«Київ досі стоїть на «совкових» рейках. Пройшло 14 років незалежності, але в нього так і не з’явилося свого виразного обличчя. Більше того, столиця України не виправдала очікуваннь світової спільноти після помаранчевих подій і продовжує виконувати роль культурної провінції Росії...» Звичайно, все це звучить доволі різко. Але водночас, на думку авторів концепції інформаційно-культурного розвитку Києва, відповідає дійсності. Змін не буде, вважають в Інституті міста, поки чиновники не почнуть нарешті щось робити. Наприклад, Управління культури київської міськадміністрації повинне стати ідеологом й організатором культурної політики. Але щоб її виробити, варто підключити громадськість іззовні — тобто людей не з кабінетів на Хрещатику, 36. Філософи, соціологи, художники могли б підказати неординарні рішення.
А думати є про що. Експерти в Інституті міста вважають, що в Києва є як мінімум три больові точки. По-перше, це тоталітарне минуле, що проглядається в назвах вулиць, пам’яток і навіть сучасній архітектурі. Реконструйований майдан Незалежності, на думку авторів концепції, саме і є тим яскравим прикладом радянського гігантизму та помпезності. По-друге, столиці незалежної держави варто б було подумати про свій інформаційний простір. У тому значенні, що FM-радіостанціям вже час розпочати «розмовляти» зі слухачем державною мовою. Як, нагадаємо, того вимагає закон. Згідно з ним, 50% ефірного часу необхідно приділяти українській музиці та мові. Крім того, вважають автори концепції, треба подумати й про сучасні міфи. Іншими словами, — про фільми, пісні, спектаклі, які б популяризували все українське. Але при цьому не варто забувати про те, що на вулиці XXI століття. А означає мова про цілком сучасний продукт, у основі якого повинні бути вітчизняні образи, вітчизняна психологія та вітчизняні традиції.
ЗАМІСТЬ ВУЛИЦІ КАЛІНІНА — ПАМ’ЯТНИК ЛЮБОВІ
До назв вулиць і площ треба підходити прагматично, переконаний директор Інституту міста Олександр Сергієнко. А саме — чітко уявляти, що дає для виховання українців те чи інше ім’я. А сьогодні в Києві залишилися «в живих» три вулиці Леніна — на Троєщині, в Жулянах і Бортничах. Окрім них є ще три — Володимира Ульянова, Ілліча, Ленінська, а також площа неіснуючого міста — Ленінградська. «Нинішня топоніміка Києва викликає ностальгію за радянським минулим і гальмує розвиток національної самосвідомості», — вважає О. Сергієнко. Ні, ніхто не проти увічнення людей, які жили та творили в епоху Союзу. Але, на думку авторів концепції, це повинні бути ті особистості, які дійсно щось зробили для України. Скажімо, Довженко, Черняхівський, Глушков, Курбас, Винниченко... Вирішувати долю вулиць і площ повинна спеціальна комісія при Київраді. А всі зміни варто обговорювати публічно та супроводжувати широкою кампанією в пресі та на телебаченні.
Проте заради справедливості, варто визнати: при Київраді комісію з перейменування вже давно створено. І хоча співробітник музею Києва, член цієї комісії Дмитро Малаков стверджує, що реальним діям міська влада приховано перешкоджає, за останні роки в Києві змінили ім’я близько 100 вулиць. У скільки це обійшлося міському бюджету, судити не береться ніхто. Але відомо, що крім однієї таблички, яка коштує близько 20 гривень, є ще документація установ і міські довідники. Все це, зрозуміла справа, доводиться міняти. Поза увагою залишаються і збитки підприємств, що витратили гроші, скажімо, на свою рекламну кампанію — вказана адреса автоматично стає невірною. Крім того, як стверджує завідуюча лабораторією психології мас і організацій Інституту соціальної та політичної психології Олена Донченко, різні дослідження показують, що кияни відчувають дискомфорт при перейменуванні вулиць. Починається плутанина, з’являється додаткова нервозність і зайвий мотив покритикувати місцеву владу.
