У приймальні міського голови, майже одностайно обраного ужгородцями на вересневих виборах серед 32 претендентів, було незвично тихо. Секретарка Наташа пожалілася:
— Учора вперше після вересневих виборів пішли додому не о восьмій... Люди, люди, люди.
Віктор Погорєлов переконливо переміг на третину голосів ставленика «Нашої України» Павла Чучку — власника ресторану «Деца у нотаря». До речі, Віктор Ющенко приїжджав до Ужгорода особисто представляти корчмаря. Слави П. Чучку це не додало. Ужгородці віддали перевагу не партійній приналежності, а людяності й професіоналiзму, бо Віктор Володимирович Погорєлов саме такий. Висуванця на посаду мера Віктора Мартина він взяв після виборів керувати новим управлінням майнової політики зовсім не тому, що за нього підписалася леді Ю., а тому, що той — професіонал, свого часу тримав комунальне господарство. Як глибоко свою людину, сприймають його СДПУ(О), НДП, інші центристські партії.
— Основні кадрові призначення, — повідомив Віктор Погорєлов, — робилися з числа тих, кого я бачив у ділі, хто вже працював у моїй команді. В.о. заступника з міського господарства призначено Йосипа Повхана, котрий багато років керував заводом «Ужгородприлад» і вже був заступником мера. Юрію Соханичу запропоноване місце першого заступника (керівник «UMC» в області. — Авт. ). Він — сучасний керівник вищого рівня. Такі й потрібні мені. Я не роздаю посад усім, хто працював на мене під час виборів. Дехто навіть ображається. Їм відповідаю: «Нащо тобі посада? Якщо ти — патріот міста, покажеш це, працюючи й двірником!»
Я відразу звернув увагу, що говорить і поводить себе Віктор Погорєлов без надриву. Це мені сподобалося. А він просто думає про своє дитяче місто. Тільки для того, щоб його зберегти, він і хотів би «померствувати». Не заради грошей. Вже колись лихий поплутав. Дорогою ціною довелося розплачуватися.
Народився Віктор Погорєлов у 1951 році. В Ужгороді. В сім’ї військовослужбовця. Мати Олена Маркіянівна — з Миколаївської області, приїхала сюди за направленням як банківський працівник. Батько — Володимир Семенович. Уже тiльки вулиця його імені лишилася. З високими, як пам’ять, тополями. А колись перешкодити нинішньому Віктору Погорєлову народитися — мовби позаздривши, що він згодом захоче претендувати на пост міського голови Ужгорода, — хотів сам... Йосиф Сталін. Указ його був такий, що військовослужбовці не мали права одружуватися. Потрібний був спеціальний дозвіл. І комполку, як виняток, — мовби знаючи, що колись на початку третього тисячоліття доведеться рятувати Ужгород від бруду і технічної комунальної катастрофи, — дав дозвіл старшині-зв’язківцю і банківській працівниці.
Після народження сина татко все пропадав на полігонах, а хлопця у перервах до своїх тягав — у зв’язковий батальйон на теперішній вулиці Добрянського. Ніхто не мав сім’ї, лише Погорєлов: Віктора всі дуже любили. Володимир Семенович немало крові на Великій Вітчизняній пролив, а тут, у 1956-му, спалахнули угорські події. Стрес після тої війни ще був настільки сильний, що батько наказав сім’ї, аби зберегти малого, у разі чого втікати з біженцями за Карпати. На щастя, це було перебільшенням, викликаним страхом за сина. Але старшому нервові «стимули» вдарили по здоров’ю. В 1957 му демобілізували. З того часу й займався організацією міського господарства — світлом, чистотою. Закінчив життєпис директором «Комунтрансу», де працював останні 25 літ. Від вищих посад відмовлявся.
Зрілим закінчив економічний технікум, здобув вищу транспортну освіту. Упертим був тракторист із Алтайського краю, якого в 16 рокiв забрали на фронт у 43-му.
Починав Погорєлов-молодший навчатися в четвертій школі, скінчив дев’ятку, що на площі Петефі. Спілкування змалечку з веселими балакунами-солдатами, які зробили Віктора серед стриманих радянських дітей комунікабельним хлопчиськом, вивели в регулярні активісти. Голова ради піонерської дружини, комсорг. Словом, був на тлі неухильного розвитку комунізму в школі номер 9.
Бігав, плавав, секретарював у школі по-комсомольському, а в рік чеських подій, у 68-му, до Київського політехнічного інституту на спеціальність «Конструювання радіоапаратури» пішов. Сім чоловік на місце. Боровся, не здавався, проте не вступив.
Але потім заспокоївся. Сказав: «Та й Бог із ним»... Ні-ні, це вже я перебільшив, то зараз Погорєлов спокійно вірить у Бога, а тоді був вихований по-радянському. І пішов на тримісячні курси при Ужгородському машинобудівному заводі, там же став слюсарем-ремонтником устаткування.
Страшенно подобалося ходити з лицем у мазуті. Робітник!
І в школі завжди влітку працював. Із першого заробітку купив годинника. Така розкіш! Сім’я жила бідненько. Бувало, й надмогильні пам’ятники допомагав на літніх канікулах виготовляти з майстрами. Одне літо на рятувальній станції провів.
Із пролетаріату і в армію пішов. Став, як батько перед одруженням із мамою, старшиною. Просили йти до військового училища, але, мабуть, колишній татів страх перед можливістю нової війни наказав: «Додому!»
