Залежно від сезону, українські городяни мають низку приводів бути незадоволеними: неприбраний сніг та перебої з громадським транспортом, заставлені автівками тротуари, ями на дорогах, розбиті ліхтарі, брудні пляжі й розтрощені лавочки. А ще — зменшення зелених насаджень та відсутність територій, які на сто відсотків належали б пішоходам. Водночас їм завжди є що любити і чому радіти. У городян є улюблені місця — вулиці, провулки та парки, вони знають, де можна відпочити, де посидіти в спокої та почитати книжку, де відкривається найкраща панорама міста тощо. А головне — всі вони чітко знають, що саме їм не подобається і що варто змінити у місті, щоб зробити його максимально комфортним. У суспільстві з’являється розуміння, що естетика міського простору не менш важлива за його функціональність.
«Естетика міського простору — принципово важлива, — пояснює «Дню» Олександр СЕРГІЄНКО, директор аналітико-дослідницького центру «Інститут міста». — Міське середовище має бути естетизованим, тоді й люди будуть іншими. Якщо людина виростає в районі новобудов, де немає парків, а будинки схожі один на одного, то її ставлення до міста і до життя загалом відрізняється від ставлення людини, котра росла серед архітектури в стилі модерн. Це узагальнюючий приклад. Але очевидно, що зв’язок між культурою населення та естетизацією життєвого середовища — прямий». Пан Сергієнко наводить приклад міст та містечок Західної Європи, де естетизації підлягають практично всі елементи інфраструктури. «Я не кажу про скульптури, які є й у нас, я кажу про лавочки та каналізаційні люки, наприклад. Це промислові витвори, але вони настільки вишукані, що буквально прикрашають міський простір. У Римі мене вразили деталі: на дверях будь-якої крамнички чи кафе ви побачите майстерні та красиві дверні ручки. Я це пояснюють тим, що там діти змалечку ходять по музеях, по античних руїнах, дивляться на вишукані витвори мистецтва і вже просто не можуть інакше, ніж робити все красиво». Експерт переконаний: «Якщо діти змалечку живуть в естетичному міському середовищі, то вони виростають творчими, відкритими, небайдужими людьми».
У тому, що в Україні естетизацію міського простору все ще не ставлять на один щабель з його функціональністю, фахівець вбачає кілька причин. Але основна з них — не відсутність коштів у місцевому бюджеті, а в неповному розумінні владою та суспільством значення краси та її впливу на наше щоденне життя, відчуття гармонії та комфорту. «Це все дуже просто зробити: останнє слово має бути за митцями, архітекторами і дизайнерами, а не за грошовитими мішками. Коли у суспільства буде розуміння, що не гроші мають усе вирішувати, а мистецтво і хороший смак, тоді будь-який міський витвір, починаючи зі звичайної зупинки чи автозаправної станції, буде естетичним і приємним. А далі за списком — тротуари, лавочки, вивіски», — каже експерт. Олександр Сергієнко зазначає, що особисто йому в Києві не вистачає найперше — чистоти, зелених доглянутих скверів та гармонії в архітектурі. «Не можна говорити про естетику там, де брудно — це щонайменше некоректно. Ще мені не вистачає доглянутих зелених скверів — з підстриженими деревами й кущами, зручними і красивими лавками, ліхтарями тощо. І, звичайно, архітектура. Тут усе, починаючи від МАФів, які всіх дратують, і закінчуючи великими архітектурними формами, має бути естетичним і гармонійним», — підсумовує директор «Інституту міста».
«День» розпитав мешканців українських міст, що саме їм подобається, а що вони хотіли би змінити у своєму місті, та наскільки особисто для них є важливою міська естетика.
