Вони живуть в одних з найстрашніших міст фронтової України: це «сіра зона», де слово «перемир'я» відомо хіба що з сюжетів ЗМІ, оскільки обстріли тут практично не припиняються. Якщо не гуркоче артилерія, тишу може розрядити раптова автоматна черга десь у нетрях вулиць або одиночний бах за містом. Активне життя тут відбувається до середини дня, потім вулиці порожніють, люди розходяться по домівках, які все рідше і рідше стали залишати під час стрілянини - сирі підвали без вентиляції вимотують, спускатися в них третій рік поспіль здається вже майже безглуздим, тому «будь, що буде», кажуть люди.
Особливий сум приходить із зимою. Світловий день закінчується о четвертій годині, вулиці занурюються у непроглядну темряву, розтуманену тьмяним світлом самотніх вікон. За вікнами топляться буржуйки (у кого вони є) або намотують дорогоцінні кіловати електрообігрівачі - газового опалення в Мар'їнці та Красногорівці немає з 2014-го.
Але коли я телефоную Русі або Дімі, у відповідь на своє вічно тривожне: «Як там у вас?», - незмінно чую: «Та нормально!»... «Нормально» - це не обстановка в їхніх містах, це їхній власний внутрішній стан. Руся ходить у театральний гурток, Діма - в музичну школу, Руся пише приголомшливі оповідання, Діма організовує кінозйомки. Руся - вічний енерджайзер, що бризкає невичерпним оптимізмом, іноді, втім, раптово зависає і впадає в несподівану мовчазність: це означає, що її накрило чергове творче натхнення. Діма серйозний і ґрунтовний не по роках: здається, немає таких проблем, що можуть вибити його з рівноваги, здається, він усі їх здатний вирішити. Іноді він тяжко зітхає в трубку і задумливо промовляє: «Цікаво, є ж така людина, яка точно знає, коли ця війна закінчиться? Просто людей дуже шкода».
Я говорю з ними про війну як з дорослими, бо у них немає страху перед нею. Бо вони - два цих 14-річних міцних чоловічка - не дозволили їй зруйнувати своє звичне життя, яке самі зуміли наповнити сенсом: вони зрозуміли, що коли виростуть, стануть людьми творчих професій, тому сьогодні зайняті тим, що може перетворити їхню мрію на реальність.
Ще вони пробують себе в журналістиці. Завдання, які отримують - зробити репортаж або інтерв'ю - виконують з дивовижною оперативністю. Ось їхні матеріали - про будні тих місць, де «перебувають воєнні хлопчики».
ПРОГУЛЯНКА МАР'ЇНКОЮ
Руся АБРОСІМОВА
Холодний зимовий день, всюди сніг, злегка дме вітер. Здається, ніби Мар'їнка впала в сплячку і прокинеться лише пізньою весною, коли на вулиці знову буде прекрасна погода. Але не тут-то було: місто, як ніколи, наповнене людьми, всі кудись поспішають, у кожного свої справи...
Ми забрели на вулицю Заводську, яка сильно постраждала ще під час перших обстрілів у 2014 році.
Мабуть, саме Заводська здалася нам найбільш жвавою на цей час. Біля будинків ходять будівельники з тачками, в яких лежать будматеріали, всюди їздять крани, вантажні машини, трактори та інший цікавий транспорт. Не замовкає звук апаратів, які працюють на будівництвах. Відновлення зруйнованих будинків йде повним ходом. Ми вирішили пройтися місцями будівництв. Біля будинку №11, на жаль, зіткнулися з не дуже хорошими будівельниками. Вони, дізнавшись, що ми юні журналісти, тут же стали кидати у нас сніжками, кричачи своїм колегам, щоб ті посміхалися на камеру. А кілька дядечок, вийшовши з машини, кинули на нашу адресу: «Москалюги! Понаїхали тут, знімають ходять!» Ми трохи засмутилися, але пішли знімати далі й опинились біля дитячого садочка "Золотий ключик". Алла Миколаївна - так звуть завідуювачку - розповіла нам трохи про садок. З'ясувалося, що з трьохсот дітей, які ходили в нього до війни, нині залишилося тільки сорок. Їхня група опалюється, але перебувають у ній дітки всі до першої години дня. Будівлю майже повністю відновили після всіх влучень, що дуже радує завідувачку. Трохи з нею поговоривши, ми вирушаємо далі.
