Про це йшлося під час форуму волонтерських організацій, який нещодавно відбувся у Вінниці. Ще в квітні 2014 року при СБУ було створено об’єднаний центр, який займається координацією пошуку, звільненням незаконно позбавлених волі осіб, заручників та встановленням місцезнаходження безвісти зниклих у районі проведення АТО. Фактично він став першою установою, до якої зверталися та звертаються люди, які потрапили у скрутну ситуацію. Центр координує роботу різних служб та відомств (СБУ, Нацгвардії, Державної прикордонної служби, Міноборони, ДСНС, Генпрокуратури та інших), а ще тісно співпрацює з громадськими об’єднаннями, які між собою називають його «центр SOS». За період проведення АТО за його сприяння було звільнено 3 тисячі 138 осіб. Серед них і військовослужбовці, і цивільні особи, і журналісти — різні верстви населення. Станом на даний час у заручниках залишається 152 особи. З них військовослужбовців та правоохоронців 70 осіб, бійців «добробатів» — 4, цивільних громадян — 78. Зниклими безвісти залишається 404 особи, переважна більшість із яких це цивільні громадяни, на другому місці — бійці ЗСУ та МВС.
«Але за сухою кількісною статистикою стоїть життя конкретного українського захисника-патріота. Адже у заручниках більшість цивільних осіб, і кожен має рідних і близьких, які щодня телефонують і запитують про новини, — коментує провідний спеціаліст Центру Ірина Вельган. — На сьогодні, завдяки злагодженій роботі усіх відомств, нам вдалося зібрати дані на кожного бійця чи цивільну особу, яку утримують у полоні. Усі відомості внесені до паспортного формуляра. Тобто всі ці люди на контролі, і будь-яка деталь у їхній історії одразу вноситься в базу. Інформація про постраждалих завжди під рукою у представників української групи, які беруть участь у тристоронній контактній групі (мінських переговорах), бо, власне, саме під час цих засідань вдається домовитися про обмін заручників чи визволення українських бійців. Більш конкретні деталі розголошувати не можу. Але зазначу, що ми до останнього не сповіщаємо рідних про перебіг справи, аж допоки заручники не опиняються у нашому центрі чи на цілком безпечній території. Адже, як показує досвід, анонсування звільнення чи якийсь розголос від волонтерів здебільшого шкодить цьому процесу. А у справі головне витримка, холодний розум і язик за зубами».
БОЯТИСЯ ЗРАДИТИ СВОЄ ПРАВО ВІРИТИ І ШУКАТИ РІДНУ ЛЮДИНУ
Найважче працювати з людьми, які приїжджають на здачу ДНК-зразків, каже Ірина. Для роботи з родичами залучають психологів, бо більшість із них відчувають страх зради «Я зраджу свою рідну людину, якщо здам ДНК-тест». Вони бояться здавати тести, бояться зрадити своє право вірити і шукати рідну їм людину. Завдання психологів — переконати, що, здаючи ДНК-зразок, рідні роблять усе можливе, що від них залежить. Так, це страшно, але зробивши це, вони можуть напевно сказати, що зробили все. Все, що у було в їхніх силах і залежало від них. Окремі люди переживають, що їм «віддадуть тіло чужої людини», хоча це технічно неможливо. Зразки обробляються спеціалістами, які не мають особистого зацікавлення в закритті чи продовженні дії.
«Коли рідні розумітимуть процедуру, позбавлятимуться більшості своїх страхів, скоріше погоджуватимуться на здачу зразків, то це збільшить шанси ідентифікувати знайдені тіла. Ми, до речі, останнім часом часто отримуємо згоду на проведення ДНК-тестів від родичів зниклих в 2014—2015 роках, які раніше категорично відмовлялися здавати зразки профілів, але з плином часу та часто в результаті психологічної реабілітації висловлюють свою готовність провести дану процедуру зараз, — переконує співробітник СБУ. — На мою думку, це питання хоч і делікатне, але потребує законодавчого врегулювання. Американські військові, наприклад, які йдуть служити до війська, на випадок смерті пишуть листи своїм родичам або ж складають заповіти. І це нормально, бо у такий спосіб можна спрацювати на випередження, бути озброєним перед болем родичів, які через відсутність державного кризового консультування потрапляють у світ відчаю, горя і скорботи. Матері досі не розуміють, що їхній син загинув при виконані бойового завдання — на роботі, яку сам обрав».
СТВОРИТИ ДІЄВИЙ МЕХАНІЗМ ІНФОРМУВАННЯ РОДИЧІВ
Окрему тему форуму було присвячено порядку дій, який розробили спеціально для осіб, чиї родичі потрапили у заручники або зникли безвісти в зоні АТО. СБУ рекомендує передусім звернутися до органів Нацполіції з письмовою заявою, в якій повідомити розгорнуту інформацію про особу та обставини її зникнення, якщо вони відомі. І хоча на сьогодні при кожному управління Нацполіції є відділ, який займається виключно цим напрямом роботи, порядок дій спрацьовує не на 100%.
«Наведу як приклад зовсім свіжий випадок. 21 вересня поточного року до нашого центру звернулася мати зниклого безвісти в зоні АТО військовослужбовця С. з приводу того, що її син востаннє виходив на зв’язок 10 серпня 2017 року, а 28 серпня матері телефонував невідомий чоловік, який представився заступником командира взводу та повідомив, що її син не повернувся до військової частини та вважаються зниклим безвісти, — розповідає співробітник СБУ. — 6 вересня цього року мати звернулася з заявою про зникнення до органів Національної поліції за місцем проживання. Однак отримала інформацію про можливу смерть сина, інші подробиці у відділку поліцій їй не надали. Ще 15 днів пошуку, допомоги та ходіння по муках матері я не описуватиму, але зрештою нам вдалося встановити наступне. 14 вересня в одному із секторів АТО було знайдено труп без ознак насильницької смерті з паспортом громадянина Україна, який посвідчує особу зниклого безвісти сина. Але, зі слів слідчого, родичів не інформували, у зв’язку з відсутністю законодавчо закріпленого механізму інформування рідних у подібних випадках. Лише на цьому прикладі можна переконатися, що існує потреба у створенні дієвого механізму інформування родичів військовослужбовців у випадку зникнення, потрапляння в заручники чи загибелі».