«КИЄВУ НЕ ВИСТАЧАЄ УВАГИ ДО ДЕТАЛЕЙ»
Ксенія КОВАЛЬЧУК, архітектор ПТАБ «Ю. Серьогін», аспірантка кафедри інформаційних технологій в архітектурі архітектурного факультету Київського національного університету будівництва та архітектури, Київ:
— На мою думку, Києву не вистачає уваги до деталей. Під кутом зору містобудування історична частина столиці вирізняється своєю невеликою масштабністю і камерністю просторів. Тут немає помпезних площ і проспектів, де людина почувається маленькою та незначущою. У Києва як містобудівного ансамблю є великий соціальний потенціал — він композиційно «відкритий» і «близький» до людини, гостинний та затишний. На зміну своїм місіям минулого — як центру паломництва чи «зеленого» міста, сьогодні Київ може стати центром соціального спілкування. Принаймні, для цього є всі передумови.
Аби розвинути в нашому місті те, що ми вже маємо, зробити його привабливішим для людей, слід звернути увагу саме на деталі: облаштування невеличких вуличок, подвір’їв, майданчиків. Адже саме продуманість простору в звичайних прикладних деталях робить його ближчим до людини. Зникають страхи «це не для мене» чи «мене тут не чекали», з’являється відчуття приналежності до цього міста, а згодом і відповідальності за нього. Кожна частинка міста має бути з любов’ю продуманою та продемонстрованою людям. Так, щоб жодне деревце не залишилося без уваги мешканців міста, які зупинилися на заздалегідь облаштованій лавочці. Місто має бути цікавим та приємним з погляду проведення в ньому часу. Причому не за рахунок розважальних закладів, а за рахунок комфортного перебування в міському просторі.
Стан усього міста можна розглянути на прикладі однієї з найвідоміших вулиць — Андріївського узвозу. Наразі прогулянка киян і туристів там являє собою просто урвистий схил згори донизу, з невеликими затримками біля яток із сувенірами. Так само і прогулянки містом найчастіше нагадують рух «із пункту А в пункт Б». А якби розчистити всі маленькі закуточки й подвір’я на Андріївському узвозі, зробити затишне озеленення, спроектувати місця для індивідуального відпочинку чи колективного спілкування, облаштувати місця для майстрів із прикладних ремесел та музикантів, повісити красиві ліхтарі ручної роботи! А якщо творчо підійти до кожного з таких подвір’їв, придумати свій чи то стиль, чи то легенду, аби привернути увагу саме до цього простору, — тоді на такому Андріївському узвозі можна буде з цікавістю й задоволенням провести весь день. У такому Києві хотілося б проводити весь свій вільний час.
Щодо функціональних комунікацій, на мою думку, нашому місту так само не вистачає уваги до основної «деталі» — людини-пішохода. Мені особисто страшенно бракує відчуття повноправної переваги чи хоча б просто безпеки з боку автомобілістів. У містобудівній теорії та практиці існує поняття — «розводити пішохідні та транспортні потоки». Це надає можливість створювати цілісні пішохідні зони, які не перетинаються з автомобільними дорогами. Але, на жаль, у практиці Києва це поняття залишається доволі теоретичним, і пішоходи досі поступаються, обходять, перебираються поміж та повз «металевих загарбників міського простору» — автомобілі. Відчутно не вистачає безпечних і тихих пішохідних зон, панорам міста, де на першому плані не було б машин. Людина навряд чи насолоджуватиметься краєвидами й атмосферою, тим паче «аурою», якщо буде вимушена весь час озиратися, аби не потрапити на тротуарі під колеса авто.
Звичайно, зазначені недоліки марніють, якщо порівнювати з першорядними проблемами Києва — необхідністю термінової реставрації пам’яток архітектури, транспортними проблемами, проблемами комунального господарства, не кажучи вже про бюрократизований апарат міської влади, а також несанкціонованими знесеннями історичних пам’яток. Але, принаймні, таке обережне, «точкове» втручання у тканину міста, на відміну від радикального капітального будівництва, можна втілити досить швидко і за невеликі кошти.