Критикують кияни, як відомо, й сучасну містобудівну політику. Тому автори концепції вже вкотре нагадують: потрібен системний план реконструкції історичної частини Києва. І знову-таки широке публічне обговорення. Як вважає однин із авторів документа, письменник Володимир Даниленко, після реконструкції майдану Незалежності головна площа країни стала нагадувати тісну квартиру, захаращену меблями. А скляні надбудови, крім того, які позбавлені смаку, так ще й «списані» з Охотного ряду Москви. У той же час, на думку В. Даниленка, між архітектурою міста та його жителями існує чітка залежність. Чим досконаліший ансамбль, тим культурніші та вихованіші городяни. А в Києві, вважає письменник, недосконалі не лише більшість нових витворів. Наприклад, викликає запитання архітектура соцреалізму з вихолощеним авторським духом. Тому, переконані автори концепції, міська влада повинна підготувати й обговорити з громадськістю проект архітектурно-ландшафтного комплексу історичної частини Києва. До його здійснення можна залучити зарубіжних та українських інвесторів. А крім того, позбавить Київ від радянських штампів і зайвої заполітизованості, на їхню думку, скульптури, що символізують, наприклад, Любов, Материнство, Гармонію.
ЧИНОВНИКИ ПОВИННІ СТАТИ ПРОДЮСЕРАМИ
При Київраді повинна з’явитися структура, яка стежитиме за мовною політикою. І не просто стежити, а й застосовувати санкції — наприклад, позбавляти ліцензії «непокірну» радіостанцію. Так вважають в Інституті міста. Нинішня ситуація, коли мерія дивиться на мовне питання крізь пальці, призвела до того, що чимала частина вивісок у Києві — російською мовою. А подекуди навіть на суржику. «Така політика називається неповагою до державної мови й суперечить Конституції, — вважає О. Сергієнко. — І якщо ми хочемо, щоб Київ став схожим на столицю цивілізованої європейської держави, а не на повітове місто N-ї губернії, то повинні припинити цю практику», — переконаний він.
Іще Київ повинен виступати ініціатором престижних культурних акцій, які б дали зрозуміти європейцям, що столиця України — це відкрите та сучасне місто. На думку авторів концепції, в нас мало проводиться художніх фестивалів і конкурсів європейського рівня, а ті, які проводяться, — не достатньо розкручені. Тому міській владі варто було б оголосити конкурс на кращі ідеї для масових заходів і частково їх фінансувати. Наприклад, відомо, що Україна має давні традиції хорового співу, а отже теоретично Київ може перетворитися в європейський центр цього мистецтва.
А загалом, переконані в Інституті міста, культура може стати інструментом інтеграції регіонів країни. Скажімо, русифіковані південні та східні області країни не відчуватимуть себе аутсайдерами, якщо до них постійно приїжджатимуть на гастролі національні творчі колективи. Причому вони не повинні обійти увагою маленькі населені пункти. Там, як правило, сконцентровано найбільше носіїв української мови, а отже, вважають експерти, вони найбільш придатні для відродження національної ідентичності. З цією ж метою управлінню культури Києва варто виступати ініціатором проведення престижних щорічних національних конкурсів. Наприклад, сучасної української літератури, пісенного конкурсу молодих виконавців, конкурсу сучасної драми. При цьому треба подумати й про стимули для переможців. Наприклад, кращий літературний твір повинен бути виданий, а краща п’єса — поставленою в одному з театрів країни.
Словом, без участі чиновників культуру не підняти, переконані автори концепції. Тому міськадміністрація повинна виступити продюсером тих видів мистецтва, які можуть вільно конкурувати на світовому ринку. Це передусім живопис і скульптура, хоровий та оперний спів, балет, художня література, циркові жанри. Вже не кажучи про кінематограф. Будь-яке місто, на думку О. Сергієнка, вимагає сучасного міфу, який підіймає й поетизує його. У той же час кіно і є найсильнішим і найвпливовішим міфотворцем. А отже київська влада не повинна чекати, поки держава візьметься реанімувати український кінематограф. Навпаки, столиці треба показати приклад і самій виступити в ролі замовника малобюджетних ігрових фільмів, події в яких відбувалися б у сучасному Києві.