Спускаючись нижче вулицями, ми все рідше зустрічаємо людей. А зустрівши, ставимо тільки одне запитання: «На яких вулицях є будинки, які були зруйновані останнім часом?». Всі без винятку направляють нас вниз вулицею: «Леніна і Жовтнева, туди йдіть, на тому боці «гаряче». Ми там ніколи не були, тому все для нас було новим. Близько півгодини ми йшли вулицею в пошуках потрібних кадрів, але нічого цікавого не знайшли. Зневірившись, вирішили повертатися додому, але ось із магазину вийшла старенька і попрямувала в наш бік. Ми підійшли до неї і поставили те ж саме запитання, що й усім. Відповідь нас трохи шокувала, бо нічого подібного від своїх попередніх співрозмовників не чули: «Та ось у мій будинок влучило, він тут неподалік». Дорогою до будинку бабуся розповідає про своє «солодке життя» під час війни. Каже про зруйновані сусідські будинки, вказуючи на них рукою - за всю дорогу ми не зустрічали таких руйнувань. Потім тітка Валя - так представилася ця мила бабуся - вказує вперед і каже, що живе в декількох будинках від «місця воєнних хлопчиків». Розповідає про свій будинок, про те, як страшно під час обстрілів. Я розумію, що ця тема може зараз довести її до сліз, тому одразу ж обіймаю її. Вона висловлює нам подяку, бажає здоров'я, миру, і, протираючи очі, показує на постраждалий сусідський будинок: «Ідіть зніміть, нехай усі бачать, що тут відбувається!».
Попрощавшись із тіткою Валею, збираємося йти. Але тут несподівано пролунав постріл із важкої гармати, який був зроблений просто за 20-30 метрів від нас, саме звідти, де перебувають «воєнні хлопчики». Нас осяяло яскраве світло, серце забилося як шалене, тому ми трохи присіли. Потім, висловивши свої емоції і побажавши тітці Валі удачі, ми попрямували додому, але дорогою зустріли дівчинку, яка теж живе на «веселій вулиці». Дівчинку звали Катя. Вона повела нас у бік вулиці Жовтневої, розповідаючи про своє життя, про сім'ю, про будинок, в якому через війну вже не раз у вікнах випадало скло, яке вони постійно змінюють. Катя показує нам зруйновані будівлі і каже, що любить гуляти подібними місцями. Підводить нас до будинку, за декілька метрів від якого розташований блокпост. Будинок сильно постраждав, але Катя каже, що в ньому ще живуть люди. Цієї миті чується автоматна черга. «Так, це звідси стріляють, не бійтесь», - заспокоює вона нас. Ще трохи поводивши нас вулицею, дівчинка йде додому: адже їй ще треба зробити уроки, а через сильний вітер у них у будинку другий день немає світла, тому уроки треба встигнути зробити до настання темряви.
Дорогою додому ми зайшли в школу №2. Директор Людмила Анварівна розповіла, що зараз у школі вчиться вдвічі менше дітей, ніж до війни. Пошкодження від артобстрілів допомогли відновити військові, але через чергове бомбардування школа знову втратила кілька десятків вікон. Дітей часто водять у бомбосховище через навчальну тривогу, але кілька разів тривога була реальною. Їдальня працює, а в класах тепло. Дуже вже Людмила Анварівна тішиться, що її школа працює!
Здається, що Мар'їнка, цей маленький райцентр, живе звичайним життям. У нього повертаються люди, вулицями бігає дітвора з палицями, на лавах, незважаючи на погану погоду, сидять бабусі, а дорогами їздить чимала кількість транспорту. Здається, що старі рани залишають все менше слідів... Але залишаються місця, які, як і раніше, просякнуті болем. Тому треба швидше нести аптечку і рятувати Мар'їнку, поки не стало надто пізно!
УРОКИ БІЛЯ ЧЕРВОНОЇ МЕЖІ
Діма ПОКІНТЕЛИЦЯ
Інтерв'ю з завучем загальноосвітньої школи №4 м. Красногорівки Ольгою Машутіною.
- У нашій Красногорівці п'ять шкіл. Але вже другий рік всі школярі міста навчаються в будівлі тільки однієї школи №5. З чим це пов'язано?
- Не секрет, що вже більше двох років наше місто перебуває в центрі активних бойових дій. Постраждали всі райони Красногорівки - більшою чи меншою мірою. Внаслідок неодноразових прямих влучень дуже постраждала школа №1, що розташована в безпосередній близькості від лінії зіткнення. Значного ремонту потребує і школа №2: незважаючи на своє розташування в центрі міста, вона також опинилася в епіцентрі бойового вогню. Школа №3, як і раніше, міститься в небезпечній, так званій «червоній зоні», тому попри зусилля директора та педагогічного колективу дозвіл продовжити заняття ця школа не отримала. Школа №4 практично не постраждала, але внаслідок перебування протягом року українських військових в її приміщеннях потрібна заміна котельні та системи опалення. Ці роботи взялася провести чеська організація "Людина в біді", але через паперову тяганину не встигли закінчити до настання холодів. Ось так і вийшло, що учні всіх п'яти шкіл змушені вже другу зиму займатися в одній будівлі - школи №5, хоча вона теж отримала часткові пошкодження. Єдиний плюс - в ній тепло...