«НЕ ХОЧЕТЬСЯ ЖИТИ В МІСТІ, ДЕ ПРИМІТИВНО МИСЛЯТЬ І ДОСІ ВВАЖАЮТЬ СЕБЕ ПРОВІНЦІЄЮ»
Олена МАЛАНІЙ, кандидат філологічних наук, доцент Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, Луцьк:
— «Місто, премісто, прамісто моє!..» — писала Ліна Костенко. Чи люблю своє місто? Останнім часом дедалі частіше замислююся над цим. І хочеться, щоб залишилися ті дитячі спогади про одне з найзеленіших і найчепурніших міст України, про чисті вулиці, затишні сквери, розкішний парк культури та відпочинку, багато фонтанів, кольорові клумби, охайні двори. Але реальність змушує більш критично і вимогливо ставитися до поняття «люблю». Сьогодні це вже інше місто, з іншими критеріями комфорту і чистоти. Знищені сквери, фонтани, що не функціонують, засмічені двори, неприбрані за сезоном вулиці, відсутність ліхтарів у вечірній час, засилля кольорових вивісок, що наліплено без будь-якої концептуальної політики, сучасні хаотичні забудови у Старому місті — культурно-історичному заповіднику...
Моє місто втратило своє неповторне обличчя і перетворилося на одне із комерціоналізованих, спотворених неонами безглуздих реклам. Шкода, що місцева влада не працює над політикою впорядкування, архітектори мого міста ніби весь час у відпустці і переймаються лише власними проблемами. Не хочеться жити в місті, де примітивно мислять і досі вважають себе провінцією! Маю можливість порівняти — часто мандрую Україною та Європою. І щоразу, повертаючись додому, засмучуюся. Подобається політика місцевої влади Львова, Івано-Франківська, яка дбає про місто і зручність городян, гостей. Хочеться, щоб і моє місто мало свій настрій, своє обличчя, неповторну атмосферу містечка з певним шармом, з відголосками культурних нашарувань, історичних подій, сучасних перетворень. Щоб кожен, хто відвідає Луцьк, залишив у спогадах тільки найприємніші враження. А лучани з гордістю говорили: «Це моє місто, воно найкраще у світі, і я його люблю!»
«САМЕ У ЛЬВОВІ, З ЙОГО НЕЗБАГНЕННИМ ДОСВІДОМ, ВСЕ СТАЄ НА МІСЦЯ, НЕМО В БИ САМО СОБОЮ»
Ігор ГУЛИК, журналіст, Львів:
— Я майже ніколи не замислювався над запитанням — чи подобається мені Львів? Поодинокі випадки дотичні до періодів, коли мені доводилося жити деінде або ж виїжджати звідси на кілька тижнів у справах чи на відпочинок. Тоді відчуваєш певний дискомфорт, бо місто, насправді, — це як зручний одяг, у якому затишно, тепло і безпечно. Свого часу я багато писав про місто — ні, не про проблеми транспорту чи відсутність води у домівках. Мене цікавили речі, притаманні Львову як середовищу, як певному результату зусиль, звичок, менталітету, ґанджів його попередніх мешканців, сотень поколінь, які товклися на цьому клаптикові землі, ділили тут радощі та клопоти, сварилися-мирилися і почувалися львів’янами. Але якось зрозумів, що моя писанина — справа невдячна, позаяк місто кожен бачить по-своєму, а нав’язувати комусь свій погляд, свої враження — не по-львівськи.
Я розумію колег, яким допікають щоденні негаразди, як от певна невлаштованість міської господарки, дороги, які постійно потребують ремонту, але, попри все, без цих «дрібничок» Львів перестав би бути Львовом.
Про те, що можна було б тут удосконалити, поліпшити, теж не надто волію говорити. Гадаю, що кожна справа має визріти, і саме у Львові, з його незбагненним досвідом, все стає на місця, немов би само собою. Хай буде, як є, а завтра-післязавтра (чи ще колись) стане так, як має бути. Нове народиться поступово, воно витвориться десь у затишку львівських кнайп, у довірливих розмовах приятелів за горнятком кави чи кухлем пива, у переповнених маршрутках, де часто клянуть міських райців, навіть не підозрюючи, що слова обов’язково матеріалізуються.