*** Зрозуміло, сприймати вищевикладене як аксіому не варто. Та й самі автори документа вважають свій труд лише проектом — свого роду стимулом для перших кроків. Думається, в запропонованих постулатах дуже багато спірних моментів, що вимагають якщо не референдуму, то хоча би громадських слухань. Тому сьогодні «День» запропонував своїм постійним експертам поміркувати над тим, як повинен відбуватися інформаційно-культурний розвиток Києва. Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ , культуролог: — Розвиток повинен відбуватися вільно і ще раз вільно. Але в той же час не без грамотного адміністративно- бюрократичного асистування, тобто державної підтримки. Наприклад, візьмемо радянську символіку. До неї треба підходити дуже обережно. Адже до пам’ятника Леніну, який стоїть на бульварі Шевченка, досі приходять пенсіонери й тремтячими від емоцій руками кладуть квіти. Постає запитання: чи маємо ми право забрати в них цю реліквію? У той же час, за моїм переконанням, пам’ятнику чекістам — місце не в центрі столиці України, а у подвір’ї якого- небудь музею тоталітарної епохи. Теж саме можу сказати й про пам’ятник Петровському — людині, яка фактично душила український народ. Напевно, й заповіднику «Києво-Печерська Лавра» краще бути на вулиці, назва якої більше відповідає аурі стародавнього Києва, чим Січневого Повстання. Що стосується нинішнього інформаційного простору, то мені здається, що вивісок українською мовою в Києві — достатньо. Інше запитання — акустичний простір. Українського споживача посадили на голку російської беліберди — інакше не скажеш. Ніхто не проти пісень російською мовою. Мені здається, в цьому випадку й зовсім не треба розмежовувати російське й українське. Треба просто позбуватися агресивного набору слів, який реве з кожного магазину чи кіоску. Однаково як і контролювати те, що сьогодні продається — це суцільно антисемітська та фашистська література, порнографічні фільми. Про який культурний розвиток столиці ми можемо говорити в такій ситуації? Повинна бути культура. І якщо вона буде, то без якого-небудь втручання «зверху» вона стане в Україні українською. Не згоден я і з нескінченними елегіями з приводу того, що Київ міняється завдяки нинішній містобудівній політиці. Давайте будемо говорити чесно: вигляд Києва мінявся завжди. І після Жовтневої революції, і в 60-70-х роках минулого століття. Зараз ми входимо в нову енергійну стадію. І зміни неминучі. Інше запитання, що напевно, краще було б що-небудь міняти, скажімо, на Осокорках, а не в історичному центрі. А отже просто треба терміново затвердити зони, в які категорично заборонене втручання будівельників і архітекторів. Сергій ПОЯРКОВ , художник: — Може бути війна між хамством і хамством, але між культурою і культурою війна неможлива. Тому не треба розділяти культуру російську, українську, німецьку... Вона єдина. Власне кажучи, багато з тих, хто сьогодні «просуває українську культуру», наносять їй більше шкоди, аніж тисячі завойовників — вони відбивають у підростаючого покоління смак до української культури. У молоді є така установка: якщо вітчизняне — обов’язково нудне. Але в той же час лише одна людина зробила для нашої культури набагато більше, ніж увесь Союз письменників і Мінкульт разом узяті. Завдяки Івану Малковичу сотні тисяч дітей почали читати «Гаррі Поттера» українською мовою. І якщо дитина прочитала першу частину, то другу й третю вона теж прочитає державною мовою. Ось цей крок і називається просуванням української культури. Я вважаю, що в нас сьогодні в країні безліч дармоїдів, які паразитують на тому, що стоять поруч із українською культурою. Але талантам не треба допомагати, їм просто треба не заважати. Чим держава допомагала, наприклад, Тарасу Шевченку? На десять років зробила його солдатом, била по руках, як тільки могла. Справжнього художника ніщо не зупинить. Якщо людина вболіває за свою мову, за свою культуру — вона знайде в собі сили йти вперед. Україні треба успадкувати західний досвід. Наприклад, ані в Іспанії, ані в США немає міністерства культури. Але водночас із культурою там набагато краще, й грошей на неї виділяється набагато більше. Просто там працюють закони, які не карають спонсорів і меценатів, а навпаки, заохочують їх. Тому сьогодні, треба створювати групу з професіоналів, які вивчатимуть західне законодавство і лобіюватимуть прийняття подібних норм у Верховній Раді. Сергій КРИМСЬКИЙ , доктор філософських наук: — Мені здається, що, коли ледве чи не половина українців живе за межею бідності, витрачати гроші на тотальне перейменування вулиць не варто. Крім того, огульна зміна назв здатна викликати те, що ми затушуємо історію, як це було в радянські часи. На мій погляд, для культурного розвитку Києва сьогодні необхідно подумати про туризм — що столиця може запропонувати своїм гостям. Нині ми бачимо, що в Києві відсутня належна кількість покажчиків історичних місць, довідкового бюро. Освітлення також залишає бажати кращого — ввечері навіть деякі центральні райони занурюються у пітьму, вже не говорячи про периферії. Іще Києву, як мені здається, треба активніше рекламувати культурні події. Звичайно, інформація зараз є, але її все ж таки недостатньо. Варто частіше проводити вернісажі, художні виставки, вуличні концерти. Скільки сьогодні без роботи молодих і талановитих! Їм можна було б виділяти вуличні майданчики, від чого виграли б усі — артисти змогли б продемонструвати свої здібності, а кияни натішитися поезією, вокалом. Як правило, подібні заходи відбуваються тільки на День Києва. А інші 365 днів?
