько трьох годин ночі, висунувшись з намету, міг спостерігати, як змійка з увімкнених ліхтариків повільно повзе схилом гори: команда Equites та ще декілька чоловік рухалися вгору — до піку Ухуру (пік Свободи). На відміну від мене, у наших мандрівників можливості вибору (йти чи не йти) не було: вони повинні були встановити прапор України на найвищій вершині Африки. І, як вже повідомляв «День», успішно цю акцію здійснили. Олександр КОМАРОВ, Equites:
— Гори — це насамперед подолання самого себе. У цьому і полягає філософія сходження. Тільки у горах ти можеш поставити себе у такі умови, в яких сам собі зможеш відповісти на запитання: хто ж ти насправді? Крім того, гори — це, безумовно, краса. Як сказав Висоцький, «внизу не встретишь, как ни тянись, за всю свою счастливую жизнь десятой доли таких красот и чудес». Гори — це якийсь інший світ, одна з наймогутніших стихій, які існують на нашій планеті.
ПОВЕРНЕННЯ
Хоч у штурмовий табір українці, котрі «ступили» на пік Свободи, повернулися втомленими до неможливості, стрімкий спуск почався того ж дня. А вже наступного ми знову були у готелі в Аруші. Ніколи я ще з таким задоволенням не купався під холодним душем (для того, щоб полилася гаряча вода, потрібно було почекати хвилин десять, а змити з себе декілька днів переходу хотілося негайно).
Подальші декілька діб пролетіли дуже швидко. Правда, на зворотному шляху у нас була можливість краще придивитися до кенійської столиці, де ми провели півтора дня. Враження було ще більш гнітючим, ніж раніше. За винятком ділового центру, де розташовані хмарочоси, банки та різні державні установи, велику частину міста складають райони халуп; на вулицях брудно; від смогу важко дихати...
Були й казусні випадки. Так, наприклад, у виконанні одного з кенійських тубільців мені та ще одному журналісту з нашої групи довелося почути мотив, знайомий кожному, хто хоч раз їздив у київському метро: «Мы люди не местные... » (і далі за текстом). Правда, «легенда» — нічого не скажеш — була красивою. Молодий африканець, котрий для знайомства стрельнув у мого колеги цигарку, поцікавився, з яких місць ми приїхали. Дізнавшись, що ми з України, наш новий знайомий дико зрадів і повідомив, що він вчився у нашій країні (правда, через декілька хвилин «легенда» змінилася: в Україну він ніби попав з нашими миротворцями). А потім він оповів сумну історію про те, як пройшов близько 1400 кілометрів, добираючись пішки з Судану в кенійську столицю, а тепер йому необхідно потрапити у Дар-ес-Салам (столицю Танзанії)... Загалом, він ввічливо спитав, чи не погодилися б ми дати йому яких-небудь нещасних вісім-дев’ять доларів, тим більше, що ми, мовляв, такі хороші хлопці і не будемо до нього упереджено ставитися через його колір шкіри. Через деякий час таксу було знижено до двох доларів, потім тубілець запропонував поділитися продуктами (ми якраз поверталися з магазину в готель), на що ми йому відповіли, що і самі голодні. І тут наш новий знайомий не на жарт розійшовся: голосно, привертаючи увагу перехожих (деякі з них і справді почали озиратися), він почав обурюватися: мовляв, ви не хочете зі мною ділитися тільки через те, що у мене чорний колір шкіри. На щастя, готель був вже поряд і скандалу не вийшло: «стрельнувши» у мого колеги відразу півпачки цигарок та надзвичайно розсердившись, африканець пішов геть.
Варто розповісти і про відвідування місцевого ресторану — недорогого, але з дуже цікавою системою харчування. Отже, схема така: фіксована плата, у яку вже включено скромне перше (якийсь протертий супчик, здається, зі шпинату), всілякі салатики та соуси, і — найцікавіше — друга страва, що постійно поновлюється. Поки на столі стоїть невеликий прапорець, офіціанти продовжують носити всілякі види м’яса, яке готується тут же на гігантському мангалі. Розрахунок точний: жодна людина не може з’їсти так багато м’яса (нам довелося перепробувати дев’ять найменувань м’ясних блюд — сосиска свинна, сосиска яловича, м’ясо ягняти, яловичина, свинина у медовому соусі, м’ясо страуса, м’ясо крокодила, м’ясо зебри, куряча печінка). Максимум через годину ми здаємося: прапорець скинуто, несуть десерт.
Буквально наступного дня у розпліднику, неподалік від Найробі, нам вдалося погодувати з рук жирафів . А ще через день ми вже купалися у теплій, прозорій та неймовірно солоній — до різі в очах — воді Персидської затоки (на зворотному шляху ми знову побували в Об’єднаних Арабських Еміратах). Я думав про те, що навіть якби я не побував, завдяки цій подорожі, у горах, в Африку варто б було з’їздити хоч би для того, щоб зрозуміти, що значить для тебе власна країна. І справа зовсім не в тому, що люди там живуть набагато бідніше (а у ОАЕ — набагато багатше), просто вони — інші, і як свідчить прислів’я: «У гостях добре... » (і далі за текстом).
ДОВІДКА «Дня»
Найробі — столиця Кенії. Населення — близько двох мільйонів чоловік. У цьому місті знаходяться африканські штаб-квартири міжнародних організацій (зокрема, ЮНЕСКО). Незважаючи на те, що столиця Кенії — найбільший промисловий і торгівельний центр східно-африканського регіону, більше 50% жителів Найробі живе у нетрищах. Крім того, кенійська столиця має масу інших проблем: декілька десятків тисяч безпритульних дітей, високий рівень безробіття і т.ін.