«ЗАХИСТ ВІД ЗАБУДОВИ, ЗНИЩЕННЯ ПАМ’ЯТОК — ТЕПЕР СПРАВА МЕШКАНЦІВ МІСТА»
Сергій ДЯЧЕНКО, дійсний член УНК (ІКОМОС) Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць, краєзнавець, Херсон:
— Моє місто як місце проживання, на мій погляд, погіршується з року в рік. Переваги, яке воно мало, пов’язані здебільшого з природними факторами: це мальовничі гирла Дніпра, парки, ліс на лівому березі. А ще — безліч архітектурних пам’яток. Увесь центр Херсона справляв приємне враження, був привабливим для прогулянок. Тепер і центр міста, і взагалі вся його територія перетворилися на архітектурний смітник. Навіть на головній адміністративній площі міста — пл. Свободи — будівлю кінотеатру «Україна» та готелю «Київ» реконструюють за проектами, дуже сумнівними за архітектурними якостями. Головний архітектор міста втратив самостійність, став підручним міського голови, а отже, притаманні цій посаді освіченість, фаховість, принциповість нині не потрібні. Захист від забудови парків і скверів, від знищення пам’яток, сталих архітектурних комплексів — тепер справа мешканців міста, і вони з цим уже не можуть впоратися. Достатньо подивитися на проект генплану міста, і стане зрозуміло: перед нами — запланована деградація, кожний клаптик міської землі для можновладців тепер — товар, який потрібно щонайдорожче продати, звісно, усе це не на користь херсонців.
«ОДНИМ ІЗ ФАКТІВ НЕПОВАГИ ДО ІСТОРІЇ МІСТА Є НЕХТУВАННЯ ЙОГО ВІКОМ»
Рефік КУРСЕЇТОВ, доцент кафедри історії Кримського інженерно-педагогічного університету, кандидат соціологічних наук, Сімферополь:
— Кожна людина мусить любити місто, в якому живе, але це «шлях» з двома зустрічними рухами — кожне місто має чимось унікальним заслуговувати на цю любов своїх громадян. За що можна любити Сімферополь? Мені важко відповісти на це запитання, оскільки у нас, коли приїжджають гості, важко навіть вирішити, що ж їм можна показати нового й цікавого. По суті, Сімферополь досі залишається тим заштатним губернським містом «С», яким він був у Росії наприкінці ХІХ — початку ХХ століття — околичним центром, що не претендує ні на цікавість туристів, ні на популярність у країні й світі. З усього видно, що все ХХ століття розвитку Сімферополя не надавалося жодного значення. Багатьох керівників, на мій погляд, влаштовує транзитний характер Сімферополя: сюди залізницями й літаками приїжджають мільйони туристів з країн СНД і всього світу, але їм тут нічого подивитися, й вони якнайшвидше їдуть на південь, до моря, купатися. У нас є кілька музеїв, зокрема заповідник Неаполь-Скіфський. Але вони в такому стані, що не викликають цікавості приїжджих, а Неаполь-Скіфський міг би бути всесвітньо відомою пам’яткою, проте він десятиліттями був занедбаний, й лише зараз його починають відроджувати.
Наші вулиці не прибирають і не миють, а тому взимку й ранньою весною на них місиво, а влітку й восени на них курява. Нерідко можна бачити купи сміття, особливо в районі телецентру, на інших околицях, мені здається, його там не прибирають по декілька днів.
У нашому місті немає архітектурних шедеврів, які можна було б показати гостям і до яких можна було б ходити й милуватися самим. У нашому місті рух транспорту організовано дуже незручно, й це тому, що він сформований не бажаннями й потребами городян, а волюнтаристським і суб’єктивним рішенням одного колишнього начальника, який залишив після себе абсолютно незручний спадок, і міськрада зараз мучиться й не знає, як його оптимізувати.