У травні приїхав, а невдовзі склав екзамени на заочне відділення загальнотехнічного факультету зi спеціальності «Містобудування». Всі вступні оцінки — «відмінно». Сім’я важко жила. Тому й вступив на заочний. І сестра ще народилася. Наталка. Був простим робітником, а потім влаштувався інженером у міськжитлоуправлінні.
...У 77-му одружився. Син Андрій народився. У Херсонську область відпочивати поїхав. Малий прихворів на свинку. А тут терміново викликають на роботу. Брежнєв якраз підписав указ про жорсткі покарання за будь-які службові зловживання. Довелося потрапити під перший помах коси. А він найжорстокіший.
Жахливе почуття сорому. На слідстві багато хотіли приписати зайвого. На сімнадцяти листках написав усю правду, як звик ще в школі. Адвокат порадив: «Хочеш жити — порви». В хабарництві були задіяні високі обласні чини.
Спрацював інстинкт самозбереження.
А міський прокурор довірливо сказав наодинці, що в іншому випадку просто звільнили б з роботи, та після брежнєвського указу багато хто з УВС захотів просунутися по службi, доповіли відразу у «верхи», і каральну машину було запущено.
У «зоні» поставив усе на свої місця. «Шісткою» не став. Не було «заточки» — відбився викруткою. Більше з такими пропозиціями не підходили.
Північ. Лісоповал. Комі. Перед тим — у Кривому Розі. Часті вбивства, самовбивства, втечі. Багато років згодом згадував у Білому домі у Вашингтоні солікамський пересильний табір «Білий лебідь».
Туди, в Комі, приїхала й дружина. Працювала десятницею на лісоповалі. Сина вирішили за ліпше відправити назад, бо лексика довколишніх дітей... Через шість років прийшло помилування. Стільки перетерпіти, щоб нарешті вирішили: «Невинний!» Це в нас уміють. Удома, на пікніку в Кам’яниці, випив 200 грамiв і заплакав. Уперше після того, як забрали.
— З одного боку, здорово вдарило мене, — розмірковує Віктор, — а з другого... Тут, на свободі, ми за свої слова не відповідаємо. А там...
У тайзі хотів зостатися. Дружина відмовила. Тут почав із робітника. Бив морально сам себе. По каналізаціях із лопатою і киркою лазив. Коли заспокоївся, став бригадиром, майстром. У 89-му створив МП «Рельєф». Облаштовував, реконструював рідну Театральну, Корзо, Волошина, набережні Незалежності й Київську, площу Кирила й Мефодія, сквер напроти дев’ятої школи.
В 94-му помер батько. Запропонували піти на його місце. Бо вважали це синівським обов’язком. Щоб місто було чистим. Народився другий син — Артем. У 94-му, коли хотів стати міським депутатом, хтось зауважив про відсидку. Психонув — відмовився.
Лише в 1998 роцi та травма загоїлася. Трудом заради свого дитячого Ужгорода, прагненням до цього мовби пройденого, але завжди майбутнього свого ідеалу. Дитяча ж уява невичерпна! Як і в цього химерного строкатого життя. Треба ж — первісток Андрій став щасливим із донькою... обласного прокурора.
Перед Ратушняківськими «канікулами» став його першим замом, керував містом до градоначальництва Степана Сембера.
— Як ставляться до вашої роботи рідні?
— Мати й дружина проти. «Тебе й так нема для сім’ї», — кажуть. Але вважаю, що хтось повинен бути справжнім господарем у місті.
І додає:
— Якщо я в чомусь винний — то винний сам. Відповідальність на іншого не перекладаю. У мене воля і характер мужчини, який переживає свою долю сам, без потреби аплодисментів і сліз розчуленого обивателя. А це люблять деякі претенденти в народні лідери. До влади не рвався, але боявся, що до керма дістануться саме такі люди і залишать моє дитяче місто знову ображеним.
Найсвіжіші зауваження до ужгородського мера лише такі, що мають у фундаменті сталінські моделі класової боротьби. Хтось із його оточення працював із Сембером, інший недостатньо виявив себе при Ратушнякові (екс-мери. — Авт. ) — і вже готова хвиля звинувачень. Але не забуваймо, що гра оркестру передусім залежить від диригента. «Навіщо дивуватися, що внизу танцюють, коли на вершині гори грають на дудці», — ще Карл Маркс зауважував. Думки міського голови щодо управління міськими процесами вдалося нещодавно записати:
— Мій виконком, — сказав Віктор Володимирович, — є тим, яким я його бачу, а не яким хоче бачити хтось. Щось буде зроблено не так — одразу порушу питання про заміну того чи іншого члена виконкому. Закидали мені про попередні домовленості при призначенні. Ну й що?!.. Домовленості — це цивілізований спосіб співпраці. Маю непорозуміння і з боку деяких міських особистостей про невключення до моєї команди тих чи інших осіб. Думаю, що мої наміри спрямовані на те, аби привести місто над Ужом в цивілізацію, а чиїсь надмірні амбіції — лише особисті психічні прояви. Я готовий співпрацювати з усіма, але це не значить, що можу будь- коли дати з барського плеча посаду. Хто рветься до посади — на хибному шляху. Треба в будь-якій ролі творити для міста ліпше життя. А щодо омріяних посадових пільг — то зі мною важко працювати, бо я вимогливий до всіх. І до себе... Практично виконком не збільшуємо. Шість посад буде скорочено. Взагалі, хто не захоче працювати зі мною для збагачення міста, а займатиметься лише розподілом благ, працювати не буде. Зараз я задоволений, що на даному етапі знаю, де просто треба відмовити, а де — вжити рішучих дій.