- Скільки учнів в цілому навчається зараз у цій школі? Наскільки важко було налагодити навчальний процес?
- На сьогодні - близько 350 дітей (це учні всіх п'яти шкіл). На початку навчального року, в першій чверті, організувати роботу не становило жодних проблем: тут тоді навчалися діти тільки двох шкіл - №5 і №3. Учні шкіл №1 та №2 займалися у зруйнованих, але просторих кабінетах 2-ї школи. Учні школи №4 з радістю поспішали в затишні стіни своєї рідної школи. А ось у другій чверті з настанням холодів всіх вже перевели в одну школу. Її «гостям» доводиться не дуже легко: ми були змушені звести по два класи в одному кабінеті, не завжди повністю пристосованому для повноцінної організації навчально-виховного процесу. Але незручності, ми переконані, тимчасові. Ми все терпимо. Дуже вдячні колективу школи №5 і особисто її директору Наталії Вікторівні Кибалко за гостинність і величезне терпіння.
- Наскільки страждає навчальна програма через нинішню ситуацію?
- Звичайно ж, умови, в яких опинилися всі школи Красногорівки, не сприяють повноцінному навчально-виховного процесу. Одночасне перебування двох класів в одному кабінеті, неможливість використовувати наочний матеріал у повному обсязі (не кажучи вже про інтерактивні технології), скорочений час уроків (через те, що школярі вчаться у дві зміни), відсутність місця для додаткових занять лягають тягарем не тільки на плечі вчителів, а й самих учнів і їхніх батьків. Адже матеріал має бути засвоєний у повному обсязі, і значить, якась його частина залишається на додаткове самостійне вивчення.
- Які заняття проводяться зі школярами з безпечної поведінки в зоні бойових дій? Хто їх проводить? Як часто?
- Основна турбота про забезпечення безпеки життя учнів покладається на школу. У робочому плані школи цьому питанню відведено цілий розділ. Переважно роз'яснювальна робота проводиться класними керівниками. Двічі на рік проходять навчання з цивільної оборони, протягом року вчителі проходять спеціальні тренінги, після закінчення яких діляться набутими знаннями зі своїми колегами та учнями. Переважно ініціаторами тренінгів виступають Данська рада, що представляє програму ЄС «Гуманітарна протимінна діяльність», і Міжнародна організація "Лікарі без кордонів".
- Чи проводиться зараз позакласна робота зі школярами?
- До війни позакласна робота (як із навчальних предметів, так і щодо забезпечення дозвілля учнів) була невід'ємною частиною шкільного життя. Працювали гуртки спортивного, художньо-естетичного, правового напрямів. Активною була і позашкільна робота з дітьми. Але в зв'язку з нинішніми подіями сьогодні вся позакласна робота проводиться на перервах, під час класних годин, уривками. Але треба віддати належне нашим педагогам і, звичайно ж, дітям – попри всі труднощі шкільне життя, як і раніше, б'є ключем.
- Які заходи проводяться в школі?
- Традиційними є такі свята, як Перший дзвінок, День вчителя, День Збройних сил України, День захисника України, Новий Рік, Різдво, Свято Святого Миколая, Останній дзвоник, Випускний вечір, День фізкультури і спорту України, День здоров'я. Без уваги не залишаються і пам'ятні дати історії нашої держави. Велика позакласна робота проводиться бібліотекарем нашої школи і класними керівниками.
- Чи допомагають батьки з облаштуванням школи (наприклад, чи купують щось для класних куточків, чи роблять ремонт)?
- Так склалося, що більшість наших учнів із соціально незахищених сімей - багатодітних, малозабезпечених. Та й війна внесла свої корективи: навіть колись успішні в матеріальному плані сім'ї залишилися без засобів до існування. Так що про матеріальну допомогу школі з боку батьків говорити не доводиться. Ми тримаємося на плаву багато в чому завдяки волонтерам, які доставляють нам канцтовари, одяг, продукти та солодощі, посібники, матеріали для ремонту і навіть меблі. Але батьки завжди готові допомогти своєю працею, підтримати морально - а це іноді важливіше матеріальних благ.