Одним із фактів неповаги до історії міста є обчислення його віку. Чомусь вважається, що Сімферополь засновано 1784 року після приєднання Криму до Росії, й це ще одна образа нашого міста, тому що в ньому, наприклад, мечеть Кебір-Джамі зведена наприкінці XVI століття. У зв’язку з цим у місті практично немає ні архітектурних, ні містобудівних традицій, і це особливо помітно, коли приїжджаєш до інших міст, наприклад до Львова, який за своєю аурою є європейським містом, та хоча б до Одеси, багатої на свої традиції. Нічим подібним Сімферополь, на жаль, похвалитися не може. Сімферополь гідний того, щоб стати центром тяжіння й для туристів, і улюбленим містом своїх жителів, але в першу чергу його повинні полюбити «батьки міста» — відновити його історію, відродити цікавинки й шедеври, реформувати й оптимізувати інфраструктуру, створити затишок і привабливу ауру. Сьогодні це важливе комплексне завдання і для влади, і для громадських організацій, і для країни.
«ДУЖЕ ПРИКРО ЗА ЗНИКНЕННЯ КНИГАРЕНЬ ІЗ ЦЕНТРАЛЬНИХ ВУЛИЦЬ»
Володимир ЧЕРНИШЕНКО, перекладач, Київ:
— Київ зараз аж ніяк не назвеш «дружнім до його мешканців» містом. Не уявляю собі категорії людей, яким у ньому було б зручно. Починаючи з таких простих речей, як зникнення продуктових крамниць, захаращення тротуарів та відсутності достатньої кількості переходів через вулиці, й закінчуючи безкінечними безформними МАФами та безликими фасадами «удосконалених» будинків. Особисто мені дуже прикро за зникнення книгарень із центральних вулиць та переведення їх «у підпілля» — в підвали. Адже в усьому світі книгарні — це обличчя міста.
Мені дуже подобається ідея зонування міста за історичною та культурною цінністю, а також на спальні й офісні райони. Залежно від такого районування має регулюватися й елементарна тривалість парковки автівок, і складніші стратегічні речі, як, скажімо, вартість оренди приміщень для різних закладів. Туристичний центр міста повинен мати преференції для книгарень, малих самобутніх крамниць, спальні райони — для продуктових магазинів. У багатьох містах є цілі тематичні вулиці, які поступово стають їхньою візитівкою.
Цікаво, що Київ завжди позиціонують як «зелене місто». Насправді, маніакальне насадження дерев поряд із навантаженими трасами, які не мають шансів прижитися і їх щороку потрібно пересаджувати, — це не ознака «зеленості». У багатьох містах за кордоном, де мені довелося побувати, офісні райони майже не мають зелених насаджень (хіба газони), зате в кожній точці міста за п’ять хвилин пішки можна дістатися парку чи скверу. Все це, звичайно, вимагає продуманої забудовної політики. Ключове слово тут — продуманість.
«МІСТУ ТРЕБА КРАЩЕ РОЗВИНУТИ ВЛАСНІ СОЦІАЛЬНІ СТРУКТУРИ»
Остап КРИВДИК, політолог, активіст, Вишгород:
— Вишгород — місто з величезним потенціалом: пагорби, Дніпро з його неповторною набережною, ліси навколо міста, далі — канали, Десна... Але наразі місто перебуває в стані пострадянської розрухи і тільки нещодавно почало вичищатися. Наприклад, почистили набережну під чемпіонат із Формули-1 на воді. Під архітектурним кутом зору Вишгород — місто хрущовок. Після рідного Львова мені відчутно бракує естетики. Втім, тут є кілька старих об’єктів, навколо яких можна розвивати стиль.
Що я хотів би в ньому змінити? По-перше, місту потрібен капітальний ремонт усіх мереж: від водопостачання до електрики. А вже тоді можна говорити і про дизайн. По-друге, місту варто краще розвинути власні соціальні структури, бо поки що воно позиціонується як «спальний район» Києва. Взагалі, якщо планувати стратегічно, то можна запрошувати сюди столичних митців. Це вже частково робиться, але поки що недостатньо. Натомість величезні простори стін — сірі, брудні — аж просять яскравого монументального графіті. Після Львова, в якому я прожив 23 роки, кричуще відчувається брак деталей та арт-об’єктів — біля будинків тут пустирі. Звичайно, для цього треба багато чого подолати, в тому числі — дрібний вандалізм, але головне — розпочати цей процес.
«ЕСТЕТИКА ЖИТТЄВОГО ПРОСТОРУ НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВА»
Вікторія ВАШУКЕВИЧ, директор з питань роботи з клієнтами компанії TRData Ukraine, Київ:
— Ми живемо у прекрасному місті де, як і в будь-якому іншому, є свої плюси й мінуси. Мені не хотілося б ідеалізувати столиці сусідніх країн і говорити, що десь набагато краще, ніж тут. Бо «десь» ми буваємо як туристи, а в Києві ми живемо. Мені пощастило жити в приємному маленькому районі. Біля нашого будинку машини не припарковують просто навпроти під’їзду, тут розташований невеличкий сквер з дитячим майданчиком, а поблизу немає шумних магістралей. І як бонус — зручна інфраструктура. Разом з тим архітектура наших спальних районів залишається сірою, суворою та депресивною, фасади будинків — обшарпаними. Створюючи новий об’єкт, архітектори не завжди переймаються тим, щоб вписати його в загальну архітектуру міста — це стосується як спальних районів, так і центру міста.
Щодо аури міста, то її створюють його мешканці, проте й архітектура тут відіграє не останню роль. Як на мене, аура нашого міста — яскраво-червоного кольору. Це аура мегаполісу, в якому мешканці просто не мають часу зупинитись, озирнутися і насолодитися містом... Як казав один психолог, «це місто банків та аптек — узяв кредит і купив заспокійливе»... Та все ж таки є в Києві й просто чудові місця зеленого кольору — парки, сквери, алеї...
Особисто для мене естетика життєвого простору надзвичайно важлива, я переконана, що діти, котрі ростуть в оточенні краси, — виростають творчими, відкритими до спілкування і готовими сприймати цю красу. Але не варто чекати, що краса з’явиться сама собою. Потрібно, щоб мешканці міста почали змінювати свою позицію: «Те, що відбувається за дверима моєї квартири, — мене не стосується». Переконана: гармонія та краса починаються із бажання кожного створювати їх навколо себе. Дратує неприбраний сніг у дворі — то, може, варто допомогти двірнику і прибрати його? Перегоріла лампочка в під’їзді — то, може, варто її вкрутити, дме в коридорі — то, може, слід відремонтувати двері? Усе це ми робимо передусім для себе. Гарне і гармонійне місто створюють у тому числі й його мешканці — своїм настроєм, поведінкою та вчинками, а не лише архітектори та комунальники. Все у наших руках!
«МІСТО — ЦЕ НІБИ ТВОЯ КІМНАТА, ТІЛЬКИ НАБАГАТО-НАБАГАТО БІЛЬША»
Ольга КУПРІЯН, філолог, літературний критик, Київ:
— Твоє місто — це ніби твоя кімната, тільки набагато-набагато більша. Відповідно, все, що ти робиш у своїй кімнаті, щоби зробити її «своєю», затишною та комфортною для життя, приємною для ока і зручною для роботи, — ти інстинктивно хочеш робити й у місті. Так з’являються улюблені місця, вулички, лавки, сходи, двори. Ми їх ніби привласнюємо, і лише тоді нам стає затишно в місті-кімнаті. Мої улюблені місця — це передусім ті, які я обходила пішки в роки студентства, ті, де вперше була закохана, ті, з якими пов’язані приємні спогади. Це — моя кімната в найширшому сенсі слова. І її улюблені декорації наразі — Пейзажка, скульптури Київської ландшафтної ініціативи, старі фонтани в парках, «сліди» Городецького... Тут усього намішано, але це все створює мій власний комфорт.
Найбільше мені подобається «пішохідна» частина міста, себто та частина Києва, яку я можу обійти пішки. Якщо такою частиною є Лівобережна, де я нині мешкаю, чи Троєщина, де мешкала раніше, то її також люблю, бо коли ходиш містом, помалу починаєш його любити. Воно стає ніби «твоїм». Мені хотілось би, щоб «пішохідного» Києва було більше, бо весь цей транспорт дуже тисне на нервову систему: якось занадто виснажує шум і постійне озирання — чи не збирається наїхати на тебе чий-небудь автомобіль.
